Калуська ліцеїстка перемогла в двох номінаціях Всеукраїнського літературного конкурсу

Учениця 11 класу Калуського ліцею імені Дмитра Бахматюка Софія Паращак здобула одразу два перших місця в номінаціях "Поезія" та "Публіцистика" IV Всеукраїнського літературного конкурсу "У римах світлих оживає слово".
Переглядів: 718

Науковою керівницею Софії є вчителька української мови та літератури Ольга Сербін, повідомляють "Вікна".

За словами педагога, потреба творчості не має меж чи кордонів, а лише бажання вдосконалюватися.

Всеукраїнський літературний конкурс серед учнівської молоді "У римах світлих оживає слово" відбувається за підтримки Національної Спілки письменників України, Національної Спілки журналістів України, Департаменту освіти та науки Львівської обласної державної адміністрації та Львівської муніципальної бібліотеки.

Раніше йшлося, що ліцеїстка Софія Паращак з Калуша здобула понад 50 перемог на олімпіадах і конкурсах.

"Софія мене перевершила, бо досягла в рази більше, ніж я свого часу. Я цим пишаюся, бо саме через Софію навчилася бачити та відчувати сучасних учнів. Наша співпраця не завжди була гладкою та рівною: ми сперечалися, були різні бачення рими, мотиву, образу — та загалом багато чого, але…Пізніше це прийшло саме собою — гармонія та співпраця, коли ми почали взаємодоповнювати одна одну: я дозволила їй спробувати піти попереду і не перешкоджала, а лиш страхувала її тил. Так, були падіння, були невдачі, але ми навчилися це сприймати: кожна поразка — це початок нової перемоги"— зазначила Ольга Сербін.

Пропонуємо текст есе, з яким Софія Паращак перемогла в IV Всеукраїнському літературному конкурсі "У римах світлих оживає слово".

«Кольоробарва Незалежності»

Україно, ти існуєш… Ти не могла по-іншому. І вже не зможеш. Я справді знаю це. Твоє життя від самого початку — це драма. Драма радості і печалі, перемог і поразок. І сліз, сліз, сліз. Тож про драму твого життя.

Якщо у першому акті на сцені висить рушниця, то до п’ятого вона має вистрелити. Таке правило мистецтва: нема неважливого предмета: кожен стає символом. Або засобом його руйнування, що не менш символічно, бо коли бачимо ту саму рушницю із КОЛЬОРОБАРВою НЕЗАЛЕЖНОСТі, то уявляємо кулю та СІРИЙ запах пороху і смерті.

Так само й історія. Це мистецтво, коли суб’єктом краси виступає народ, а митцем — людина. Однісінька людина, у якій втілено ЗОЛОТИЙ зріз усієї епохи, ментальність мільйонів, сукупність усіх Усесвітів, дотичних до неї, та рівень тогочасного сумління. Неймовірно цікаве та КОЛЬОРОВЕ мистецтво, чи не так?

В історії України також є свої драми, акти, кульмінації та “рушниці”. Нашу ж “рушницю” вивісили на сцені не в 2014-му, як то думає більшість світу. “Рушниця” на українську самобутність й існування була наставлена у 1876-му році. І тут із-за кулісся історії виходить Пам’ять…

Дивно, але корені сучасної коптяво-кривавої боротьби за існування увіп’ялися глибоко у 19-те століття. Проте “рушницею” став 1876-ий. Чи прожила я сама хоч шмат того, про що говорю? Чи маю право писати про те, читаючи в книжках? Скажи, моя Україно? Мабуть, маю, бо ти є моїм домом. Моїм прихистком та надією.

Така ж, либонь, письменницька робота — лізти у зони відчуження свідомості та шукати правду. Правду про наболіле.