Спогадами про події 42-річної давності поділився ветеран хімічного виробництва Анатолій Дутчак.
«У 4-ому кварталі введено в дію виробництво етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл».
Це запис, датований 1980 роком, був опублікований 1996 року на сторінках книги місцевого краєзнавця Михайла Коломийця «Історія Калуша і Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах».
Збудований цех етилендіаміну, перейменований потім в цех по виробництву поліетиленполіамінів, став основним постачальником етилендіаміну в цехи по виробництву фунгіцидів цинебу і полікарбоцину виробництва ХЗЗР. До цього часу ці цехи використовували привозний етилендіамін, який вироблявся в Стерлітамаку на Стерлітамакському ВО «Каустик».
І потім, на сторінці 167 цього довідника, під датою 22 квітня 1982 рік, записано:
«Аварія в новозбудованому цеху етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл», внаслідок якої загинуло 16 осіб».
Як пригадує тоді старший майстер зміни, було відомо тільки про вісьмох загиблих:
— Я пам’ятаю тільки цифру 8 загиблих: чотири зразу і чотири потім, в лікарні. З працівників цеху зразу загинуло тільки двоє слюсарів — Голда і Мендела. Вони переходили площу між корпусами і в той момент відірвало кришку кип’ятильника позиції 43.1 колони відгону аміаку позиції 42, сам кип’ятильник відірвало від колони і кинуло на стіну сусіднього корпусу. Вся кубова маса під тиском 20 атмосфер і температурою 200° С опинилась назовні, ударна хвиля і хмара аміаку накрила сусідні корпуси цеху полікарбоцину.
Достеменно відомо про загибель таких людей:
- Мендела Михайло Павлович, електрозварник, цех ПЕПА;
- Голда Андрій Куприянович, слюсар по ремонту апаратурного обладнання, цех ПЕПА;
- Дендюк Сергій Васильович, апаратник випарки, цех ПЕПА;
- Крачковська Віра Володимирівна, електрослюсар КВПіА, виробництво ХЗЗР;
- Баранов Вячеслав Борисович, майстер-механік, цех полікарбацин;
- Келебай Леокадія Михайлівна, апаратник сушки, цех полікарбацин;
- Петрів Ольга Іванівна, табельник, цех полікарбацин;
- Тимків Іван Йосипович, тесляр РСМУ.
Цех був мертвонародженим
Анатолій Дутчак працював тоді в цьому цеху, який про себе називав «абортом радянської хімічної науки й радянського хімічного машинобудування». Серед всіх цехів на майданчику хімзаводу це був другий, після цеху ХіК, цех вітчизняного проєкту, який був сумішшю радянських експериментальних нововведень, новітнього купленого західного обладнання впереміжку з допотопним, купленим у незрозуміло у яких виробників.
— Цех був мертвонародженим і перші періоди його роботи ми потратили великі зусилля, щоб запустити і отримати хоч якусь стабільну роботу. Найважчою була перша зима. Частина установки розташовувалась на відкритій етажерці й при мінусових температурах замерзало все, що повинно і що не повинно замерзати. Замерзали з незрозумілих причин навіть лінії подачі дихлоретану на синтез, які проходили майже через всю етажерку, — пригадує ветеран хімічної промисловості.
Очевидно, якось в дихлоретан потрапляла вода. За словами Анатолія Дутчака, вся зміна проходила в безперервних ліквідаціях пропусків, намаганнях вручну, з допомогою пари та гумових шлангів, розморожувати й запустити комунікації. Особливо дошкульними були численні пропуски аміаку, який супроводжував всі стадії і майже всі продуктопроводи. В агресивному середовищі комунікації швидко кородували.
— Героїчними зусиллями запускались послідовно стадії за стадіями. Але поки доходив до певного результату, виявлялось що на попередніх, уже запущених стадіях, все повертається: пропуски, забивки, заморожування — і все починав спочатку. В кінці зміни від фізичної й моральної втоми впадав вже в якусь тупу байдужість і на ногах тримала тільки одна думка: «Нічого! Пройде вісім годин і все закінчиться! Я залишу цех другій зміні і повністю забуду весь цей рейвах! До наступної зміни. А там може буде якось по-іншому…».
Анатолій Дутчак пригадує, що після аварії настала повна прострація. Один за одним похорони, масове звільнення, втеча працівників. І почалось офіційне розслідування.
Пошук «цапів відбувайлів» під наглядом КДБ
За словами колишнього старшого майстра зміни, розслідування зразу вклалось в «оспівану» народом схему — пошуки стрілочників, «цапів відбувайлів».
Сказати, що такий хід розслідування був викликаний чиєюсь злою волею, буде невірно. Причини аварії були невідомі і інстинкт самозахисту всіх причетних до роботи цеху штовхав їх на спроби звуження поля розслідування, пошуків простої події, на яку можна вказати як на причину аварії. Інтереси всіх — проєктантів, експлуатаційного персоналу, наглядових органів — тут збігалися, адже в кожного можна було б знайти якісь недоліки в роботі, що могли підштовхнути чи сприяти катастрофічному розвитку подій. І це стало визначальним мотивом розслідування. Такому ходу розслідування сприяв і статус самого розслідування. Аварію з численними жертвами, яка сталась в день народження Володимира Ульянова-Леніна, розслідувала прокуратура під наглядом КДБ.
Мовчки й зі здивуванням ми спостерігали перші дії працівників прокуратури. Прибувши в цех, перше, що вони зробили — опломбували в операторній всі прилади колони позиції 42. Надалі під час розслідування всі діаграми записувальних приладів колони були вилучені та складений протокол вилучення, підписаний представником прокуратури й представником цеху. Ніхто не підказав далеким від розуміння специфіки аварії представникам прокуратури чи КДБ необхідність пломбування і збереження записів приладів всіх стадій складного хімічного процесу, які передували стадії відгону аміаку в колоні позиції 42. Причиною аварії могли б бути як процеси в самій колоні, так і процеси на стадіях, що їй передували, — зауважує Анатолій Дутчак.
Аварія сталася в четвер і, почекавши кілька діб, ввечері суботи адміністрація цеху таємно і методично вилучила і знищила всі записи на всіх стадіях, що передували колоні позиції 42 — на стадії підготовки розчину аміаку, на всіх п’яти нитках синтезу (навіть на резервних, неактивних), на стадії відгону азеотропу вінілхлорид-аміак. Навіть на приладах, що записували рівень у місткостях, де зберігалася сировина — аміак і дихлоретан.
Невідомо, чи там дійсно була якась цінна інформація, що могла пролити світло на причини та хід аварії. Цим ніхто не переймався, але інстинкт самозахисту підказував: якщо є можливість скористатися таким рівнем кваліфікації учасників слідства — скористайся і прикрий свій зад, — виснує Анатолій Дутчак.
Не знайшовши нічого в записах приладів колони, слідство звернуло увагу на саму колону. А саме — на стан кріплення відірваної нижньої кришки кип’ятильника позиції 43.1. Були зібрані всі, які змогли найти, залишки розірваних шпильок, що кріпили кришку. Зібрані залишки мали посередині зменшення діаметра, своєрідну шийку в місці розриву. Крім того, загальновідомим фактом, який ніхто не приховував, було те, що кришки кип’ятильників мали періодичні пропуски амінохлоргідратів. Амінохлоргідрати викликають сильну корозію і сама колона і кип’ятильники були виготовлені зі стійких до корозії сортів металу. Таких вимог до матеріалу кріплення кришки не було. Тому причиною аварії визначили корозію кріплення кришки й винуватими призначили начальника відділення і механіка цеху. Версії про те, що кришку могло відірвати внаслідок якогось вибухового процесу в колоні старанно уникали. Але зменшення діаметра шпильок могло також утворитися внаслідок їх деформації при відриві кришки. По самих залишках шпильок було видно, що вони розтягнуті якоюсь силою і шийка на них утворилась тільки в місці розриву.
Відповідь на те, чи кришка відірвана внаслідок корозії, чи внаслідок якогось вибуху в кип’ятильнику могла дати простенька балістична експертиза, — переконаний хімік зі стажем. Після відриву кришки чи разом з ним відбувся відрив кип’ятильника від колони й політ його до стіни сусіднього корпусу на рівні відмітки +18,00 метрів.
— Таку послідовність подій нам пояснили тим, що при відриві кришки кубові колони позиції 42 почали через сам кип’ятильник виділятися назовні, і реактивна тяга, яка при цьому утворилась, відірвала кип’ятильник від колони та закинула його на стіну сусіднього корпуса. І нескладний для спеціаліста балістичний розрахунок мав би дати відповідь на те, чи могла така тяга відірвати кількатонний апарат, який фактично є складовою колони, від самої колони й паропроводу, що його обігріває. Виходячи з величини тяги можна було б обрахувати та можливість такої траєкторії польоту, — впевнений Анатолій Дутчак.
Вирок суду і відмова виключити винних з КПРС
Слідство закінчилось і справу передали в суд. Оскільки прогнозувалися значні терміни ув’язнення, то традиційно, перед судом, майбутніх винуватців виключали з членів КПРС. Я вже не пам’ятаю — чи були вони обоє партійними. Начальник відділення точно був, про другого вже забув… Робити це мали збори членів КПРС цеху. Але пішло все не так, як планувалось. Результатам слідства цеховики не вірили й цеховий осередок КПРС відмовив у виключенні. Наступним організованим заходом були збори колективу, на яких мали для суду обрати громадського обвинувача. Збори обрали громадського захисника. Зрозуміло, що за таких обставин гучного суду, де б тріумфувала радянська законність, відбутися б не могло і все закінчилось тихо і скромно.
Після першого судового розгляду справу направили на додаткове розслідування і причиною була публічна суперечка між проєктувальниками та підприємством, яке виготовило кип’ятильник, — пригадує Анатолій Дутчак. Сторони звинувачували одна одну. Проєктанти вказували на недоліки ущільнення кришки, а підприємство доказувало, що навіть при такій корозії кріплення, кришку відірвати не могло і кріплення було розтягнуте і розірване якимось вибуховим процесом в апараті.
Другий раз судова справа надійшла в Калуський народний суд 5 квітня 1984 року. Очевидно, сторони домовились між собою і з персоналом цеху. Справу там витримали й 19 листопада 1985 року тихо відправили до народного суду міста Рогатина. Вирок суду — два роки умовно начальнику відділення і механіку цеху з дозволом працювати в цьому ж цеху.
Після аварії на цех звернули увагу. Виділяли кошти та, що особливо було цінним, — дефіцитні та стійкі до корозії матеріали. В цеху провели десятки метрів парового обігріву матеріалопроводів, замінили особливо вразливі трубопроводи на титанові, набрали новий колектив. Цех запустили, почали більш-менш стабільно давати основну продукцію — етилендіамін. Проте так і не вдалося освоїти стадії відгону піперазіна, триетилентетраміна, тетраетиленпентаміна. Не була запущена й освоєна важлива екологічна стадія солеочистки, і заражена поліамінами кухонна сіль КамАЗами вивозилась з цеху і висипалась будь-де. Одне з таких місць — Домбровський кар’єр, — пригадує Анатолій Дутчак.
— Основними причинами невдачі із запуском стадії солеочищення були недоліки в проєктуванні й роками науковці із Ленінграда (нині — Санкт-Петербурга. — Ред.) сиділи у нас і намагались з нами налагодити стадію. Але завжди думалось — такого додаткового навантаження у вигляді підтримки роботи цієї експериментальної стадії зміна, мабуть, вже б не витримала. Робота, не зважаючи на всі зміни в технології й обладнанні, залишалась важкою. Не знаю як кому, але завжди давив психологічний фактор.
Можлива причина теплового вибуху
Реальні причини аварії не були виявлені й існувала ймовірність повторення події. Тож Анатолій Дутчак свідомо ніби писав кожної зміни сценарій своїх дій на випадок цього повторення.
— Прийшовши в цех ще в період будівництва, беручи участь в пусконалагоджувальних роботах, з часом я вже міг працювати на будь-якому робочому місці стадії синтезу і, що особливо цінне, — на робочому місці оператора синтезу. При цьому була перевага перед штатним оператором, оскільки у своїй голові об’єднував розуміння подій на установці й покази приладів в операторній. В роботі був навіть випадок, коли після капремонту, при незібраній на зароблених на капремонті відгулах зміні, вночі втрьох запускали всю стадію синтезу: я — оператором, старший апаратник — на колонах і на синтезі та апаратник — на приготовленні аміачного розчину, — додає ветеран хімічного виробництва.
У своєму аварійному сценарії Анатолій Дутчак завжди намагався тримати в голові щоденну картину навколишнього середовища і процесів в цеху. Щоразу мінялись пункти навіть зі зміною напряму вітру і зі зміною режиму роботи прохідної, яка була майже біля реакторів:
— Основним пунктом, який я собі сам поставив було те, що при такому розвитку подій я заміню оператора, стану за його спиною. Діяти треба миттєво, тому що через високі тиски (100 атмосфер) і величезну кількість аміаку, що залучена в процесі, аварії в цеху, які могли починатись із незначної неполадки, розвивались з надзвичайно високою швидкістю, захоплюючи території сусідніх цехів і навіть підприємств, що були розташовані за територією концерну. Власний сценарій суттєво відрізнявся від офіційного Плану ліквідації аварій і переслідував в першу чергу дві мети: зберегти життя працівників навколишніх цехів і формально виконати всі ті, іноді безглузді, пункти ПЛА, за невиконання яких автоматично потрапляв під дію Кримінального кодексу. Другий пункт був складений під враженням того, як влада легко вибрала стрілочників… І от наявність того психологічного тиску та фобія від незрозумілої аварії, яка була присутня десь на рівні спинного мозку, виявляється, працювали самостійно і самостійно мозок шукав схему аварії, яка могла нейтралізувати й тиск, і фобію. Під час роботи особливо їх посилювали ті часові відрізки, коли проходили щодобові зміни персоналу на нашому і сусідніх виробництвах.
Сидять (зліва направо): Дарія Наконечна, Люба Андріївна Турій, Ольга Маліборська, Софія Климишин, Марія Чолінська, Віра Гавриляк, Аня Бучинська, Анатолій Смоленський, Марія Баланда.
Стоять (зліва направо): Богдан Павлович Гірник, Роман Іващишин, Ігор Возняк, ……., Василь Барабаш, Анатолій Еюбов, Микола Федоришин, старший майстер зміни Анатолій Дутчак, майстер зміни Іван Петращук, Нестор Литвин, Михайло Дрешер, Василь Федорович Філіпович, Микола Романів, …, Борис Іванович Радюшин.
В цей час через прохідну "Хімзавод", яка знаходилась майже в кількох десятках метрів від відділення синтезу і ректифікації, проходила маса людей «в цивільному». Такими ж людьми були заповнені побутові й адміністративні приміщення сусідніх цехів, які були без засобів захисту або не дуже вміли ними користуватись. Адже серед загиблих були працівники, які покинули робочі місця і там залишили свої протигази. Тим часом в умовах цеху ті протигази повинні використовуватись тільки для евакуації, тобто втечі з місця аварії. Самі ж працівники в цеху іноді носили по два протигази. Один легкий і самодіяльний, без маски, гофр якого мав саморобний загубник для постійного тримання в роті або біля рота. Такий протигаз використовував для швидкого переміщення по відмітках і контролю за обладнанням.
— При такому переміщенні особливої уваги на дрібні пропуски не звертав: їх завжди спершу відчував і фіксував по печії на оболонці очей. Другий протигаз був вже з маскою і його використовували вже для ліквідації неполадок. Перевагою такої комбінації було те, що завжди є наявність двох фільтрувальних коробок, які можна міняти при їх виході з ладу. Ну і для складних аварій в операторній був комплект ізоляційних апаратів стисненого повітря АСВ-2, які ми називали “аквалангами” і по роботі з якими ми проходили окреме навчання.
І ось так день за днем, працюючи під таким «тиском», беручи участь в численних пусках і зупинках, в ліквідації складних неполадок і аварій, Анатолій Дутчак досягнув такого рівня, що міг, перебуваючи в операторній уявляти, описувати й керувати досить складними відхиленнями від штатних ситуацій. Міг вести процес і передбачити хід подій не тільки з показів приладів, що були установлені на даній стадії, а також за вторинними ознаками, за незначними змінами на другорядних приладах навіть сусідніх стадій.
— Це не було передбачене ні інструкціями, ні регламентом, і було тим, що я називав вжитися в цей технологічний процес, стати його частиною… — пригадує Анатолій Дутчак. — Саме тоді одного дня, спостерігаючи в різні часи кілька процесів на стадії синтезу, я склав для себе пазл і вивів для себе можливу причину аварії. Як підказкою скористався категоричним, виданим після аварії приписом: при зупинці нитки синтезу і виведенню її в резерв на лінії подачі дихлоретану перед змішувачем дихлоретану й аміаку позиції 15 ставити чітку, видиму з червоним хвостовиком заглушку або робити видимий розрив.
На думку Анатолія Дутчака, аварія сталася внаслідок збігу кількох подій. Початок зв’язаний із системою подачі дихлоретану на синтез. У цеху на деяких стадіях було дуже неякісне насосне обладнання. В тому числі й на подачі дихлоретану на синтез. Використовувались тут поршневі насоси ПТР 1/250, найслабшим місцем яких були манжетні сальникові ущільнення. Гумові манжети швидко зношувались, що призводило до пропусків дихлоретану, і, як наслідок, — насос не давав необхідних 100 атмосфер тиску. Кожна з п’яти ниток мала по два насоси й фактично цикл роботи кожної нитки залежав від працездатності цих насосів. І от для того, щоб утримати темп роботи, було запропоновано на кожному з десяти насосів встановили гребінку з арматурою, яка дозволяла будь-яким насосом подавати дихлоретан на будь-яку нитку синтезу.
— Тут необхідно сказати, що наш цех, як і багато других, певною мірою виживав на численних рацпропозиціях і змінах в обладнанні. Це була своєрідна творчість грамотних інженерів і працівників, яка заохочувалась і поширювалась на всіх підприємствах СРСР. Багато корисних змін в обладнанні й технології, прийнятих з досвіду багаторічної праці в цехах, дійсно іноді давали ефект, виправляли помилки проєктантів чи просто вносили корисні зміни в початковий проєкт. Зрозуміло, що все це проходило за згодою проєктантів, з врахуванням їх зауважень чи обґрунтовувалося грамотними розрахунками. Втім з другого боку маса таких змін і нововведень свідчила в першу чергу про значну неякісність самого початкового проєкту. Також треба сказати що тут не завжди відчували межу, за якою такі зміни вже будуть рахуватись втручанням в технологію і можуть мати непередбачувані наслідки. Така безпечність у веденні технологічних процесів була характерна для радянської інженерії й прикладом може бути аварія на Чорнобильській АЕС. Там фактично оперативний персонал разом з керівництвом ЧАЕС проводив на реакторі до кінця не погоджений і прорахований експеримент, втрутився в технологічний регламент. А технологічний регламент це святе… — акцентує Анатолій Дутчак.
Втім навіть прості зміни в комунікаціях ускладнюють їх, збільшують кількість елементів, до яких існують підвищені вимоги й, врешті, збільшують ймовірність людських похибок і невірних дій. І далі все могло йти наступним чином. На насосі, що подавав дихлоретан на нитку синтезу, могла бути просто погано закрита арматура або арматура була несправна і дихлоретан неконтрольовано потрапляв на резервну нитку синтезу. Нитка поступово заповнювалась дихлоретаном, і оскільки запірна арматура на редукційному вузлі резервної нитки не закривалась, дихлоретан поступав далі, на колони позицій 33 і 42, і прилади на резервній нитці при цьому не фіксували змін тиску в реакторах.
Якщо навіть допустити повністю відкриту арматуру, то максимальна кількість 3800 кг/год дихлоретану від насоса, що поступала через резервну нитку на колони, на роботу колон не вплине. Зовсім інша картина виникне, якщо зміна отримає команду запустити резервну нитку. Послідовно включається насос подачі аміаку, ведеться прокачування аміаку через реактори з підняттям тиску і потім подача дихлоретану, і далі в реакторах відбувається реакція синтезу амінохлоргідратів з виділенням тепла. Тепло відводиться від реакторів системою водяного охолодження, — пояснює Анатолій Дутчак. І оскільки продуктивність аміачного насоса вдесятеро більша дихлоретанового насоса, після його включення вміст фатально залитих дихлоретаном реакторів резервної нитки, уже в кількості 38000 кг/год, почав видавлюватись на колони. Колона позиції 33 була як транзит, і далі — на тарілки живлення колони 42. Аміачною флегмою дихлоретан в суміші з аміаком був опущений в куб колони. Самі кип’ятильники конструктивно є елементом колони, під’єднаним до куба і вміст куба вільно через них циркулює. І тоді на решітці та міжтрубному просторі кип’ятильника, де температура вища, ніж в самій колоні, очевидно, відбулась неконтрольована, з виділенням тепла, реакція синтезу амінохлоргідратів. Своєрідний тепловий вибух, який, на думку Анатолія Дутчака, і привів до відриву кришки і кип’ятильника колони.
Замість обладнання з високоякісної сталі — чисте поле
Подальша доля цього цеху є типовою для країни. З розвалом планової економіки такі цехи зупинялися найпершими та вже ніколи не відновлювали роботу. Особливістю планової економіки було те, що вона ніколи не була економікою в повному значенні цього слова. Вся промисловість була, як гігантська мозаїка, що складалася за цим плановим принципом. Планувалось, наприклад, необхідне для сільського господарства виробництво фунгіцидів, брався квадратик заводу чи цеху, розміщувався на карті країни, до нього проводились лінії сировини й енергоресурсів, а від нього — лінії споживачів продукції. І ставилось завдання — продукцію дати! Або так — дати за будь-яку ціну! А це означало, що такі поняття, як ціна або собівартість не мали ніякого економічного значення. Так, як і сама необхідність продукції виводилась не з реальної необхідності, а з запланованого «збільшити» чи «досягнути».
Звичайно і ціна, і собівартість вираховувались, ставились навіть централізовані завдання знизити собівартість, адже «економіка повинна бути економною». Але ці завдання були зовнішніми, штучними й не визначались і не могли визначатись економічними реаліями. Цих реалій просто не було. Якою б не була вартість продукції, її не купували та не продавали, а розподіляли. А якщо і продавали, то за символічну, призначену ціну. Так і кінцева продукція виробництва — полікарбацин і цинеб — розподілялась між колгоспами, які, звичайно ж, не враховували їх реальну вартість при визначенні ціни уже своєї продукції. Цю ціну теж визначали зверху.
З розвалом планової економіки, із ліквідацією колгоспів реально дорогі фунгіциди нікому не були потрібні. Висока ціна етилендіаміну і продукції з нього визначалась дорогими енергоресурсами, що використовувались в його виробництві. Особливо дорогим був пар 25 атмосфер, — зауважує Анатолій Дутчак.
Фінальну крапку в історії існування цеху поставили приватизаційні процеси. Основою західної цивілізації і її матеріального виробництва є власник. Знаємо, що власник є кращим господарем, що приватні підприємства є завжди ефективнішими, ніж державні. Але це знання не гарантує нам того шляху що пройшов Захід. Історія їх матеріальної цивілізації є історією власності, яка створювалась століттями, й цей шлях неможливо пройти за десятиліття, а власника неможливо створити призначенням. Навіть на основі закону. На рівні спинного мозку цей призначений власник навіть сам себе не вважає власником. Не кажучи вже про визнання його власником оточення. З усієї підприємницької діяльності в Україні, яка виникла в результаті приватизаційних процесів, найуспішнішою була заготівля і здача металолому.
— Це серйозна і ганебна сторінка в сучасній історії нашої країни, яка ще може дочекатись своїх дослідників. Дослідників, які назвуть реальні цифри коштів, що тут оберталися, цифри населення, яке прямо чи опосередковано брало участь в цій діяльності. Дослідників, які оприлюднять всі факти легальної та нелегальної, злочинної участі в цьому бізнесі різноманітних структур, державних органів і, одного з найголовніших учасників цього процесу, — системи арбітражних, а потім — господарських судів України, — акцентує Анатолій Дутчак.
Ми ж поки що бачимо тільки фрагменти чи епізоди цієї діяльності — поле на тому місці, де стояло обладнання з високоякісної сталі цеху ПЕПА, телевізійні мільйони судді-колядника, скандальні публікації про ексголову Вищого господарського суду Татькова, порожні поля в старій Долині, що були заповнені новою військовою технікою Долинського хімбату… Майже всі інженерно-технічні працівники калуської «хімії» були приписані до хімбату, періодично проходили там військові збори, тому ці поля добре пам’ятають. Може колись і нам якийсь дослідник пояснить, як дороге обладнання цеху ПЕПА державного підприємства-банкрута ВАТ «Оріана» щезло, не змінивши нічого в зобов’язаннях ВАТ «Оріани» перед кредиторами, — підсумовує колишній старший майстер зміни.
Усі використані в публікації світлини — з архіву Анатолія Дутчака
