Олег отримав поранення, коли ішли на штурм. Чоловіка оглушило і засипало землею. Про це повідомляє КНП "Обласна клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради", інформують "Вікна".
Олег Саєнко отримав поранення, коли ішли на штурм. Чоловіка оглушило і засипало землею. Було пошкоджене плече, і він не відчував правої ноги. Згодом побратими відкопали його і дотягнули до місця, де можна було переждати.
Його евакуація була непроста і тривала з 7-ї до 11-ої вечора. Олега занесли в підвал і переклали турнікети. Винесли знову до машини, а вона вже побита осколками. Вернулися в підвал, віднесли його до стіни, прилетіла міна поряд — і йому травмувало другу ногу та лице. Турнікетів уже не було, тож він зняв пасок зі штанів і скільки міг перетягнув ногу.
Потім прийшли хлопці з ношами й забрали його. Занесли в хату, зняли берці, взяли на машину і повезли до бахмутської дороги. Там перевантажили на іншу «швидку», де йому розрізали одяг і надали першу медичну допомогу. Більше Олег не пам’ятає нічого. Каже, отямився вже в лікарні у Краматорську, коли ставили перший апарат зовнішньої фіксації. Відтак він ще три дні був у реанімації в Дніпрі, а в Івано-Франківськ приїхав 11 квітня.
На сьогодні Олег Саєнко переніс понад 20 операцій на ногах і спині. Крім травмованих ніг, мав ще пробиту лопатку. Самі операції чоловік переносить нормально, але каже, що йому важко після них відходити й знову ставати на ноги:
«Розходився тільки, а тут операція — і я вже лежу. Мені важко, у мене ускладнення. Потім відходжу, стабілізуюся, знову операція — і я знову лежу...».
Коли Олега поранили, його 21-річний брат Руслан, наразі військовослужбовець строкової служби, був на одеському напрямку. Нині він — у відпустці: провідує брата в лікарні й хоче хоч трохи допомогти батькам, які залишилися на немалому господарстві (корова, теля, кінь, барани, кози, свині, кролі й кури) самі з двома неповнолітніми синами — 8-річним Сергієм та 12-річним Кирилом.
Руслан розповідає, що батьки дуже важко сприйняли й пережили звістку про поранення старшого сина. Особливо мама, хоча вона й старається не показувати при синах, як їй тяжко. Тим паче, що мама не знала до останнього, що Олег воює. Він був мобілізований ще 3 січня, але від неї приховували, що він на фронті, бо «серце в мами не залізне». Їй казали, що він у Миколаєві на навчаннях.
Руслана призвали на строкову службу восени 2021-го і мали б уже демобілізувати, якби не війна. Він каже, що зараз всі строковики переслужують. А є й такі, які вже по три роки служать замість півтора. Після відпустки хлопець повертається до місця служби біля білоруського кордону на рідній Житомирщині. Згодом планує підписати контракт на військову службу. Має передчуття, що війна надовго.
Олег же говорить, що про це не думає, а після поранення перестав дивитися новини. Він скаржиться на страшні болі, що мордують його ночами. Вдень відволікається жартами з товаришами по палаті, теж військовими, чи якимись забавками на телефоні, а приходить ніч — «ні спати, нічого не можу».
Новин же йому вистачає і тих, які розказує по телефону ще один рідний брат – 24-річний Роман, який зараз на фронті. Спершу Роман пішов на строкову службу, а потім підписав контракт. Воює з перших днів повномасштабної війни: Буча, Ірпінь, зачистка Херсона, потім був на Донбасі, а тепер — на Запоріжжі.
«За себе так не боявся, як зараз за брата Романа переживаю», — каже Руслан.
А Олег, продовжуючи тему страху перед війною, додає, що коли йшов на війну навіть не замислювався над тим, що його можуть поранити чи вбити.
«Страх був тільки в перший день, а потім десь пропав узагалі,— запевняє він. — Просто було завдання — і ми йшли...».