"Ти винна!". Вдови військових з Прикарпаття розповіли, як живуть після втрати (Фото)

Вдови Ірина Бордун з Коломиї та Карина Койляк з Івано-Франківська розповіли, як їм доводиться захищати від "турботливого" суспільства свої кордони після смерті чоловіків та як вчаться заново жити.
Переглядів: 1126
Ірина вірила, що чоловік повернеться з фронту — розрахує, як уникнути осколка чи кулі. Фото: Оксана Данилюк

40-річна Ірина Бордун, вчителька біології в одному з ліцеїв Коломиї, була в різних ролях: спочатку дружини військовослужбовця, яка постійно в очікуванні, що з коханою людиною, а згодом сестрою, яка не знає, що з її братом. Чоловік Ірини був добровольцем і загинув у вересні 2022-го року в Бахмутському районі. Майже через рік під Роботиним загинув її рідний брат, йдеться в публікації "Української правди".

На початку січня 2024-го Ірина Бордун написала в соцмережі:

"Чомусь суспільство вважає, що вдова  то така собі нещасна, страшна, невмивана і постійно плачуча особа! Хоч багато хто з того суспільства каже: "Тримайся, живи, ти ще молода, ще будеш щаслива". Але коли ти маєш гарний вигляд, усміхаєшся і просто живеш, то це саме суспільство тебе ж і засуджує! Але ніхто не знає, що такі, як я, ховаємо під червоною помадою…".

Ірина Бордун розповідає, що для неї червона помада є бронею:

"Особисто для мене червона помада на вустах — броня. Я час від часу ходжу в госпіталь до наших хлопців, жартую, сміюся, слухаю їхні історії. А потім як сяду в машину і зареву… Але цього вже ніхто не бачить і не знає, окрім мене.

У суспільстві, особливо в маленьких містах і селах, не звикли говорити про війну, не вміють говорити про горе. Жінки-вдови розповідали мені про те, що першими починають погано ставитися до них після смерті чоловіків свекрухи: "Це ти дозволила йому піти. Ти винна". Але чоловік— не цуценя, якого можна прив'язати і не пустити!".

Ірина зізнається, що навіть через придбану після смерті чоловіка машину відчувала осуд і заздрість. До неї підходили знайомі, які казали: "Круту машину маєш, тобі пощастило…".

Про те, що чоловік йде на фронт, Ірина дізналася на річницю їхнього весілля:

"Третього березня 2022 року у нас була річниця — 18 років разом. Саме в той день Любомир сказав мені, що був у військкоматі і йде на фронт. Сьомого березня він пішов на фронт. І цього ж числа наступного року пішов воювати і мій брат… 

Любомира ховали 28-го вересня 2022-го, а наступного дня у сина був день народження. І якщо старшій доньці я змогла зразу сказати, що батька не стало, то п'ятирічній дитині було дуже складно про це повідомити. Сказала синові тільки через тиждень. Він відреагував дуже болісно, я не очікувала, що син буде так плакати і кричати".

Чоловік Ірини, Любомир Бордун працював у Коломийській міській раді начальником управління освіти.

"Навіть коли він із фронту приїжджав, у нього на першому місці була освіта, а потім уже ми… Тут пам'ятна дошка на його честь, ми відкрили її рік тому, 29 червня, на його день народження", — розповідає жінка.

Згадує дружина полеглого воїна і про ситуацію, що сталася з нею на цвинтарі:

"Я дуже часто приходила на могилу або зранку, або вечорами. Щоб ніхто не потурбував. В один із таких вечорів навела порядок із квітами, витягнула килимок із машини і лягла біля могили Любомира. Довго плакала, не пам'ятаю, скільки минуло часу. Раптом хтось мене тормошить за плече. Коли обернулася, побачила перед собою незнайому жінку, яка сказала мені: "Йой, як гарно ти горюєш!". Я настільки була обурена цим вторгненням в мій світ, що послала її. Якби вона запитала, чи все зі мною гаразд, або запропонувала допомогу! Але радіти, що я правильно горюю?! Так, як вона б хотіла".

Карині Койляк 26 років, мешкає в Івано-Франківську. Вона була дружиною військового 8 років. Рік як вдова з двома дітьми.

Її чоловік служив морпіхом у Криму. Коли півострів анексували, разом із іншими українськими військовими вийшов звідти на материк. Із 2014-го в АТО, з 2022-го на найгарячіших напрямках фронту.

"Я його називала "військовим на всю голову". Він був одним із тих, хто завжди "на передку". Олег мені завжди телефонував із фронту, коли мав можливість. Я не приймала від нього текстові повідомлення, мені було важливо почути голос", — розповідає жінка.

Олег Койляк загинув через вісім днів після свого 30-річчя 17 квітня 2023-го.

"Я в дуже дивний спосіб довідалася про його смерть. До мене зателефонував незнайомий чоловік. І сказав, що співчуває моїй втраті. Я збиваю цей дзвінок і починаю дзвонити всім побратимам. Ніхто з десяти хлопців не бере трубку. Через декілька хвилин мені таки передзвонили і підтвердили, що він загинув", — розповідає жінка.

Голос Карини надламується, але вона продовжує:

"До смерті чоловіка я дуже боялася цвинтарів. Ми жили неподалік від кладовища, то я завжди обходила його іншою дорогою. А коли загинув Олег, я всі 40 днів туди приходила, ночами сиділа біля його могили. Я дала собі рівно 40 днів на відчай. 40 днів носила чорний одяг та чорну хустку. Хустку, на якій моментами хотілося повіситися. Але коли в тебе маленькі діти, ти просто не маєш виходу. Моїм дітям потрібна мати. Мої діти уже втратили батька, і я не хочу, щоб вони втратили ще маму.

Моє попереднє "я" померло. Після 40 днів я зняла чорну хустку і сказала, що більше ніколи її не надягну. На 41-й день я вдягнула повністю білий одяг. Були люди, які дорікали, що я не ношу чорну хустку та темний одяг. На що я їм відповідала: "Якби ця чорна хустка його повернула, я б її до кінця життя носила…"".

Карина почала вчитися жити наново. З іншими вдовами поїхала на лавандове поле зробила фото і виставляла їх у соціальні мережі.

"Я не хотіла, щоб люди мене жаліли, адже вони тим тільки "розколупували" рану. А я ставила блок, щоб не було так боляче. Ось всі ці фрази: "Йо-йой, ти сама залишилася з двома дітьми. Як же ти будеш?". Або інше: "Ти маєш замінити дітям тата". Як я маю замінити тата, якщо я мама?!

А ще улюблена тема — це гроші. Мені просто в очі казали, що мені пощастило, бо я маю багато грошей після смерті чоловіка. Це мені казали подруги, знайомі і навіть дехто з родини чоловіка. Або такі заявочки: "Ти так гарно вдягнена, ще й нафарбована, зачіску робиш…". Я їм завжди кажу, що вони не знали мого чоловіка. Він би не хотів, щоб я ходила пригніченою, то чому зараз все повинно змінитися?

Знаєте, у мене якось так все йде по датах. Після 40 днів я перестала носити чорну хустку. А після року сказала собі, що мушу відпустити його. Ми прожили прекрасне життя, 8 років я була дружиною військового, у нас народилося двоє дітей. Я просто дякую йому за це. Бо я… Я більше нічого не зміню, навіть якщо б я дуже хотіла це зробити. Його вже не повернеш".

Карина залишається з двома дітьми в рідному місті чоловіка Івано-Франківську, де живе з 2017-го. Це місто стало рідним і для неї, адже ще в 2014-му їй довелося покинути батьківську Горлівку через війну. Нині Карина не збирається переїжджати та вдруге втрачати домівку.

Детальніше — у статті ""Ти винна!". Три історії про вдів військових, хвороби війни та червону помаду".