Наталія Тарабалка та її син Степан Тарабалка, який загинув захищаючи Україну. Фото: hromadske Щодня мама пілота Степана Тарабалки Наталія молилася про Божу допомогу синові. Була певна і спокійна у своїй щирій довірі вищим силам. Та коли син загинув, на рік її молитва затихла. Тоді вона знову звернулася до Господа: «Дай мені відповідь через людей — чому це сталося?», пише hromadske.
Відповідь не забарилася. Якась жінка підійшла до неї в церкві: «Я маю тобі це сказати: поважай його вибір!».
Потім кума обійняла: «Якби цього не сталося, якби у тебе не було цього досвіду втрати, ти не допомогла б стільком людям, не поділилася б своєю силою і натхненням».
На гроші, виділені державою після смерті сина, Наталія Тарабалка створила на Прикарпатті оздоровчий центр для військових.
Це розповідь про Степана Тарабалку — хлопця з далекого села, який першого ж дня великої війни збив 6 ворожих літаків, за що його нарекли «Привидом Києва»; про його маму, яка хоче бути гідною легендарного сина; та про її центр, який уже прийняв понад сотню бійців, але нині його двері зачинені.
«Ми з ваших дітей робитимемо вбивць»
За їхнім городом простягався гігантський військовий аеродром. Казали — другий за значущістю в СРСР. Малому Степанкові здавалося, що він так близько, що можна добігти й роздивитися обличчя парашутистів, помацати невагому матерію. Насправді летовище було далеко, але стрибки з гелікоптерів та приземлення десантників хлопчикові не ввижалися. Побачене його заворожувало — він марив небом.
Тож іще змалку вперся: стану льотчиком. А мамі хотілося, щоб музикантом: так гарно грав на трубі! Чи хоча б військовим диригентом.
Юнак закінчив військово-спортивний ліцей, а потім вирішив вступати до льотного військового вишу в Харків.
На День відкритих дверей разом із дітьми приїхали й батьки. Викладач-підполковник проводив екскурсію, аж потім різко розвернувся до дорослих і промовив:
«Вони на винищувачах літатимуть, будуть виконувати накази, стріляти. Ви розумієте, що ми з ваших дітей робитимемо вбивць? Ви точно цього хочете? З моїх ровесників уже половини немає серед живих».
Степана слова підполковника не злякали. А от на інших уплинули не на жарт: на вступні іспити приїхало вдвічі менше абітурієнтів. Однак їх усе одно було чимало, велика частина — в супроводі поважних татів-військових із погонами.
Наталя Тарабалка та ще одна мама, теж із села, сиділи з молитовниками на лавці: не вірили, що так просто їхні сини зможуть вступити до престижного університету. Без грошей і зв'язків. Конкурс шалений, вимоги серйозні — і щодо спортивної підготовки, і щодо здоров'я. Не приведи Господи, зуб не запломбований! Степану ж хірург навіть рівняв носову перегородку, а це має значення для вестибулярного апарату.
На той час мама Степана вже впевнилася, що не відмовить хлопця від мрії. Це не дитяча забаганка — це рішення вже дорослого чоловіка. На її заперечення він або мовчав по три дні, або спокійно та впевнено заявляв: «Не пустите — піду в армію, а звідти вже самостійно, проте вступлю».
«Було важко його відпускати, та я розуміла: якщо не підтримаю, то можу втратити наші довірливі стосунки»,— пригадує жінка.
Степан вступив. «Щасливчик», — сміялася сестра Юля.
А мама, аналізуючи, звідки в сина така цілеспрямованість, дорослість і усвідомленість, порахувала, що він іще з сьомого класу жив по-військовому — залізна дисципліна.
Одружився у 20
Степан ще був студентом, як надумав женитися. Зателефонував матері: «Везу дівчину, зустрічай».
Жінка розмірковувала так: дружить із дівчиною — вже добре. Це ліпше, ніж пити з хлопцями. Але навіщо поспішати, ще ж учитися півтора року? Син наполіг: «Треба».
«Ну, раз везе дівчину через усю країну, то це не просто показати. В мене донька, і я б не хотіла, щоб її показали комусь, а стосунки виявилися несерйозними», — згадує той час Наталія.
Батьки навіть зробили ремонт у хаті: як-не-як — їде дівчина! Олена виявилася харків’янкою. Не розуміла галицького діалекту, тож просила Степана перекладати. А ще мала дуже переляканий вигляд. За рік дівчина звірилася свекрусі: коли її оточення дізналося, що вона рушає на захід країни, то попереджало: «Бандери там тебе заріжуть, уб'ють».
Після відвідин батьків син зателефонував: «Готуємося до весілля. Мамо, ти будеш бабусею!». Он воно що!
«Стоп. Зробімо паузу», — запропонувала матір.
«Ні, треба весілля! Зараз!» — не відступав син.
Тарабалки підготувалися менш як за місяць. З'їздили в Харків, посватали наречену, вдома приготували все — ночами рушники вишивали Наталя, її мама та донька. Молодятам залишилося тільки приїхати й відсвяткувати.
Невдовзі народився Ярослав. Зараз йому 10.
«Вип'ємо за тих, хто помирає за нас»
За словами Наталії Тарабалки, військове керівництво України розуміло неминучість війни. Хлопцям давали літати: у Степана та його одногрупників польотів за час навчання було чи не більше, ніж у їхніх викладачів за все життя. Та й курс пілотів розширили: з 12 до 25 студентів. Почали відновлювати військові аеродроми.
Коли жінка спілкувалася пізніше із класним керівником сина, той сказав, що в росії теж готувалися: набрали більше молоді до Суворовського училища.
Степан Тарабалка завершив навчання у 2014-му, росія анексувала Крим і розв’язала війну на Донбасі. Військовий льотчик відразу ж почав виконувати завдання з авіаційної підтримки сил на сході країни.
У 2016-му Степан мав уже звання майора — рідні жартували, що він так гарно просувається по службі, що такими темпами невдовзі стане міністром оборони.
Наталя разом із чоловіком після одруження сина поїхали на заробітки у Португалію: треба ж було віддавати борги за весілля, лікувати онкохворих родичів, допомагати молодій сім'ї.
Про службу Степана знала мало, вони бачилися раз на місяць. Молодий пілот літака МіГ-29 розповідав, що він просто б’є байдики на чергуваннях: грає в теніс чи дивиться телевізор. А насправді сидів у літаку в повній бойовій готовності.
Перед епідемією коронавірусу мав їхати до Європи освоювати F-16, хлопців уже відправляли на курси англійської. Та плани зірвала пандемія, а потім і велика війна.
Перед цим уся родина разом святкувала Новий рік. Степан сидів пригаслий, думки блукали деінде. А потім виголосив тост із клубком у горлі: «Вип'ємо за тих, хто помирає за нас». Уже тоді два хлопці з його частини загинули.
Після цього мати лише раз устигла побачитися з сином, а потім настало 24 лютого 2022 року. Через день жінка була в Україні, бо ж тут її дитина, тут невістка з онуком, тут її мама, у якої від переживання за Степана — улюбленого онука — стався інсульт першого ж дня повномасштабного вторгнення.
Наталя їхала з Іспанії у бусику, завантаженому волонтерською допомогою. На кордоні на неї дивилися, як на дивачку: велетенські черги в один бік, а вона самісінька рушала в інший.
«Він не був одним із перших — він був першим»
29-річний Степан Тарабалка загинув у бою 13 березня 2022-го над Житомирщиною. Наталя не могла зрозуміти, чому зі своєї Івано-Франківської частини він раптом опинився в 40 бригаді тактичної авіації Повітряних Сил, яка захищала небо столиці. Коли згодом наважилася — запитала в його командира.
«Він сам відрекомендувався в ту частину. Сам захотів. Він рвався у бій».
А побратими казали: «Він не був одним із перших — він був першим».
Інструктор зазначив: «Деякі хлопці відверто боялися. А він вилітав і вдень, і вночі. За першу ж добу збив шість літаків!».
«Я зрозуміла, що до кінця не знала мрії своєї дитини. Він розповідав дружині, що знайде спосіб жити вічно. І вона побачить, який», — зітхає жінка. Шморгає носом.
А ще пілот зізнався Олені, що як трапиться екстремальна ситуація, не хоче померти в колісному кріслі, тож його дружина має бути готова жити сама.
Видання The Times назвало Степана Тарабалку «Привидом Києва» й розповіло, що ас збив 40 ворожих літаків.
Командування Повітряних Сил ЗСУ офіційно заявило, що «Привид Києва» — супергерой, чию постать створили українці. Насправді «Привид Києва» — збірний образ пілотів 40 бригади, «які захищають небо столиці та раптово з'являються там, де їх не чекають».
«Але йому дали Героя України. Просто так це звання не надають, — Наталя багато розмірковувала після загибелі Степана. Перед нею розкрився масштаб особистості її сина. — У деяких речах він доросліший за мене: був сильним, психологічно готовим летіти “в один бік”. Знав, що становище у нас нікудишнє — приціли недобрі, стріляти нічим. Оцінював наслідки, та попри все здіймався в небо. Усе трималося на героїзмі наших хлопчиків. Для справжнього пілота-винищувача загинути в бою — найвища честь».
«Відпустіть сина, його шлях завершений»
Котрийсь із психологів, яких Наталі радили добрі люди, сказав: «Ви маєте гордитися своїм сином».
«Як це — пишатися мертвим тілом?» — відправляла подалі таких спеціалістів жінка. Ще була не готова. Жила, не даючи собі розклеїтися.
Не міг витримати горя й батько: напивався і засинав біля могили на цвинтарі у рідній Королівці на Коломийщині, де й поховали Степана. Наталя відправила його до Португалії, де мешкає їхня заміжня донька. Сама трималася за всіх чотирьох.
Заспокоювала ще й маму після третього інсульту: «Ми тіла не бачили. Степана привезли в закритій труні. Він не загинув — якесь завдання виконує, може, на F-16 навчається».
А коли у грудні її та невістку запросили до Києва на вручення «Золотої Зірки», вірила, що син зараз вигулькне з-за спини Валерія Залужного і все пояснить: «Я живий, мамо, то так треба було».
Перед зустріччю її смикнув за рукав іще один спеціаліст. Проговорив з Наталею не одну годину. Закликав жити в реальності, а вона впиралася. Тоді він мовив: «Відпустіть сина, його шлях завершений. Він зробив усе, що йому було призначено: для сім'ї, для вас, для країни. Йому треба йти далі, а ви не пускаєте».
І в Наталі щось уклалося в голові після розмови. Вона пішла на урочистості з президентом і головнокомандувачем, усвідомлюючи, що син не вигулькне з-за спини генерала.
Уже вдома жінка попросила: «Степанку, подай якийсь знак». І от у переддень свого 30-річчя він їй наснився. Став і обіймає міцно. «Так ти ж є, синку, а кажуть, що тебе нема», — заплакала.
Потім прийшов уві сні й до батька: «Тату, я на висоті 4 тисячі метрів. Ти мене бачиш? — Чекай, надягну окуляри. О, теперка бачу». Уві сні Степан помахав рукою.
А ще мама бачила сон, де її хлопчик між зірками літає. Степан Тарабалка досягнув свого: став кимось у світах, невидимих і невідомих для нас. Тим, хто може жити вічно.
Центр «Тепло крилатої душі»
Берізки, панський маєток, ставок за старим парком. Зараз тут вітряно й морозно, а влітку — рай. Наталя як побачила це місце, як почула спів птахів, так душею і прикипіла. Це було кілька років тому. Ще жив Степан.
Тоді вона мріяла про центр для військових та їхніх родин, які хотіли «мати своє місце», де всі розуміють одне одного. Де лікують душу, а в назві немає слів «реабілітація» та «психологія». Назвали оздоровчий центр «Тепло крилатої душі». Хотіла, щоб панував не лікарняний дух, а сімейний: ставок, теніс, шашки, шахи, перекур. Хочеш — ідеш на процедури, не хочеш — не йдеш. А головне: щире спілкування.
Взялася за це з усіх сил після загибелі сина, щоб не лежати днями та не скніти в ліжку. Будівля — колишня лікарня — стояла запущена. Наталя з волонтерами тут рубали, косили, прибирали, просили дозволи на оренду будівлі та ставка з рибою. Уся ця паперова тяганина триває й досі. Жінка очікувала, що місцева влада долучиться й допоможе розв'язувати питання з водою, каналізацією, опаленням, старою котельнею. Де там… 50 тисяч гривень дала місцева громада, а Коломийська міська рада все обіцяє та обіцяє 500 тисяч.
Для благодійних іноземних організацій, які дізналися її історію, невтямки, як це влада не допомагає, а військові вмиваються з рукомийника, над яким висить відро з водою. Через це центр приймав хлопців у теплу пору й амбулаторно: приїхали з частини, сходили на масажі та інші процедури, поспілкувалися, поїли, рибку повудили. Але ночувати ніяк. Зимою ж центр узагалі стоїть зачинений.
Та потроху умови міняються. З цієї весни бійців планують приймати у центрі вже й стаціонарно.
Жінка показує відремонтовані кімнати. Декілька палат із ліжками, сучасний тренажерний зал, кімната для масажів та сеансів психолога. У кожній — ікона. Тут холодно, востаннє опалювали приміщення кілька днів тому, тож Наталя вмикає обігрівач.
Розповідає, що багато допомагають волонтери: везуть тренажери, рушники, постільну білизну, навіть картини. На полиці біля книг і короваю — портрет її сина.
«Хочу бути гідною мамою свого сина»
Іменем Степана Тарабалки названі вулиці у Коломиї, в Яготині на Київщині та в рідному селі Королівка. Частину виплат як матері загиблого Героя жінка віддала військовим на машини для фронту, частину — на Центр. А ще купила дві квартири для себе, щоб здавати їх в оренду й на щось жити.
Її іноді запитують, що вона матиме з Центру, адже це економічно невигідно.
Наталя робить довгу паузу: «Я цим живу». І це правда. Вся наша розмова — про Степана і «Тепло крилатої душі». Спогади лише про сина, а Центр — про теперішнє і майбутнє. «Там буде спортзал, там альтанка». Вона відповідає на дзвінки і скеровує будівельників: коли кому прийти і що робити.
Її знайомий священник дивується: «Звідки у вас стільки оптимізму? Як ви собі уявляєте все, що напланували?».
«У Господа немає нічого неможливого, — відповідає жінка. — Людина ставить собі мету, але Богові подобається сам процес. Інколи мені здається, що йде якесь випробування вищими силами. Мовляв, ану подивимося, як вона це зробить! О, зробила! Ну, тоді ще оце підкинемо!»
Каже, що пройшла довгий шлях духовного переродження, зміни цінностей.
«Майже за два роки я усвідомила, що це не сон, не серіал, що не буде, як було. І якщо віриш у вічне життя, тут маєш жити, а не існувати. Саме жити і творити націю, гідну своїх героїв.
Це не проблема військових, як їх приймають у суспільстві. Ми маємо мінятися для них — створювати такі умови, щоб хлопці розуміли після повернення, що робиться щось для них. Це сигнал, що їх поважають, дякують. Хочу бути гідною мамою свого сина», — каже Наталія Тарабалка.
На її сторінці у фейсбуці — лаконічне гасло: «Мрія — ціною в життя». Це вона про сина.
Але вже й про себе також.
