Антін Могильницький закликав сучасників творити літературу народною мовою і любити «отцівський язик» Про Антіна Могильницького розповіли у Музейно-виставковому центрі Калуської міської ради, інформують "Вікна".
Антін Любич Могильницький народився в сім’ї священника. Коли йому було два роки, помер батько. Дитячі роки пройшли в Солотвино на Богородчанщині. Антін навчався у гімназіях Бучача, Чернівців, Львова. Закінчив гімназію в Будапешті. Згодом навчався у Львівській семінарії.
23 листопада 1840 року Антін Могильницький одружився з богородчанкою Ганною Соболевською. Наступного року, після висвячення, обійняв посаду парафіяльного адміністратора в с. Кальне (тепер Сколівського району Львівської області). Був священником у селах Хітарі на Сколівщині, Зборі та Станькові на Калущині (секретар парохії), а потім перейшов у село Комарів біля Галича.
Літературну діяльність Антін Любич розпочав у 1838 році. Головним у його поезії й публіцистиці стала боротьба за рідну мову й літературу для народу.
«Життя Могильницького від самого 1838 року до смерті, — писав Іван Франко, — було немов дзеркалом, у котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народу».
Революційні події 1848 року пожвавили творчу і громадську діяльність письменника. Саме в цей час він написав велику романтичну поему на матеріалі народних переказів «Скит Манявський», баладу «Русин-воїн», задумав видавати літературний журнал. Друкувався А. Могильницький у газетах «Слово», «Зоря Галицька», «Новини», в альманасі «Вінок русинам на обжинки».
Як поет-романтик Антін Могильницький закликав сучасників творити літературу народною мовою, любити «отцівський язик», шанувати українські звичаї, традиції, історію рідного народу.
Із 1859 року Антін Любич Могильницький жив у селі Бабче Богородчанського округу. У 1861 році його обрали послом до крайового сейму й делегатом до Державної ради у Відні, де 27 червня того ж року він виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою. У парламенті йому кричали «Браво!».
До речі, депутатом до Галицького крайового сейму 1-го скликання о. Антіна Могильницького обрали від IV курії округу Богородчани–Солотвин. На засіданні 15 квітня 1861 р. він закликав до братерської злагоди між українським і польським народами: «Любімося і Лях, і Русин, покажіте, що ви — щирі други…».
Коли сейм делегував його у віденську Державну раду, Антін Любич Могильницький проголошував там промови, у яких ставав на захист прав українського народу і його мови. Він захищав, зокрема, право галичан на викладання в школах краю русинською (українською) мовою.
27 червня 1861 року в Палаті послів Антін Могильницький заявив, що русини-українці мають тисячолітню історію, яка пов’язана з державою Русь. Парламентарій переконував, що в ХІ ст. вже була сформована давньоруська мова, і нею написано звід законів (Правда Ярослава Мудрого) та історичні твори Нестора. Тому не можна говорити, що русини-українці як народ виникли лише в 1848 році, як заявляли поляки. Депутат висловив прагнення, щоб навчання в школах здійснювалося також «руською», тобто українською мовою.
«У питаннях мовних домагаємося, щоб наша мова, що досі стільки переслідувалася, стільки зневажалася, знайшла повне визнання, щоб дістала повні права поряд з іншими братніми слов’янськими мовами функціонувати в школах і урядах», — заявляв Антін Могильницький.
То був сміливий виступ проти тих, хто намагався германізувати та полонізувати український народ у Галичині. Цю промову передрукували в багатьох європейських часописах, які привернули увагу громадськості до стану освіти українців рідною мовою в Галичині, а посол австрійської Державної думи Куранда в одній із газет помістив біографію Могильницького та коментар до його промови. А от тодішня церковна влада цей патріотичний почин Могильницького визнала «як непослух, бо як смілився посол перед достойниками імперії руською мовою виступати». Відтак в отця Антіна Могильницького почалися гострі конфлікти з єпископом ГКЦ Спиридоном Литвиновичем.
В останні роки життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя. 13 серпня 1873 року, будучи проїздом у с. Яблінці Богородчанського округу, Антін Любич несподівано помер.
Обізнаний добре з античною і західноєвропейською літературами та багатьма іноземними мовами, він усвідомлював значне відставання української літератури й щиро прагнув зробити посильний внесок у її розвиток. Він розвивав передові ідеї Маркіяна Шашкевича, що й дало підставу Іванові Франку справедливо вважати Могильницького одним із «перших будителів руського духа в Галичині».
У Підгірках, які нині входять до складу Калуша, названа вулиця іменем Антіна Могильницького, а також Будинок культури, на фасаді якого встановлена меморіальна дошка славетному землякові, авторства відомого калуського скульптора Ігоря Семака.
У музеї-оселі родини Івана Франка Антіну Могильницькому присвячена експозиція. Серед експонатів — закарбовані у вишивці слова нашого славетного земляка про любов до рідного краю, мови, звичаїв, які актуальні протягом віків:
"Кожний нарід, хоть би дикий // Любить свій родинний край, // Любить отцівські язики, // Свою мову і звичай...".
За матеріалами інтернет-видань і фондів Музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках підготувала наукова співробітниця музею-оселі Дарія Ониськів.
