Тіло Сергія Дідича виявили у Будинку офіцерів з множинними переломами та ранами Загинув у Києві 18 лютого під час сутичок між мітингувальниками та "беркутівцями", але що достеменно сталось із ним, не відомо і досі. Тіло виявили у Будинку офіцерів з множинними переломами та ранами.
Про батька розповіла молодша донька Ірина. Нині їй 22, вона навчається на магістратурі на українській філології в КНУ ім. Шевченка, інформує "УП.Життя".
"Ми загалом були дуже близькі з татом: все своє дитинство та вільний час я проводила з ним. Вчила географію, вчилася грати в шахи, малювати, допомагала йому ремонтувати машину, рубати дрова і ремонтувати будинок.
Мої найтепліші спогади завжди пов'язані з нашими походами в ліс і купанням на річці. Останній зимовий похід він був перед Майданом на край села. Снігу було по коліна! Ми виходили на пагорб, розпалювали там вогнище, заварювали там чай з ним і дивилися на село.
Коли розпочався Майдан, мені було 12 років. Тато як раз був у Києві, коли на Майдан вийшли перші учасники на мирну акцію. Розгін став точкою неповернення.
У грудні тато поїхав на Майдан вдруге — вже з мамою. Вони обидвоє були там до 18 грудня. Спочатку батько був в КМДА комендантом, а потім він став сотником в Жовтневому палаці Івано-Франківської сотні.
У ніч на 11 грудня були перші сутички з "беркутівцями", але далеко вони не просунулись. Тато тоді захищав барикаду на Інститутський і йому розбили ніс. Тої ночі на Майдані була вся сім'я — і мама, і брат, і дядько з дружиною.
Батько повернувся додому з Майдану лише на Різдво, щоб відсвяткувати його вдома. На Новий рік я поїхала до батьків на Майдан. Жила разом з ними в Жовтневому палаці кілька днів, ходила на акції, працювала в наметах, де готували їжу, ніби весь час перебувала з ним.
Це напевно, найяскравіший спогад, бо це було перше святкування поза домом. Опівночі ми стояли на пагорбі біля Жовтневого палацу: Майдан був заповнений тисячами людей. У той момент усі тримали в руках телефони з вогниками, співали гімн України. 12-річна я не дуже розуміла, що таке народ, нація чи держава, але то був для мене дуже сильний емоційний момент єднання.
Сергій з сином в горах
Майдан під час Нового року був умовно в одній із найбезпечніших фаз. Він був ейфорійним та здавався найбезпечнішим місцем на землі. Бо ніби нічого не могло трапитися на Майдані, де коло тебе тисячі людей, всі один одному допомагають, пригощають чаєм, розмовляють, співають колядки тощо.
Наприкінці січня тато приїхав додому на кілька днів, бо захворів. Наступний раз мав вертатись 17 лютого. Але через акцію-похід до Верховної Ради він залишився там, бо був сотником і він мав вести й організовувати людей.
У вівторок 18 лютого я була у школі. Після уроків верталась до бабусі – мами мого тата. Я жила з нею та зі своєю двоюрідною сестрою і тіткою (татовою сестрою).
Пообіді вдома я дивилась телевізор з бабусею: у новинах показували, що "Беркут" вже брав мітингувальників в кільце та притискав до Майдану, і там всюди горіли шини.
Сестри та тітки чомусь вдома не було — вони кудись постійно ходили, щось говорили між собою, нам нічого не казали. Коли повернулись, то попросили мене почекати у спальні, а бабусю запросили до іншої кімнати.
Я не слухала, що вони їй кажуть, лише почула її дуже сильний крик та плач, як виття. Так зараз плачуть матері на похоронах своїх дітей-військових. Тітка знала про проблеми бабці зі здоров'ям, тому перш ніж повідомляти трагічні новини — викликала "швидку".
Сергій з дружиною та донькою
Я вийшла зі спальні, коли почула крик, і в цей момент до нашої квартири забігли медики, щоб заспокоїти бабусю. Сказали мені, що з татом щось трапилося, але без конкретики.
У моїй голові це не могло вкластися: бо це тато, з ним ніколи нічого не трапляється, він дуже міцний, великий, сильний, лідер! Пригадую, я навіть обдумувала, що інформація помилкова, бо людей там багато і, можливо, його з кимось переплутали. Але у маленькому містечку новини поширюються дуже швидко — люди почали говорити про це, висловлювати співчуття.
Я була однією з останніх людей, хто дізнався про смерть тата. Виявилось, що мені в соцмережах вже писали люди, але сестра видаляла повідомляння, щоб я їх не бачила, поки офіційно не підтвердили.
Для мене мій тато був героєм через те, що він поїхав на Майдан, а не тому, що там загинув. Я пишалася ним від початку подій: тим, що він сотник, організовує людей та є прикладом для них; як він захищає мене, маму, державу.
Мій тато ніколи не хотів, щоб Майдан переростав у збройні сутички. У нього в планах не було ідеї гинути за Україну. У батька була ідея жити та працювати за для неї.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мене осягнула думка, що тепер таких дітей як я будуть сотні тисяч. Ця травма, яка трапилась зі мною, це не лише героїчна сторінка української історії. У багатьох сім'ях вже 10 років чоловіки та жінки обирають захищати Батьківщину, а не тікати", — ділиться Ірина.
Детальніше — у публікації "Тато був героєм, бо поїхав на Майдан, а не тому, що там загинув". Історії дітей Небесної Сотні, які продовжують справу батьків".
