Андрій Срібняк відзначений "Хрестом доблесті" — відзнакою міністра оборони України Андрій Срібняк — із сім'ї лікарів. Батько Зіновій Срібняк, завідувач травматологічного відділення Калуської ЦРЛ, завжди був ідейним натхненником для сина. Тому рішення стати лікарем було невипадковим. 2018 року Андрій закінчив Буковинський державний медичний університет. Згодом навчався на інтернатурі на спеціальності «Ортопедія і травматологія» при Івано-Франківському національному медичному університеті, де паралельно працював лаборантом кафедри травматології, ортопедії та військово-польової хірургії. Їздив на навчання за кордон.
Обрав місцем роботи Польщу, через те, що це країна з близькою для українців мовою та культурою. Склав необхідні іспити для підтвердження кваліфікації й потрапив на роботу в часи розпалу пандемії COVID-19: в сусідній державі тоді був серйозний дефіцит медичних кадрів.
Калушанин працював в 105 прикордонному військовому шпиталі в місті Жари. Система охорони здоровʼя в Польщі дещо відрізняється від пострадянських країн, тож молодий медик працював у кількох відділеннях одночасно. Основним було травматологічне відділення та чергування у відділенні екстреної медичної допомоги, але також Андрій працював у відділенні, яке було призначено для лікування пацієнтів із COVID-19.
«В ті часи робота була складна в плані відсутності достатньої кількості медичного персоналу, тому доводилось працювати по 360-380 годин на місяць, паралельно готуватись до всіх іспитів, щоб підтвердити диплом», — зазначив лікар.
Звістка про повномасштабне вторгнення росії в Україні Андрія Срібняка застала на чергуванні. Тоді він одразу не зрозумів, що про що саме йде мова.
«Зранку після важкого чергування спустився зі свого кабінету у відділення, де вже мене почали розпитувати польські колеги. Я спочатку не зрозумів, про що вони, і тільки коли вже зайшов в Інтернет, тоді вже зрозумів, що почалась повномасштабна війна», — пригадує Андрій Срібняк.
Лікар вирішив повертатися додому, адже захисникам потрібна допомога. Тож зібрався з думками, владнав всі свої справи в Польщі та повідомив рішення командування шпиталю.
Знайомі лікарі, медсестри, парамедики зібрали для Андрія медикаменти, перевʼязувальні матеріали та інші медичні засоби. Рідні дуже хвилювалися, однак прийняли такий вибір. 2 березня Андрій Срібняк приїхав додому, а вже 3 березня був у військкоматі.
Калушанин наразі працює на сході України — в стабілізаційному пункті медичної роти однієї з бойових бригад заходу України.
Стабпункт — це місце, де поранених привозять з поля бою вже після наданої домедичної та першої медичної допомоги. Завдання лікарів — провести заходи зі стабілізації стану пацієнта для того, щоб він живий доїхав до місця, де дислокується передова хірургічна група військового шпиталю, пояснює Андрій Срібняк. Завдання медиків стабпункту полягає в діагностиці та лікуванні гострих станів, які без негайної інтервенції можуть призвести до загибелі пацієнта.
Все, що мають для діагностики лікарі — це очі, вуха, руки, стетоскоп і портативний УЗД-апарат. Приємним «бонусом» є протишокові зали, обладнані хорошою анестезіологічною апаратурою. Важливою є наявність крові, без якої велика кількість пацієнтів могла б померти.
Андрій Срібняк зазначив, що його адаптація до війни проходила, перш за все, з розуміння завдань, які стоятимуть перед ним. Крім того, впевнений: кожна людина може адаптуватися до будь-яких умов.
«Знову ж таки наша робота відрізняється від роботи піхотинця. Там, в окопах, — справжні герої. Наша задача — зробити все, щоб вони залишились живі», — каже калуський медик.
Серед найчастіших поранень військових — контузії, вогнепальні осколкові поранення, рідше — кульові поранення, травматичні ампутації кінцівок. Зараз почастішали поранення внаслідок роботи FPV-дронів чи скидів з дронів.
Андрій Срібняк пригадує свого першого пораненого військового:
«Це був чоловік років 40 з пораненням в грудну клітку, права плевральна порожнина була заповнена повітрям. Це називається пневмоторакс і через це права легеня не дихала. Як сьогодні пам’ятаю, як координатор стабпункту взяв УЗД-апарат, приклав до грудної клітки на боці поранення і сказав: «Пневмоторакс, Андрій, став дренаж».
Найважче, на думку військового лікаря, усвідомлювати те, що всі поранені військові могли б жити своїм життям, якби один карлик з деменцією не вирішив знову імперію будувати.
«А хлопці зробили вибір і зараз борються за цю державу тому і ми повинні боротися за їх життя», — додає медик.
Андрій Срібняк вважає, що сила українців в самоорганізації, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Головне — не розслаблятись і не думати, що війна десь далеко.
«Історія замикається в коло. Армія УНР при населенні в 39 мільйонів була всього 100 тисяч козаків і старшин, УПА — до 100 тисяч. Якщо сидіти й чекати, коли це закінчиться, не беручи активної участі, тоді приходять московити й починаються голодомори, репресії та знищення нашої нації. Вся держава зараз має працювати на перемогу над зовнішнім і над внутрішнім ворогом, який за спинами у військових продовжує будувати совок версії 2.0. Або ми гуртуємось і перемагаємо, або ми перестанемо існувати», — переконаний Андрій Срібняк.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
