Софія Паращак під керівництвом Ольги Сербін стала двічі переможницею міжнародного конкурсу з українознавства Есе було презентовано в напрямку "Україна в системі міжнародної освіти. Особливості європейської системи освіти".
Науковою керівницею Софії Паращак була учителька української мови та літератури Калуського ліцею імені Дмитра Бахматюка Ольга Сербін, яка надала "Вікнам" есе своєї учениці для публікації.
Ліцеїстка і її наукова керівниця отримали сертифікати за підписом голови оргкомітету Всеукраїнського конкурсу "Україна в системі міжнародної освіти", завідувачки кафедри міжнародної економіки Національного університету харчових технологій, доктора економічних наук, професора Світлани Гуткевич.
ОСВІТА В УКРАЇНІ VS В ЄВРОПІ: ЛІНІЇ СУМІЖНОСТІ
Українській історії підібрали неправильну палітурку. Насправді, багато і наших, і путящих (виокремлюю саме цю частину) західних інтелектуалів про це говорили. Не такими дефініціями, не такими визначеннями, проте ця тема порушувалася у суспільстві. Як складова славістики, Україна довго затримувалася (навмисне!) “видавництвами свідомості” Заходу на складах: тривалий час не видавалася, не осмислювалася, не проговорювалася. Усе просто: славістику окупувала русистика. Так же легко й невимушено, наче свого часу Крим.
Україну вивчали мілітарно захоплені мізки західних аудиторій. Вона є тим прикладом кемпбеллівського мономіфу про невинну жертву, яка рано чи пізно повстане та захистить сама себе, проявляючи сміливість та гідність, архетип якої ми як нація пропрацювали на Майдані. Українська держава окупована не лише територіально, але й репутаційно. Так би мовити, заочно. Неправильне її визначення є найбільшою чорною плямою на освітній площині Європи, якої ми так прагнемо.
Кемпбеллівські (насамперед — літературні) міфи характерні тим, що повторюються багато-багато разів у різних контекстах, проте з незмінним хребтом. То чи доцільно одним з таких вважати російський, викривлений варіант трактації історії України? На мою думку так, адже вона це, треба таки визнати, дуже вміло робить. Так би мовити — за посібником.
Росія створила певним чином архетип визволителя загарбаної пузатим (за Орвеллом) режимом, таким собі тираном невинної республіки, яка, мовляв, потребує сильної руки, бо своєї (посилаючись на стан армії у 2014-ому році) не має і не готова протистояти тому збірному понятті “зла”, яке Росія накачує все новими і новими трактуваннями, образами, смислами, наче Європу газом. Але ніхто не хоче сидіти на голці, особливо газовій, бо так важко з неї зіскочити…
Україна у системи міжнародної освіти, зокрема європейської, представлена зовсім неправильно. На це вказує той психологічний фактор, що її немовби досі ділить Берлінська стіна, адже за цією завісою Захід, той, що завжди ним був (відсилання на блок НАТО та протистояння 20-го століття, у якому цей ряд країн брав участь), і гадки не має про справжню Україну, біженців якої так гостинно приймає у себе, а, до речі, саме від них Європа довідується про рівень освіти нас, українців.
За це Європі ми можемо справді дорікати, але вона проспала появу нового Гітлера. Вона впустила російські берці у свої книгозбірні переписувати книги, сама того й не підозрюючи. Русистика окупувала всю славістику, а Захід і бровою не повів, знаючи Росію як країну вишуканого балету.
Немов під час путчу, "Лебедине озеро" Чайковського заступило європейцям правду. Вони досі не мають гадки, з якою Росією насправді воюють. Можливо, затуманені стереотипами, або не мають правильного уявлення про освічених чи неосвічених росіян. Так, тут є несуміжна площина правди, істини та знань про це, тобто рівня обізнаності. Мабуть, через це починаються війни, а після того страждають невинні громадяни і діти, яким слід здобувати знання у школі.
А починати все треба з освіти.
