Початок повномасштабного вторгнення Юрій зустрів зі своєю бригадою Хлопець пішов до армії за покликом серця ще 2018 року, коли вступив на військову кафедру, паралельно завершуючи філософський факультет в Острозькій академії. У лютому 2021-го подався у військкомат і долучився до коломийської "десятки". Початок широкомасштабного вторгнення зустрів зі своєю бригадою, пише "Глузд".
Я слухав його голос — і для мене це був орієнтир
Ми зустріли 24 лютого на Яворівському полігоні. Спали в казармі, і десь о 5-й ранку почув голос комбата: "Підйом!" — одразу зрозумів: трапилося щось явно не хороше. Пам’ятаю, найбільше тоді боявся, що на полігон прилетять ракети. Я був розгублений, незважаючи на те, що військовослужбовець. Тоді багато з нас на якийсь момент втратили із собою зв’язок, але командир першої роти, Роман Олегович Грицик, виголосив промову на високих тонах, яка привела нас до тями. Я слухав його голос — і для мене це був орієнтир, еталон тієї мужності, до якої треба прагнути і яким треба бути.
Весь особовий склад повантажився — і ми вирушили в ліс, де була вся наша техніка. Приблизно о 9-ій ранку стартували маршем у напрямку Волині. Ми їхали танками по асфальту більше як 300 кілометрів і прибули до місця призначення тільки о 7-ій ранку наступного дня. Там нас чекала частина підрозділу, що була розосереджена на місці ще з січня.
Ми перебули там дві ночі, а далі отримали команду їхати у столицю. 1 березня ми розвантажувалися в Києві. Дуже добре пам’ятаю ту ніч, як було видно ракетні удари. З одного боку, якось було так не по собі, а з іншого боку, усвідомлював якусь таку визначну роль: я зараз у Києві і захищаю столицю України.
На війні ти все одно живеш
Кожен із нас тут відчуває страх. Останні півтора року більше боявся за когось, ніж за себе. Страх за інших — це дуже часте явище, і заперечувати його не бачу сенсу. Питання в тому, чи страх тебе зупиняє, коли ти виконуєш завдання. Також нормально і емоційно вигорати. Це циклічність: ти проходиш цей етап, а потім знову з нього виходиш, запалюєшся, як той Фенікс.
Я прийняв військову буденність, навіть зрісся з формою. З початку вторгнення жодного разу не вдягав шортів, навіть влітку. Один капітан аж зауваження зробив: "Тебе ж тут ніхто не бачить! Якого біса ти ходиш у формі?". Але зрозуміло, що якесь розвантаження для мозку мусить бути: хтось грає у відеоігри, хтось книжку читає чи в інстаграмі на котів дивиться. На війні ти все одно живеш, не потрібно тут абстрагуватися від життя. Узагалі вважаю, що на війні життя відчуваєш більше, ніж будь-де: ти в будь-який момент можеш його втратити.
Якщо ж говорити про втрату сенсів, то, на щастя, я з таким ще ніколи не стикався. Занадто велику ціну ми поклали, щоби втрачати сенси. Кожна втрата — це трагедія, а гинули дуже професійні і дуже хороші люди. Є військові, які досі перебувають у полоні, вже більше як рік. У тому числі мій командир роти, посаду якого я зараз обіймаю.
Треба пам’ятати, що людям, які зараз у полоні, набагато гірше. Ми не маємо права про них забувати, не маємо права опускати руки, коли можемо щось робити. Це мотивує мене працювати далі. А, по-друге, є ті, хто пліч-о-пліч з тобою: це дуже сильні люди, і служити з ними поруч я вважаю за честь.
Дрони, дрони, дрони і машини
Війна, у будь-якому випадку, змінює нас. Моя точка неповернення була в лютому 2021 року, коли пішов в армію. Перший день в Донецькій області закінчився травмуванням: на руку впав двигун і я одразу потрапив у госпіталь, випав на місяць зі служби. Там я читав книжку "Іловайський щоденник", і під кінець мене так переповнили емоції. Настільки все було трагічно в той період. Я передивився безліч інтерв’ю, мене просто трусило. Я згадав себе в 2014 році, як ми йшли до школи і не розуміли того, що відбувалося на сході. Ми були в нереальності. Боюся, що зараз відбувається, певною мірою, повторення цього.
Особисто спостерігаю те, що люди знову відриваються від реальності, на жаль. Причин цього є багато, навіть ті самі захисні механізми психіки. Але я не сказав би, що тоді то були захисні механізми, — то була неусвідомленість. Тому дуже важливо доносити те, що відбувається на фронті зараз. І не якісь райдужні моменти, про які чуємо в інформаційному просторі. Наприклад, що росіяни вмирають тому, що вони дурні. Бо насправді Сили оборони докладають надлюдських зусиль, аби росіяни вмирали щодня. Неправильні акценти знецінюють зусилля військових. Саме через цю інформаційну діяльність і маємо падіння зборів зараз. З іншого боку, в країні складна економічна ситуація, і ті, хто допомагали спочатку, вже не мають стільки ресурсів, але все одно продовжують підтримувати армію. А є ще ті, хто не допомагали і не допомагають. Це дико, але я не здивований: ми проходили таке в 2016 році. Проте на вулиці не 2016-й, не АТО, а повномасштабна війна і противник має чіткий намір нас знищити.
Нам не потрібно розпорошуватись і донатити на все: коли все в пріоритеті — тоді ніщо не в пріоритеті. Зараз нам важливе максимальне збереження життя військовослужбовців, а отже — дрони і машини. Всі наші донати мають стати в певну закономірність: дрони, дрони, дрони і машини.
Десь є успіх, а десь поразка. Це війна
Хоч і не вважаю, що мав якісь дуже визначні сторінки на війні, був один серйозний виїзд у червні 2022 року, коли я з екіпажем на трофейному танку виїжджав у районі траси Бахмут-Лисичанськ, біля населеного пункту Спірне. Нам вдалося успішно вразити противника. Та, на жаль, десь є успіх, а десь поразка, бо це війна: у ході цього завдання ми втратили танк, але лишились живі і змогли вдало евакуюватися.
Із трагічних сторінок — мій командир потрапив у полон 25 червня 2022 року. А в кінці вересня загинув Роман Олегович. Його поважав увесь особовий склад нашого батальйону. Для нас він був еталоном. Також прикладом лідера та офіцера для мене є Ігор Табанюк. Свого часу він дав мені кілька настанов, і я досі пам’ятаю нашу розмову незадовго до його загибелі. Він був дуже світлою людиною.
Сміливість для мене — це чеснота і сила, яка полягає в тому, що ти чесний сам перед собою і, попри труднощі і страх у твоїй голові, рухаєшся вперед. Я більше поважаю тих людей, які не йдуть на війну, бо визнають свої страхи і чесно кажуть: "я дуже-дуже боюся", — ніж тих, хто починає придумувати різні безглузді відмазки.
Детальніше — у публікації "Ми не маємо права опускати руки, коли можемо щось зробити, — Юра Філософ про службу" за посиланням.
