"Коли подивилася на себе в дзеркало, мені стало страшно", — згадує корінна маріупольчанка Корінна маріупольчанка розповіла "Вікнам": коли в місто прийшла війна, спали з родиною на підлозі — в бомбосховище не ходили. Виїжджали з родиною на свій страх і ризик тоді, коли «зеленого коридору» не було.
Зять Галини Михайлівни сказав: «Якщо сьогодні не виїдемо, значить, не виїдемо ніколи». Родичів на західній Україні не було, тому їхали в нікуди — лиш би врятувати життя. Найстрашнішими були звуки літаків, які скидали бомби.
Першою зупинкою на шляху родини був Бердянськ. Пенсіонерка пригадує свої емоції, коли вперше за тривалий час помилися в теплій воді, але вигляд був настільки втомленим, що Галина Михайлівна себе не впізнала:
«Коли подивилася на себе в дзеркало, мені стало страшно. Я звикла, що жінка має бути доглянута. А тут дивлюся на себе і не впізнаю».
Кожних 40-50 км автівки зупинялися, попереду була колона з транспортом. Галина Валентюк пригадує, що коли приїхали до Запоріжжя, то об'їзд був замінований.
«В машині ми сиділи, як янголятка, і читали молитву, хоча я 70 років була атеїсткою», — каже пенсіонерка.
Дорога привела родину з Маріуполя на Прикарпаття: спочатку — до Голиня, а потім — до Калуша. Відтак відбулося знайомство з центром «ЯМаріуполь» та земляками-переселенцями.
Алмазною мозаїкою жінка займалася ще в Маріуполі. Перебуваючи на західній Україні, знову взялася за улюблену справу і виготовила декілька картин. Хобі дарує відчуття прекрасного та допомагає заспокоюватися.
Більше про сторію трьох жінок з Маріуполя — в публікації "85-річна жителька Маріуполя показала в Калуші пледи, які в’язала на блокпостах".
