Навчання повинно тривати все життя, тобто воно нескінченне, — вважає Юрій Псюк Науковою керівницею есе Юрія Псюка "Навчання сьогодні — майбутнє завтра" була учителька української мови та літератури Калуського ліцею імені Дмитра Бахматюка Ольга Сербін, яка поділилася з "Вікнами" есе свого учня для публікації.
Ліцеїст і його наукова керівниця отримали сертифікати за підписом голови оргкомітету Всеукраїнського конкурсу "Україна в системі міжнародної освіти", завідувачки кафедри міжнародної економіки Національного університету харчових технологій, доктора економічних наук, професора Світлани Гуткевич.
Навчання сьогодні — майбутнє завтра…
Навчання. Це важкий та енерговартісний процес, що займає багато часу, ресурсів, сил та коштує надто дорого, щоб цим нехтувати, бо найважливіше, що ми маємо зрозуміти про саме навчання, це те, що воно повинно тривати все життя, тобто воно НЕСКІНЧЕННЕ… Ніхто не може сказати, що він вивчив усе, чи те, що він знає, йому достатньо для реалізації себе в житті.
Ще Сократ розмірковував: «Знаю, що нічого не знаю», а цей мудрець був дуже освіченим на свій час. То чому ж він поставив під сумнів свої знання? Мабуть, причиною цього є розуміння їхньої безкінечності, як, зрештою, і простору, що нас всіх оточує. Отож перша координата в сучасному освітньому процесі — це усвідомлення того, що довкола тебе безліч розумних людей, які витрачають найцінніший ресурс — свій час — на здобування знань і розуміють його цінність та важливість.
Друга важлива домінанта освітнього процесу — це (якщо пощастить) твій друг-провідник, тобто вчитель, який супроводжуватиме тебе у всіх твоїх починаннях. Даремно думати, що дитина може йти по світі й по освіті сама, без підтримки та настанов. Звісно, є батьки, але мало хто з них здатний поєднувати водночас роль люблячого батька чи матері та об’єктивного вчителя-наставника (мені, на щастя, дуже поталанило з цим, бо саме батьки з раннього дитинства дали потужний поштовх до пізнання світу науки, привчивши мене смакувати знаннями). Тому роль батьків мають виконувати саме батьки, а вчитель — це особлива людина, яка є проводирем у світі знань, він є ментором та наставником. Цю думку цікаво ілюструє така цитата Ж-Ж. Руссо: «Нудні уроки придатні лише на те, щоб вселяти ненависть, і до тих, хто їх викладає, і до усього, що викладається». Філософ говорить про вчительську працю і про методи, вважаючи, що навчання не може бути нудним та нецікавим, бо в такому випадку воно чинить шкоду, а не йде на користь. Тут спадає на думку аналогія про лікування отрутою, коли в малих дозах вона — ліки, а у великих — смерть. Отож роль учителя для учнів – неоціненна, бо він перешкоджає отруєнню ненавистю навчального процесу, прищеплюючи любов до науки, до дослідів та руху вперед.
А що ж сучасний учитель? Він повинен бути ментором для учнів, зразком для наслідування, обізнаним, компетентним, цікавим, знавцем своєї справи та обов’язково харизматичним. Зі свого досвіду кажу, що брехунів та лицемірів діти не люблять, бо шукають у людях авторитетів, а коли розчаровуються в них, болісно це сприймають: учні швидше пробачать щире зізнання вчителя в тому, що він чогось не знає чи не розуміє, але покаже, що готовий навчитися, ніж зверхність та авторитарність, замасковану під личиною бажання маніпулювати та керувати. Тож учителі мають, так би мовити, осучаснитися, змінити підходи.
І третій акцент сучасної освіти — це, на мій погляд, навчання із практичною складовою, тобто не просто сухі факти, не прив’язані чи приклеєні до практичних застосувань, а важливе унаочнення. Ми, учні, часто не розуміємо, для чого нам та чи інша теорема, а коли питаємо про це, у відповідь чуємо, що це є в шкільній програмі, це факт доконаний, треба – значить, мусимо; такий підхід абсолютно не мотивує, а швидше, навпаки – веде до небажання вчитися, бо затуляє проблиски промінців світла надії в кінці тунелю старань у напрямку до тієї скелі, яку лупаємо багато років у намаганні здобути такі цінні знання.
Отож навчання має мати велику складову практичних вмінь, проєктуватися на реально набутий досвід, що знадобиться в житті. Недарма кажуть, що «…наука — це організовані знання, мудрість — це організоване життя», тож між школою та життям має бути зв’язок не фантомний, а очевидний, не завуальований, а чіткий та зрозумілий, щоб учні цінували та поширювали здобутий досвід у майбутньому для себе самих та тих, хто буде поруч. Так школа має шанс стати насправді другим домом, де дитина відкриває себе, свої обдарування, щоб пізніше себе реалізувати та показати, зрештою — знайти своє місце в житті. Зрозуміло, що все не так просто, як тут «філософствуємо», і казати чи роздумувати — це ще не навчити чи зробити. Древні латиняни казали: Acta non verba, тобто слова ще не діла, а реальна робота, пророблена в школі. Голослівне навчання, не підкріплене тренуваннями, практикою та діяльнісною складовою, наче безсенсовний хаотичний рух повітря, замітання пороху на одвірках науки, шкода лиш згаяного часу. Тож час школі прорубати вікно в справжній світ та змінити свої підходи, бо реформа освіти на часі, і вона повинна нашій державі принести процвітання та благополуччя, щоб ми жили в сильній, єдиній, вільній Україні із молодим інтелектуальним потенціалом.
