Володимир Паньків (зліва) помер 20 травня 2022 року в одному з київських госпіталів Володимир Паньків — позивний «Кум», сержант, старший радіотелефоніст артилерійської батареї 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Народився 3 жовтня 1969 року в Калуші, йдеться в проєкті "Спогади крізь віки", інформують "Вікна".
Був старшою дитиною у сім'ї. Класний керівник Михайло Коротич згадує:
«Я добре пам'ятаю Володю по школі. Людяний, толерантний, товариський. Якщо щось потрібно було зробити, то він без заперечень це зробить. Добре навчався, любив футбол».
У 1984 році вступив до Калуського ПТУ №7, де здобув фах слюсаря четвертого розряду контрольно-вимірювальних приладів і автоматики.
У житті Володя був доброю, співчутливою, працьовитою і веселою людиною. У нього завжди було багато друзів, яким він із радістю, коли це було потрібно поспішав на допомогу.
У 1987 році Володимира призвали на строкову службу. Здобув військову професію зв'язківця. Після демобілізації пішов працювати на ВО «Хлорвініл» у цех рідкого хлору машиністом холодильних установок. Працював слюсарем з ремонту обладнання того ж цеху. До своєї роботи ставився сумлінно і добросовісно.
Його начальник Іван Сорохтей згадує, що Володимир став не лише добрим спеціалістом, але й наставником молоді. А ще він був серед тих, хто за будь-яких обставин виконував завдання, показуючи приклад молодим.
У грудні 1995 року одружився з дівчиною Зоряною. У шлюбі народились двоє донечок Вікторія та Ольга. Сімейне життя не склалось і після восьми років спільного життя пара розійшлась. Вдруге Володимир не одружився. Зв'язок із дітьми підтримував до кінця життя.
В березні 2020 року у Володимира народив онук Адам — дідусева потіха і радість. 15 років працював у Чехії. Навесні 2022 року мав намір знову їхати за кордон та всі плани змінила війна.
З першого дня ухвалив рішення стати на захист батьківщини. На умовляння батьків і сестри він відповів:
«Я не хочу, щоб мої діти втікали за кордон. Я хочу, щоб мій онук жив у мирній Україні».
Зранку 1 березня 2022 року пішов добровольцем до військкомату, а ввечері цього дня його відправили до Коломиї. 6 березня прибув на Київщину, а вже 7 березня у складі восьмого окремого гірсько-штурмового батальйону брав участь у боях за визволення від окупантів населених пунктів Рудницьке, Лук'янівка, Лукашів.
Надзвичайно важкий бій був у Чернігівській області за село Нова Басань. Згодом його з побратимами направили на Сумський напрямок та Житомирщину. Його командир підполковник Євген Давидов так згадує бійця:
«До виконання службових обов'язків ставився відповідально, швидко реагував на зміни в обстановці, мислив творчо. Був схильний до пошуку сміливих та оригінальних рішень, користувався авторитетом серед колег та підлеглих. Як би не було важко, Володя завжди казав: «У мене все добре».
Тільки після смерті побратими розповіли, що у першому бою на Київщині боєць мав загинути під гусеницями танку. В останню мить йому вдалося врятуватися. Стрес, який він отримав, дав поштовх для розвитку хвороби.
16 травня військова частина А-4267 перебувала у місті Малин Житомирської області. Володя до останніх днів не скаржився на своє здоров'я, хоча хвороба прогресувала.Тому побратими і військовий лікар примусово відправили його у госпіталь міста Житомира, а звідти — у Київ, де 20 травня 2022 року Герой помер.
Військово-лікарська комісія після розслідування виснувала «Захворювання і смерть пов'язані із захистом батьківщини».
Поховали Володимира Паньківа 23 травня на Алеї міського кладовища. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської територіальної громади».
На фасаді Калуського ліцею №5 20 травня відкрили та освятили пам’ятну дошку Герою Володимиру Паньківу. Більше — в публікації "Всередині нього жила дуже сильна любов".
