Василь Добрянський запропонував читачам "Вікон" уривок з нового роману Цікавій особі Марисі Валевській у Польщі присвячено кілька книг, зокрема, про її долю йдеться у документальній повісті Маріана Брандіса «Марія Валевська». В українській літературі нема жодного твору про неї.
У романі «Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона» письменника з Івано-Франківська Василя Добрянського йдеться про коротке, однак сповнене пригод і переживань, життя графині Марисі Валевської, яку називали польською дружиною Наполеона. Надзвичайної вроди дівчина — білява, з тонким станом і сумовитим поглядом — приваблювала чоловіків. Завагітнівши в юному віці від таємничого юнака, вона під тиском матері й брата вийшла заміж за старшого на п’ятдесят років графа. Шлюб був невдалий. А далі — несподіване зближення з французьким імператором, увінчаним славою володарем тогочасної Європи, жваве листування і бурхливий роман… Поляки покладали на Марію Валевську великі надії в розбудові своєї держави. Чи справді це було палке й резонансне, на заздрість тогочасній аристократії, кохання двох видатних людей? Чи міг бути в цієї казки щасливий кінець?..
Сьогодні, 24 січня, о 14.00 у Калуській центральній бібліотеці імені Тараса Шевченка відбудеться творча зустріч з відомим письменником та журналістом Василем Добрянським. Окрім того, автор презентує власні три нові книги: «Жереб», «Ніхто не скаже прощавай», «Убий мене коли я упаду».
Василь Добрянський запропонував читачам "Вікон" уривок з нового роману «Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона».
«Ви вцілили мені прямісінько у серце»
Єгер Ліньковський скуб кошлату бороду і хитро дивився на панянок. Прохання запрягти двоколку йому не сподобалося. Без відома графа він не згоден — перепаде на горіхи. Але Жозефіна й Марися наполягали — їм конче потрібно з’їздити за місто. Після довгих умовлянь нарешті зважився. Запряг конячку — молоду й жваву. Вона хвицькала хвостом і поглядала на жінок допитливими очима. Подруги вирішили добиратися на поштову станцію Броне. Це за містом — якраз на шляху із Пултуска, звідки мав прибути імператор. Варшава кипіла від людей. Натовпи ходили вулицями і площами, очікуючи на історичний візит. Ні пройти, ні проштовхатися. Деякі вулиці перекрили військові вози. Застиглі барабанщики, мов олов’яні солдатики з червоними носами, чатували на перехрестях. Їхній обов’язок — супроводжувати карету імператора барабанним боєм. Всі галасували, сміялися і вигукували вітання. Чимало п’яних стримували рух. Злодії обрізали у необачних гамани. Жінки зойкали, коли на них натискали. Діти шугали поміж ногами, вилізаючи наперед.
У Броне натовп голів хитався, як море, від хвиль. Вони помилилися, тут теж не пробитися до дороги. Сюди зійшлися простолюдини і бідняки, чорнороби. Тремтливе хвилювання охопило Марисею. Вона потягла за собою подругу, але та відстала. Чорний капелюшок із вуаллю закривав світ. Гострими ліктями розштовхувала, крок за кроком наближаючись до омріяного місця.
- Марисю! — гукнула десь у хвилях Жозефіна.
Але де там — жодна сила вже не могла їх з’єднати. Море проковтнуло той крик. Ніхто нічого не чув — усі кричали, злившись голосами. «Дай, Боже, вмерти хоч і сьогодні, тільки не нам», — застогнав поряд старий шляхтич у шапці, охороняючи руками маленьких дітей. «Куди преш? Куди преш? — зле вигукував чолов’яга з осовілими очима. — Бажаю тобі їжака проти шерсті родити». Марія не зважала на ті грубі викрики і протискалася далі. Нарешті жива магма на мить застигла.
- Їде-е-е-е! — заволали підлітки із дерев. — Он вона!
З-за повороту випірнула імператорська карета і хвиля ожила, кинулася під копита коней. Зойкнули жінки і діти. Кірасіри-охоронці спішилися і стали навкруги екіпажу. З карети вийшов генерал Мішель Дюрок, гофмаршал імператорського двору. Хмикнув здивовано і рушив у юрбу до поштової станції. Люд злякано розступився. Раптом генерал почув жіночу мольбу:
- Добрий пане, допоможіть нам вибратися звідси і дайте нам хоч би на мить побачити його.
Генерал зупинився, побачивши серед волаючої глоти двох просто одягнутих жінок, які ледве стояли на ногах. Гарненькі, милі, з вогнем святого захоплення в очах, беззахисні, немов чайні троянди, що опинилися у брудному потоці води. Гукала менша зростом, білява, з великими наївними голубими очима і струнким, гарно складеним, станом. Кожушанка, крита сірим демікотоном, граційно підкреслювала її привабливі форми. Дюрок безстрашно кинувся до них, витягнув і привів до екіпажу.
- Ваша милість, погляньте, які достойні громадянки вас зустрічають, — проказав, виставивши наперед червону від хвилювання Марисю, яка задихалася від щастя. — Їх могли роздушити у тісняві. Вони ризикували своїм прекрасним життя заради того, щоб привітати вас.
У вікно визирнув, знявши трикутного капелюха, Бонапарт. Його бліде обличчя з утомою на повіках викликало у юрми рев захоплення. Живий імператор-переможець у їхньому місті. Гаряче, ковтаючи слова, юна Валевська почала вигукувати, щоб перекричати людей. Нею колотило, ніби у пропасниці. Наполеон замилувано слухав. Голубі очі, чисте, свіже обличчя, пухлі губки і тремтячий голос свідчили, що вона говорила щиро.
- О, великий із великих, визволителю наш, тріумфаторе перемоги, герою всіх віків, законодавцю народів і переможцю тиранів, — згадувала слова, які вивчила напам’ять, Марися. Жозефіна щось лопотіла поруч, підтримуючи її. — Вітаю вас, тисячу раз благословенний, на нашій стражденній землі. Ніщо не може виразити наших почуттів, які ми відчуваємо до вашої особи. Наші серця зараз вирвуться з грудей із радості та від усвідомлення того, що ви вступаєте у межі нашої вітчизни, яка довго чекала вас, щоб піднятися із попелу.
Наполеон хоче щось сказати, але вона не слухає його, перебиває. Він здивовано вмовкає, розглядаючи красуню.
- Ми раді і безмежно щасливі, що дожили до цього урочистого дня. Віддаємося на вашу волю і низько кланяємося вам.
Її голос від збудження зірвався. На очах заблищали сльози. Вклонитися не вдалося — ззаду штовхали люди, мало не впала під колеса. Імператор скинув із обличчя утому, посміхнувся. Смілива незнайомка, яка стояла серед бідноти, його зачарувала. Він узяв букет квітів із батистовим платком, що лежав біля нього, подав їй.
- Збережіть ці квіти, мадам, як свідоцтво мого захоплення вами. Ви смілива, гарна, незвичайна. Я вражений вами. Ви поцілили мені прямісінько у серце, — приклав долоню до грудей. — Сподіваюся, що ми скоро зустрінемося у Варшаві, де я знову хотів би почути приємний голос із ваших уст.
Поштовики поміняли коней, кірасіри вискочили у сідла, готові вирушити у путь. Генерал Дюрок сів у карету. Екіпаж зірвався з місця. Люди ще деякий час бачили у вікні руку, що помахувала треуголкою. Розчулений імператор поспішав у Варшаву. Він уже побував у місті 19 грудня після боїв у Пруссії. Але тихо й непомітно, без святкувань і натовпів. Карета ледве подолала розбиті дороги. «Для Польщі Господь придумав п’яту стихію — грязюку», — в серцях сказав імператор і потайки повернувся у військо на північ, куди зсунулися московити. «Та моква — сльози прусського губернатора Келлера, який втік із Варшави», — жартував гофмаршал Дюрок.
Немов закам’яніла, Марися довго дивиться услід кареті. Щойно вона побачила того, хто змінює Європу, скидає все старе і дає дорогу новому. Ті негарні слова, які раніше чула від мадам де Сталь про імператора, забулися. Цього не може бути. Такі люди мають натхненну й справедливу душу, світлу енергетику. Жозефіна Любомирська штовхнула її, щоб вирвати із забуття. Валевська акуратно загорнула у батистову хустинку подаровані Наполеоном квіти. Пальці її тремтіли.
- Нікому не кажи, що ми тут були, — попросила подругу, вимогливо глянувши на неї.
- Він же запросив тебе на зустріч у Варшаві, — із заздрістю нагадала Жозефіна. Імператор зовсім не приділив їй уваги. — Тобі випаде честь танцювати із ним контрданс. Яка жінка відмовилася б від такого шансу?
- Я, — запевнила її Марися і притулила до грудей квіти. — Мені цього достатньо. Чуєш? Не кажи нікому.
Але княгиня Любомирська не почула прохання. Першим про незабутню зустріч у Броне дізнався камергер Валевський. За ним — Генрієтта де Вобан і її вірна учениця — Ельжбета Ціхоцька. Ельжуня з графинею взялися до діла.
* * *
Рішення знову прийняв граф Валевський. Запрошення приніс на таці в його кабінет слуга. Мадам де Вобан атакувала з багатьох флангів. Як і французький імператор, вона не любила програвати. Камергер порозглядав кольорове запрошення із гербом міністра Талейрана і поклав його на видне місце на столі. Мало кому випадає така честь. З гордості він випрямився, глибше задихав і наказав служанці принести пива. Щось відбувається навколо нього. І це «щось» — приємне. Передчуття йому підказувало — фортуна стала на його бік. Камергер чув її хвилюючу присутність і боявся злякати. Шелестіла платтям і кликала за собою. Раптом згадав про записку з двома перехрещеними шаблями. Дістав із шухляди, порвав і викинув у піч. «Biegnij do domu, stary psie!». Він не старий пес, а поважна у всій Речі Посполитій людина, яку шанують аристократи Європи. Втікати слід не йому, а тим, хто покладався на російську корону. Хто має стільки гріхів, що боїться сповідатися перед ксьондзом. Декого пиха їла, поки не з’їла. Непереможна армія, наймудріший цар. Молоді і сильні… Ось і мають результат. Французьке військо у Варшаві. «Біжи додому, молодий шолудивий пес! — переінакшив Анастазій і тихенько засміявся. — Моє завжди зверху».
У нападі гордості він вирішив однозначно: запрошення приймає, юній камергерші слід підбирати наряд. Вони мусять показати себе, щоб заздрісникам заціпило.
Субота, 17 січня, видалася погожою і по-справжньому зимовою. Мороз скував грязюку, що утворилася від сліз прусського губернатора Келлера, сніг прикрив її м’яким простирадлом. Овиди змінили колір. Навіть зелені ялиці біля палаців і кам’яниць одягла шапки. У зимовому вбранні Варшава оновилася й посвіжіла, мов гарна шляхтянка, якій до лиця білий одяг. Засніжені дахи яскріли під чистим сонцем. Карети чинно просувалися до будинку Тепперів на Медовій вулиці, де розмістив свою резиденцію незмінний міністр закордонних справ Шарль Моріс де Талейран, автор знаменитої фрази: «Зрада — це питання тільки дати». Звісно ж, вона не стосувалася самого магістра. Він не зраджував, був вірним тим, кому служив і кого кохав. Якобінці хотіли відрубати йому голову, Наполеон — розстріляти. Міністр присягнувся Бонапарту кров’ю з пальця, що не полишить його у біді і радості до остатку цієї крові. Поставив відпечаток пальця на клятві: «Я вас люблю… Моя відданість закінчиться лише із моєю смертю». Імператор фиркнув і наказав гофмаршалові Дюроку сховати записку. Він йому не повірив, але не відпускав від себе, як вірного, однак злючого, пса, бо теж мав на цей випадок думку, перевірену життям: «Друзів слід тримати на відстані, а ворогів — коло себе, щоб бачити і чути, що вони замишляють».
«Варшавський кореспондент» про цей день написав: «У суботу 17-го дня цього місяця імператор був присутній у князя Беневентського, під час якого танцював контрданс з дружиною ясновельможного пана Анастазія Валевського і весело розважався під час перебування там».
Марії хотілося відкрити карету і втекти поміж люди. Солдати вишикувалися вздовж мурів і супроводжували її, мов у в’язницю. Жінка раптом відчула, що живе за чужою канвою: не її вишивка, не її узор. Не її доля. Всі їй підсовували готові рішення. Мати з братом наполягли, за кого виходити заміж. Камергер Валевський кроку не давав ступити, щоб не скерувати і не поправити. Уявив себе чоловіком-батьком. На той світ дивиться, а в будуар проситься. Подруги зрадили і з цікавістю пересувають її салонним паркетом, спостерігаючи, що буде далі. Нема з ким порадитися. Всі поради фальшиві. Чужа канва не вимагає роздумів. Йди за нею і не страждай. Але й дістанеш чужу, не свою, картину.
У великій залі аристократична пишнота забивала очі світлом бронзових канделябрів і люстр, що нависали десь з-під самого неба. Шелестів говір і наряди. Ліврейні слуги пропонували пунш, але всі наразі відмовлялися. Не пора. Пари ходили попід руки і чинно віталися, розтягуючи губи у посмішці. Приміряли себе до інших і тихцем дивувалися: «Диви, їх теж запросили. А цей що тут робить?». Виставка марнославства тривала. При виді подружжя Валевських всі зашепотілися, неначе салоном пронісся легенький вітерець. Марися відчувала, як їй важко і ледве ступала, вчепившись у руку камергера, мов у рятівну соломинку. Однак граф дер голову догори й нічого не помічав, задоволений собою.
Знову Анетка Потоцька, підійшовши з графинею Гасією Оссолінською, радісно зачепила їх:
- О, ясновельможний графе, який ви сьогодні помолоділий і гарний, — княгиня Потоцька із бісиками в очах дивилася не на Валевського, а на Марію. — Зізнайтеся, маєте чарівну мікстуру чи надихаєтеся юною дружиною? Марі, ви сьогодні чудова. Як вам личить оце біле плаття з білим мереживом. Я давно таких зразків не бачила.
Вона протягнула руку і доторкнулася до мереживного комірця сукні. Марися з підозрою слухала, намагаючись уловити в її тоні каверзу. Однак Анетка так щиро захоплювалася, що їй відлягло від серця. Гасія Оссолінська у барвистій, на два півтони — калиново-рожевій, легкій, ніби газовій, сукні — з ледь прихованим сумнівом оглядала юну Валевську і усміхалася пухкими губами, трактуючи всім своїм виглядом слова Потоцької навпаки. До білого плаття — знаку непорочності й чистоти — Марися одягла сережки з темним гранатом і кулон із сонячним каменем, що яскраво горів на її гарненьких зграбних грудях. Вона зважилася й вирішила одягти його. Мабуть той камінь привертав увагу у першу чергу, бо спочатку всі захоплено дивилися на нього, а потім піднімали очі до її обличчя — свіжого, чистого, соковитого, немов троянда, щойно зрізана у розарію, схвильованого і дещо стривоженого. Сумні очі з німим докором несподівано виразно підкреслювали її красу, як срібне товсте кільце — Всевидяще Око. Прикраса їй дуже пасувала, освітлювала промінням, що струменіло з середини бурштину.
Камергер Валевський нічого не відповів Анетці Потоцькій, вважаючи її запитання світським базіканням. Всі напружені, чекають імператора. Анастазій теж його чекав, неначе сподівався, що Бонапарт запросить його до танцю. Тиха надія гріла його серце. Мадам де Вобан мусить дотримати свого слова.
Княгиня Потоцька відірвала Марисю від чоловіка і повела до дивану, щоб присісти окремо. Марія покірно пішла, не чекаючи нічого доброго. У неї нема подруг. Краще нехай буде цвірінькувата Анетка, ніж зрадливі мадам де Вобан і Ельжуня.
Окремий кружок утворили старші жінки — Ізабелла Чарторийська, Констанція Потоцька і Хелен Павліковська. У герцогині Ізабелли — золотий лорнет у руці, вона крізь нього по-суддівському вивчала гостей палацу Тепперів і робила короткі коментарі, які подобалися подругам. Констанція Потоцька весело кивала й павичевий хвіст у її волоссі кивав разом із нею. Княжна Павліковська обмахувалася біля носа віденським віялом, хоч у салоні було досить прохолодно. Таким чином вона ховала хижу посмішку, якою одаровувала молодих жінок-конкуренток. З десяток чоловік у цьому залі були її коханцями. Тепер усі вдавали, що не бачать її. Кожна з трійці аристократок потайки сподівалася на удачу. А, може, якраз її імператор запросить на перший контрданс? Хоча досвід підказував, що це просто неможливо — Наполеон, як і всі голодні до плоті чоловіки, любить молодих, вони розкладали пасьянс, ніби заядлі картярки. Весь час випадала бита карта.
Музики у кутку салону тринькали на струнах і дудках, готуючись до балу. Наполеон привіз із собою повний оркестр під управлінням знаменитого композитора Паера, який виконував італійські та іспанські мелодії.
Імператор знову увірвався у залу, немов тореадор на арену. Різко, широким кроком, з вольовим виразом. За ним ступив магістр Талейран — у цивільному костюмі із зіркою ордена Почесного легіону, з тихим прижмуром у чорних очах, суворий і задоволений, ніби кіт, який щойно похлебтав сметани. Сивувата перука абсолютно не відрізнялася від натурального волосся. Постукував різьбленою червоною тростиною. У цілому залі вони з графом Валевським удвох підпиралися ціпками і не планували та й не могли танцювати. Талейран народився кривим на ліву ногу. Хоча іноді жартував, що його маленьким упустила з комоду на підлогу годувальниця. Зламала ногу, але додала розуму. Ставши священником, він наказав розшукати її і перебити ногу — теж ліву. Потім відслужив месу на взяття Бастилії, за що був відлучений Папою Римським від церкви. Друзі й вороги називали його однаково — лайном у шовкових панчохах з грубим чоботом на лівій ступні. Але магістр через те не банував.
Гомін стих, всі витріщилися на імператора, немов на заморське чудо.
Наполеон, притримавши крок, озирнув залу і прямим ходом подався до дивану, де завмерли Потоцька і Валевська. Сів поміж них і запитав, схилившись до Анетки:
- Вибачте, люба, ви не підкажете, що це за красуня сидить біля мене справа?
У його очах грала усмішка, та сама — непевна, з тихим вогнем, що ось-ось розгориться в пожежу. От тільки невідомо — у вогонь сміху чи гніву. Імператор мав гарний настрій, сподівався, що публіка також. Щойно магістр Талейран повідомив, що один з його найкращих діамантів знаходиться у залі. Публіка ж усе ще не могла відійти від захоплення й бажання особисто заприсягтися у вірності переможцю. Чоловіки з напруженими обличчями слідкували за діями Бонапарта.
- Графиня Марія Валевська, дружина камергера Анастазія Колонна-Валевського, — вловивши гру, відповіла княгиня Потоцька.
- Дружина отого старого, що підперся тростиною? — кивнув на графа, все ще не повертаючись до Марисі, імператор.
Анетка скромно опустила очі, ледь чутно хихикнувши. Анастазій з протилежного боку салону застиг на них скляним поглядом, ніби заворожений. Підсвідомо вгадав, що говорять про нього.
- Дозвольте-дозвольте, — нарешті звернувся до Марії, вдаючи, що впізнав. — Я вас знаю. Ви та, що вболіває за Польщу.
Й словом не прохопився про зустріч у Броне, про розмову у Палаці Під Мідним Дахом, коли гаряче дихнув їй у вушко. Почав гру, яка йому подобалася. Неначе спочатку.
- Тут усі люблять Польщу, — тихо промовила Марися.
Княгиня Потоцька аж напружилася, щоб упіймати кожне її слова.
На протилежному боці біля дверей за ними спостерігав високий Юзеф Понятовський в оточенні генерала Яна Генріка Домбровського, прем’єра уряду Станіслава Малаховського і відомого політика та письменника Юзефа Вибіцького, гімн якого виконували польські легіонери в Італії. 3 листопада 1806 року у Берліні Домбровський і Вибіцький оприлюднили відозву, в якій закликали Наполеона відродити «нову Польщу». Прусський король написав листа князю Понятовському, в якому призначив його губернатором Варшави і начальником неіснуючої національної гвардії. Просив також подбати про безпеку жителів краю. Тимчасом самі німці не залишили жодної зброї, князю довелося озброювати людей списами і старими шаблями. Він же створив комісію, яка безболісно перейняла повноваження прусської влади. Цією комісією призначили тимчасового прем’єра. Всі чекали на схвалення їхніх дій Наполеоном. Імператор не поспішав, але й не заважав. Сиве волосся Малаховського безвільно лежало на голові, ніби він щойно диригував музикантами і відійшов відпочити. Ледь сутулився і з острахом позирав на французького вершителя доль. Біля князя гуртом товклися його ад’ютант Людвік Кіцький, з яким, подейкували, у Юзефа були не тільки товариські стосунки, Броніковський, Раутенштраух, Толінський, Гебдовський, Каменецький, декілька юних Потоцьких — з тих, що носили форму, на золотих ґудзиках якої красувався напис «Яблонна». За спинами чоловіків крутилися Генрієтта де Вобан і Ельжбета Ціхоцька. «Знову інтригують», — мельком подумала про колишніх подруг Марися.
У залі окремо дефілювали аж троє рідних синів короля Станіслава Августа: Леопольд Ціхоцький, та Міхал і Станіслав Грабовські. Вони завжди проти чогось протестували — не важливо, проти чого. Сьогодні теж були нахмурені й нелюб’язні. Може, їм чимось не угодив французький імператор?
- Усі люблять Польщу, але не так, як ви, — парирував Бонапарт, вп’явшись у юну Валевську гарячими очима. — Любов освячується дією. Мон шер Марі, чи я не правий?
«Про яку дію ви говорите?» — хотіла запитати Марія, натомість вголос промовила:
- Ми сердечно вдячні вам за велику допомогу, яку ви надаєте нашому народу. Ваше ім’я буде вписане золотими літерами в історію Речі Посполитої.
Ці пафосні слова вона мала сказати в Броне, але через надмір хвилювання і поспіх не встигла.
- Знали б ви, як приємно чути подяку з ваших гарненьких уст, — ще ближче нахилився до неї Наполеон, неначе передаючи свою пристрасну енергетику. Марися аж відсахнулася, так війнуло на неї чоловічим захопленням. — Деякі ваші чоловіки й мізинця вашого не вартують.
«Кого він має на увазі? — заклопотано прислухалася до розмови Анетка Потоцька. — Старого Валевського? Чи когось іншого?»
- Польські амазонки можуть самі захистити державу, — продовжив Бонапарт, поїдаючи Марисю очима. Але оскільки та промовчала, несподівано змінив тему. — Дозвольте запросити вас на контрданс.
Княгиня Потоцька з розумінням кивнула: фаворитку балу, а, може, і не тільки балу, обрано.
Імператор звівся і махнув рукою. Жінки захвилювалися, чекаючи початку дійства.
Оркестранти зразу ж заграли мелодію у стилі іспанських фолій — швидких, нестримних і граціозних ритмів. Недарма «фолія» іноді перекладалася польською, як божевілля. Цей контрданс танцювався 4, 6 або 8 парами. Певне, у палаці Тепперів магістр Талейран все розподілив наперед. І репертуар оркестру, і порядок виконання. І партнерів та партнерок французького імператора. Він же йому обрав фаворитку — юну дружину старого графа Валевського. У великих людей нічого не буває спонтанного, випадкового. Великі йдуть до мети усвідомлено. Наполеон завжди пам’ятав про талейранову кишеню, повну діамантів.
Марися йшла поруч із ним до центру залу, мов у тумані. Ноги не слухалися, вона їх не чула. Руки стали завеликі, плаття затісне. Кулон на грудях бив по серцю, як дзвін: тамм-тамм-тамм. Там нічого не було, тільки порожнеча, що аж дзвеніла. Чи то серце вискакувало із грудей, не впоравшись із хвилюванням? Сотні очей пасли кожен її рух, ревно спостерігали і відзначали недоліки — як ступає, як дивиться, як тримає голову. І в що, звісно, одягнута. Світлий промінь Всевидячого Ока відволікав їхню увагу, вбирав у себе всю негативну енергію, не даючи юній партнерці імператора впасти від тягаря емоцій. Пари стали поряд.
Генерал Бертран запросив до танцю княгиню Потоцьку. Ад’ютант шефа генерального штабу, маршала Олександр Бертьє полковник Луї де Перигор — графиню Гасію Оссолінську. Станіслав Малаховський, кинувши старістю об підлогу, повів до танцю Ельжбету Ціхоцьку. Ельжуня з насмішкою, а, може, із заздрістю поглядала на подругу. Проминуло кілька літ з часів монастирського пансіону — і ось вони танцюють у найкращому залі Варшави з самим імператором Франції. Чим не кар’єра для успішної жінки?
Марися не розділяла її захоплення.
Вершитель доль танцював пречудово, рухався плавно й граційно, дивлячись прямо їй в очі, неначе гіпнотизував. Вона фізично відчувала той погляд на обличчі, на грудях, на стані, кожне «па» видавало його з головою: він хотів її, волав про своє бажання, мов пустельник у спеку просив рятівний ковток чистої води. Без цього ковтка ось зараз умре посеред залу. І жодна сила його не підніме. Марися відвертала погляд і намагалася дивитися на люстри, на круговорот пар, шукала очима камергера Валевського. Але не знаходила. Весь світ їй заступав Він — неймовірно великий, активний, всюдисущий, спритний, як Аполлон. Від нього не можна було сховатися. Навіть у відблисках паркету вона бачила його пристрасні, палючі очиська. Вони пропікали їй плаття і роздягали догола.
- Мадам, як я танцюю?
- Чудово, — похвалила вона.
- Та ні, ви лукавите, — стиха говорив він, то наближаючись, то віддаляючись. Разом із ним наближалася і віддалялася невідома їй хвиля енергії, що бентежила, аж заходилося серце. — Після двох-трьох поворотів у мене крутиться голова. Коли вчився у воєнній школі, я знову й знову намагався подолати запаморочення, яке викликало вальсування. Але у мене нічого не виходило. Наш учитель танців радив нам, щоб скоріше навчитися танцювати вальс, замість дами взяти у руки крісло. Ви не повірите! — він засміявся щасливий, як юнак. — Я ніколи не падав з кріслом, притискав його до грудей з такою любов’ю, що воно ламалося. Таким чином крісла у моїй кімнаті, а також у двох чи й трьох моїх однокласників виявлялися зламаними один за другим. Ви мене надихаєте. Я почуваюся вільно.
- Сір, це ви мене надихаєте, — заперечила йому й відчула, що закрутилася голова.
Знесилена, ледве дочекалася закінчення контрдансу.
Він підступив до неї і злегка потиснув руку. Цей жест багато що значив на мові аристократичного товариства. Всі помітили його і з неприхованою цікавістю чекали, що буде далі.
- Білим по білому — недоречне поєднання, — несподівано відстороненим голосом оцінив її наряд. — Не люблю біле, сіре й чорне. Ці кольори навівають нудьгу. Я маю добрий смак в нарядах. Сам підбираю подарунки для королев і принцес. У мене при дворі нема жодної погано одягнутої жінки.
- Біле — це чистота й незайманість, — спромоглася на відповідь.
- Біле — це поразка, — він навмисне дратував її, віддаляючись після танцю. — Ви б ще чорне одягли для повного щастя.
- Одягну. Неодмінно одягну. Це колір трауру, який носить кожна справжня полька за вітчизною. Коли ви відродите її, я не буду розлучатися із рожевими кольорами.
- Гм… А ось камінь цей — унікальний, — пропустив мимо уваги її зауваження про вітчизну. — Приворожує. Звідки він у вас? Бачите, як він палає? Гляньте, гляньте, в ньому сховане моє серце.
У його голосі з’явилося щось грайливе, збитошне, юначе, давно забуте, що зовсім, на її погляд, не пасувало образу суворого переможця-імператора.
Вона прикрила рукою кулон, немов беззахисну пташку, і стиха попросила відвести її на місце.
Анетка Потоцька вже сиділа на дивані й чекала її. Віднині вона фаворитка, яка може дозволити собі багато. Всі будуть до неї усміхатися, притлумлюючи ненависть і заздрість.
- Вітаю Марі. Ви танцювали прекрасно, — зблиснула заздрими очима. — Що він сказав насамкінець? Всі ж бачили, як імператор потиснув вам руку.
- Він сказав, що в мене чудовий смак, — відповіла, не кліпнувши, Марися. — Йому сподобався мій наряд. Абсолютно точно повторив усі ваші слова.
- Тепер ви, Марі, законодавиця мод, — із сумнівом промовила Анетка, зморщивши лобика. Не розкусила хитрість нової фаворитки. — До вашої думки будуть прислухатися. Вас чекатимуть у всіх салонах Варшави. Про вас говоритимуть…
- Краще, щоб не говорили, — сумна усмішка торкнулася її уст. — З якого дива? Один лише танець.
- Зате з ким! — вигукнула Потоцька, аж почули сусідки. До них повернулася Гасія Оссолінська і привела з собою коханку князя Понятовського Зофію Чосновську, яка народила йому сина. — Вас вважатимуть справжньою імператрицею. Погляньте, Марі, як всі захоплено дивляться на вас.
Зофія Чосновська дивилася не із захопленням — з ледь прихованим осудом, ніби Марися, провінційна вискочка, сіра й невиразна дамочка із очима, в яких засів невитравний сум, перебігла їй дорогу. Втім, ця звичка Чосновської дивитися з підозрою, була відома багатьом. Може тому, що сама мала скандальне реноме: то вона водилася із Понятовським, то уподобала сина вчителя із Варшави поручника Гавару, рум’яне обличчя якого її розчулювало, то вона готувалася укласти шлюб із полковником Олександром Оборським, віддавши Юзефового виплодка на руки його сестри Марії Тишкевич.
Й справді, до них тут же підійшли генерал Бертран і ад’ютант Луї де Перигор. Обидва зразу почали посилати Марії усмішки та зачіпати компліментами. Луї де Перигор, молодший і жвавіший, намагався покласти свою руку їй на плече. Валевська відхилялася, не приймаючи залицянь.
Камергер Валевський терпляче стояв біля вікна, підпираючись тростиною. Іноді переговорювався із чоловіками, але все більше мовчав, супроводжував очима Наполеона.
Імператор розмовляв із варшавськими шляхтичами біля великого, немов човен, дивану. Він сидів — усі стояли. Зауваживши активність своїх офіцерів, він підкликав князя Олександра Бертьє і наказав негайно відправити свого ад’ютанта Перигора у штаб за інформацією про шостий корпус, який діяв на ріці Пассарга. Після цього Наполеон подумав, що Бертран виявиться розумнішим і вловить натяк, відступить від Валевської. Але той не відводив очей від Марії, не відходив ані на крок, а під час святкової вечері прихилився до підлокітника її крісла так, що його еполети терлися об біло-розову спину Марисі. Розлючений імператор схопив генерала за руку, відвів до вікна і наказав негайно відправитися у штаб-квартиру принца Жерома й доставити йому донесення, як ідуть облогові роботи під Бреслау. Здивований Бертран з прикрістю покинув веселу залу.
Прусські оркестранти виконували мелодії Рамо, Плейфорда, Моцарта, Бетховена. Менует змінювався гавотом, полонез — мазуркою. Слуги роздавали рожевий французький пунш, tartelette* з шоколадом, порізані на рівні дольки турецькі апельсини і сицилійські, овіяні морськими вітрами, оливки. Імператор голосно рекомендував не захоплюватися оливами — цим препаскудним витвором природи, від якого буває у животі буча. Всі сміялися, наче він сказав найдотепніший жарт, якого ніколи не чули.
Ніхто не помітив, коли з балу зникла подружня пара Валевських. Тільки Генрієтта де Вобан провела їх довгим поглядом.
*Тарталетка — від фр. tarte — відкритий пиріг із начинкою всередині, що не покрита тістом. Начинка може бути солодкою чи пікантною, тому тарталетку вживають на десерт або на закуску. У Польщу виріб прийшов із Франції.
* * *
Зранку імператор прокинувся з відчуттям легкості й непритамованим очікуванням свята. Хвилину полежав у ліжку, наслухаючи себе. Бадьорий настрій кликав до дій. Він солодко потягнувся, потім рішуче скинув із себе ковдру і покликав камердинера:
- Констане, де ти ходиш, негіднику? Я прокинувся.
Камердинер тут же залетів у спальню з глеком теплої води і рушником через плече.
- Я ось, ваша милосте. Будемо вмивати очка?
Після ранкового туалету кухар Анрі Лягуп’єр, позичений за майстерність у принца Мюрата, подав скоромне яйце у срібній чарочці на високій ніжці і каву без цукру. Бонапарт вибагливо ставився до свого столу: мало їв м’яса і солодкого. Однак іноді дозволяв собі согрішити, коли мав добрий настрій. Сьогодні на його вимогу Лягуп’єр подав кусочок зеленого «Маренго» — чогось середнього між дамським десертом і простою солдатською їжею з грибами та ніжним філе курчат. Камердинер і кухар із замилуванням спостерігали, як їхній повелитель тамував голод абсолютно здорового чоловіка. Певне, варшавська атмосфера на нього вплинула позитивно. Після боїв у Пруссії він мав кепський настрій і поганий апетит, хоч його війська скрізь перемагали. І ось, Богу дякувати, організм ожив і затребував своє.
Вони таки були праві — організм вимагав своє. Після сніданку його імператорська милість не подолав збудження. Він сідав, потім зривався кудись бігти, повертався і знову сідав, зітхаючи та ламаючи пальці, що хрустіли. Через півгодини незрозумілих мук, Наполеон нарешті зважився і покликав у свої покої гофмаршала Мішеля Дюрока. Наказав узяти папір, перо і написати листа, текст якого продиктував сам.
«Я бачив тільки Вас, захоплювався тільки Вами, жадаю тільки Вас. Нехай швидка відповідь погасить жар мого нетерпіння». Під листом власноруч вивів акуратне Н.
- Ось, мій генерале, — вручив листа Дюроку, — будьте моїм кур’єром і рятівником. Відправляйтеся у будинок графа Валевського і вручіть моє палке послання найкращій жінці на світі. — Навмисне суворо додав. — Без відповіді прошу не повертатися.
Натхненний змістом листа свого патрона, гофмаршал одягнув плащ і крислатого капелюха, що закривав лице, прихопив букет квітів, сів у карету і наказав кучеру гнати на площу Рачинських найкоротшим шляхом. Біля кам’яниці Валевських, вгнувшись, щоб ніхто не пізнав, швидко проскочив у двері. Служанка відвела його у покої Марії. Камергер Валевський після балу занедужав. Імператор таки був правий зі своєю характеристикою сицилійських оливок. Живіт збунтував. Дворецький Берзе лікував його своїми затхлими мікстурами.
Юна дружина графа прийняла tillon d’amore* з королівського палацу, прочитала лист і кинула його на підлогу. Генерал з несподіванки сторопів, підняв лист і поклав на стіл, де лежали квіти. Їх вона не викинула. Проказав, подолавши гнів.
- Чи не будете ви ласкаві, дорога графине, відповісти моєму патронові? Він чекає на вашу відповідь.
- Відповіді не буде, — рішуче заявила жінка. — Повертайтеся ні з чим.
Генерал Дюрок мовчки повернувся і побіг до карети. Колеса стукотіли на пів Варшави, коли візник гнав коней до королівського замку.
З порога схвильований і збуджений Бонапарт збагнув, що його посланець повернувся з порожніми руками. Поразка його ще більше роз’ятрила. Він пробігся кабінетом, ніби сміливий воїн, що потрапив у пастку і шукає вихід. Тут же наказав гофмаршалу знову братися за перо. Гірким голосом із притиском продиктував:
«Невже я не сподобався Вам? Мені здається, я мав право чекати іншого. Невже я помилявся? Ваша цікавість до мене неначе зменшується по мірі того, як зростає моя. Прошу Вас, подаруйте трохи радості бідному серцю, яке готове Вас обожнювати. Невже так важко послати відповідь? Ви повинні мені уже дві». І знову — чітке «Н.» власноручно.
*Любовний посланець — (фр.).
Той самий шлях до площі Рачинських карета tillon d’amore у капелюху, що закривав обличчя, подолала на п’ять хвилин швидше. Мова йшла про життя і здоров’я імператора Франції. Генерал Дюрок захопив розкішний букет троянд і вірив, що на цей раз фортеця впаде. Від таких щирих слів імператора у будь-якої жінки розчулиться серце.
Однак його чекало ще більше розчарування. Графиня Валевська прийняла квіти, прочитала листа, але знову відповіді не дала. На її обличчі застиг твердий і рішучий вираз. Нема причин для таких листів. Вона жодним своїм вчинком, жодним словом, жодним порухом душі не давала підстав імператору сприймати її особу якось по-іншому. Вона заміжня, у неї гідний чоловік. Честь родини для неї дорога.
Гофмаршал зрозумів її мовчазну відповідь, голосно зітхнув, крутнувся на підборах і кулею вилетів з кам’яниці Валевських. Це нечувано — друга поразка. Імператор запідозрить, що він у цьому винен. Гаркнув на візника, щоб не зволікав, мчав до королівського замку.
Наполеон навіть не спитав — по його очах побачив, що він повернувся ні з чим. Це роздраконило його. Він покликав камердинера Констана і наказав принести повний келих червоного вина «Шамбартен». Випив, не перериваючись, крякнув і замислено глянув на генерала. Не мав звички відступати, коли брав штурмом укріплені цитаделі. Перед ним падали ті, хто вважав себе непереможним. Вино не додало спокою, а ще більше розпалило вогонь у грудях. Він майже прокричав третього листа. На цей раз не обмежився проханням відповісти, а прямо виказував своє бажання оволодіти нею, нехай і ціною певних уступок.
«Бувають хвилини, коли занадто велике збудження пригнічує, ось як зараз. Як же втамувати спрагу закоханого серця, яке хотіло б кинутися до Ваших ніг, але яке стримує тягар вищих міркувань, що паралізують найпристрасніші бажання. О, якщо б Ви захотіли! Тільки Ви можете зняти перепони, які нас розділяють. Мій друг Дюрок все залагодить. О, прибудьте, прибудьте! Всі Ваші бажання будуть виконані. Ваша Вітчизна буде мені дорожчою, коли Ви зглянетеся над моїм серцем. Н.»
Довірений друг Мішель Дюрок захопив 21 троянду (за віком юної красуні) і кинувся в останній бій. Лунали дзвони у храмах, ніби проводжаючи його на штурм. Дітлахи ковзали з гірок на санчатах. Перехожі снували вулицями, мирно бесідуючи. Вони вірили, що завтра їхня Польща відживе, оновиться. Був звичайний зимовий день, але тільки не для нього. І не для великого імператора непереможної Франції. Коні лунко гупали копитами по бруківці, попереджаючи зівак, щоб стереглися. З їхніх грудей виривалися клуби пари. Кучер на зубок вивчив дорогу, кожну яму та поворот. Тяв жеребців і підганяв, перейнявшись важливою державною місією. Він доставив tillon d’amore за рекордно короткий час. З певним побоюванням гофмаршал зайшов у відомий будинок.
Вибіг звідти без трикутного капелюха — тримав його у руці. Другою рукою втирав піт із чола. Попри морозну погоду його вкинуло у жар. Фортеця не здалася, не підняла білий прапор. Графиня Валевська попросила її не турбувати...
