Душі всіх 17 випускників вирують над Україною, над рідним містом, над рідною школою Однокласник Андрія Піхманця Сергій Гулійчук зазначив, що Героя всі запам'ятали добрим, товариським, привітним. Його патріотизм проявлявся не в гучних словах, а в справах, саме тому Андрія мовчки пішов на війну, інформують «Вікна».
Андрій Піхманець — головний сержант 1 стрілецької роти. Народився 11 грудня 1993 року в селі Станькова Калуського району Івано-Франківської області. В перший клас пішов в місцеву школу. Потім переїхав з родиною до Калуша, де навчався в ЗОШ №7.
Перша вчителька Галина Василівна згадує, що Андрійко запам'ятався кмітливим, спокійним хлопчиком, з допитливими оченятами, захоплювався авіамоделізмом.
У Калуші сім'я проживала в гуртожитку «Мрія». Після школи Андрій вступив до Калуського політехнічного коледжу.
У 2015 році був призваний для проходження строкової служби в Державну спеціальну службу транспорту поблизу Маріуполя. На службі отримав звання молодшого сержанта. Після демобілізації Андрій працював за кордоном. Разом з братом робили ремонт і облаштовували власну квартиру, в якій любив створювати затишок.
В листопаді 2022 року Андрія Піхманця мобілізували до лав Збройних сил України. Мати Андрія, яка працювала в Італії, допомагала йому купити все необхідне.
«Андрій був світлим і дуже життєрадісним хлопцем, мав багато планів. Коли йшов на війну, то просив мене не чіпати інструменти до його приходу. Він збирався повернутися, будувати майбутнє і бути щасливим. Я й не чіпаю, чекають ті інструменти його на полиці», — розповідає мама.
Андрій воював на Харківському, Донецькому та Луганському напрямках. Військовий капелан Василь Бахмут з позивним «Кардинал» згадує:
«Спокійний, добрий, хлопець. Його побратим Тарас розказав, що Андрій виніс його, пораненого, без свідомості з поля бою сам. Був невисокий і худорлявий, а виніс на плечах набагато більшого за себе побратима і доправив до точки евакуації».
В червні 2022 року Андрія нагородили знаком «Золотий хрест» наказом Головнокомандувача Збройних сил України, йдеться в проєкті "Спогади крізь віки".
Командир роти на позивний «Аскольд» пригадує Андрія Піхманця як відповідального хлопця, якому можна було довірити будь-яке завдання і бути впевненим, що він його виконає. Ніколи не жалівся і не жалів ні сил, ні ресурсів, щоб допомогти іншим. Коли Андрій купував щось собі, наприклад, чохол на дуло автомату, то брав і для інших. В такі моменти побратими бачили його сутність — щедру, турботливу і відповідальну.
Андрій загинув 1 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Невське Луганської області. Воїну посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади». Поховали героя 11 липня в рідному селі Станькова.
Брат Богдан розповідає, що Андрій ніколи не зміг би обманути інших.
«Це нам нагадування про те, що справедливість має бути основою наших відносин. Ми будемо завжди сумувати за ним і ніколи не забудемо його посмішку, доброту та безмежну любов, яку він нам дарував», — розповів брат.
Дружина Сергія Марченка Ірина зазначила, що її чоловік завжди з теплом та з душевністю ставився до своєї родини. Як рідну, любив названу доньку Олександру, завжди з ніжністю говорив «донечка Олександра». Пара мріяла і про спільних дітей, але, на жаль, не склалося. За словами дружини, Сергій не задумуючись приїхав захищати батьківщину і казав «хто, як не я».
Сергій Марченко — матрос, водій-механік, помічник кулеметника роти морської піхоти 501-го окремого батальйону морської піхоти. Народився 28 квітня 1994 року в Калуші.
З дитинства гостро відчував несправедливість, завжди був помічником і підтримкою для сім'ї. У ВПУ №7 отримав спеціальність «Монтажник гіпсокартонних конструкцій, плиточник, утеплювач фасадів».
Розпочав трудову діяльність у фірмі «Добробуд», мав багато добрих знайомих та друзів. Однак гучних заходів та компаній не любив, надавав перевагу роботі з комп'ютером, який отримав у подарунок від бабусі, йдеться у проєкті «Спогади крізь віки».
Самостійно досягнув досить високого рівня знань, тому коли пішов працювати у відділ охорони ТзОВ «Даноша» (зараз — «Ґудвеллі Україна»), після тестового опитування був переведений в IT-відділ. Згодом працював у пекарні «Височанка». Там і зустрів своє кохання — дівчину Ірину.
За місяць до повномасштабного вторгнення Сергій поїхав на роботу до Чехії, де здобув професію керівника баштового крана. Був звільнений від строкової служби за станом здоров'я, однак не міг змиритися з тим, що ворог топче рідну землю. І вже у квітні 2022 року повернувся до України та вступив до лав Збройних сил України.
Після навчання був направлений на Запорізький напрямок у морську піхоту. Восени 2022 року підрозділ перевели на Донеччину. Було багато важких боїв, молитов, сподівань на краще, очікувань на повідомлення «Все добре, живий, люблю».
Сергій Марченко загинув 4 грудня 2022 року поблизу населеного пункту Водяне на Бахмутському напрямку під час потужного артобстрілу.
Без його турботи та підтримки залишилася мама, бабуся, сестра Аліна, кохана Ірина та названа донька Олександра. Поховали героя 13 грудня на Алеї слави міського кладовища.
За словами директора ліцею №7 Володимира Кіндрата, під час російсько-української війни вже загинули 17 випускників: Василь Боднар, Сергій Барнич, Роман Петрів, Михайло Лещенко, Василь Фальовський, Роман Дуркало, Роман Стехнович, Роман Кава, Андрій Піхманець, Вадим Жуков, Василь Чигура, Боднар Богдан, Сергій Марченко, Василь Микицей, Михайло Турчак, Сергій Марченко і Олег Андріїв.
«Душі всіх 17 наших випускників вирують над Україною, над рідним містом, над рідною школою так, як, на жаль, душі тисячі хлопців та дівчат, які загинули задля того, щоб ми могли відносно безпечно могли жити, працювати, вчитися і вчити. Нам варто пам’ятати, що в цій війні ми обов’язково переможемо, хотілося б якомога швидше і якомога легшою ціною», — сказав Володимир Кіндрат.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
