Інколи навіть плакати хочеться, бо здається, що живеш, як у сім’ї, — каже про геріатричний центр Поліна Гребенюк 75-річний Дмитро Бурянов раніше жив в Кіровоградській області. Розповів, що повертатись уже нема куди, бо будинок розбомблений, а дочка в Польщі. Сам собі уже не може дати повноцінну раду.
«Я попік ногу окропом і півтора місяця лежав, тому зараз для мене рухатись дуже важливо. Крім зарядки, яку щосереди проводять у центрі, я щодня розминаюся, проходячи по ньому та територією довкола. Також часто ходжу поблизу в магазин. У центрі мені подобаються умови, люди, їжа. Найбільше полюбляю борщ, каші, каву та свіжі компоти».
Поліну Гребенюк «Вікна» застали за основним улюбленим заняттям — в’язанням. У руках в жінки одна половина майбутньої червоної кофти. Переселенка розповідає, що до 65 років (а це десять років тому) працювала у медицині. Була фельдшером, акушеркою. Через пів року повномасштабної війни, вона разом зі своєю рідною сестрою, котрій 83 роки, переїхали спочатку в Дніпро, а звідти — у Калуш.
«Я з селища Велетенське, Білозерського району, Херсонської області. Це під самим Херсоном, високо на правому березі. Стоїш на березі — і звідки видно рашистів за Дніпром. Ми уже визначали, коли наші стріляють, а коли з лівого боку — вороги. Вішаєш одяг, чуєш постріли та маєш одинадцять секунд, щоб втекти в хату і забитися в куточок. Але тоді, коли я ще була дома, то рідко в селі десь попадали, а зараз — там практично ніхто не живе, син на вулиці всіх сусідських котів підгодовує. Він був у теробороні».
Ті, що залишились у селищі, допомагають витягувати людей з-під завалів, рятують при пожежах чи займаються похованням. Пані Поліна каже, що дрони там, як мухи, літають, ганяються за людьми. Жінка боїться повертатися додому, бо у її будинок три рази прильоти були: вікон немає, дах побитий, паркан десь далеко валяється, сарай та гараж також розбиті. А в Калуші спокійно, гарний колектив геріатричного центру і відношення до підопічних.
«А ще завгосп такий веселий, завжди щось пожартує і настрій уже кращий. Інколи навіть плакати хочеться, бо здається, що живеш, як у сім’ї. Зараз більше часу проводжу з сестрою, а коли маю вільну хвилинку — в’яжу. Волонтери нитки привезли, а ще одяг з «гуманітарки», який ніхто не бере, розпускаю. Попередньо в’язала: жилетки, шкарпетки, топи й всі вироби роздавала. Люблю тішити когось подарунками. Також подобаються заняття фізкультурою, це і для рук, і для спини, і для ніг корисно. Кожної п’ятниці до нас приходить священник і ми багато молимось: вервечки за Україну, за солдатів, за рідних. Завтра вперше у нас буде літургія».
Юлія Попадинець працює у центрі фахівцем з соціальної роботи. Каже, що серед 34 підопічних 19 чоловіків та 15 жінок, з яких — одна сімейна пара. Загалом тут мешкають люди із Херсона, Запоріжжя, Донецької області (є також кілька місцевих — із Калуської громади та тих, хто на платній основі. — Авт.). Вони пережили дуже страшні події плюс потрібно врахувати і їхній вік, тому адаптація проходила нелегко.
«Постійні бесіди, в тому числі із психологами, дають свої результати. Завжди стараємося урізноманітнити їхнє дозвілля, в чому нам допомагає управління культури. Сьогодні на 16:00 заплановано концерт. Від управління спорту — щотижневі зарядки, які підібрані під кожну категорію, адже у нас є одинадцять лежачих людей та двоє на колясках. Часто приходить священник, є своя бібліотека. Варто зазначити, що тут люблять читати. Перед Новим роком робили гірлянди на ялинку, спільно пекли торт. Картини, які висять на стінах — це малюнки по номерах наших мешканців, а на вулиці — висаджені квіти».
У геріатричному центрі є жінка із Бахмута, котрій 93 роки. Вона розповідала, що під час обстрілів ховалася під столом і накривалась зверху подушкою. Пояснювала це так: якби померла, то її обличчя залишилося б неушкодженим, а значить — красивим.
Влітку колектив геріатричного центру хоче організувати для підопічних екскурсію в Карпати або в Гошівський монастир.
«Цим людям хочеться віддавати частинку своєї душі. І радісно стає від того, коли вони посміхаються, тоді і я розумію, що моя робота недаремна. Ще пригадую таку історію. Сюди прибув незрячий чоловік, тут йому зробили операцію і відновили зір. Доти він був дуже пригнічений і казав, що не хоче жити. Я його підбадьорювала, як могла. Постійно описувала блакитне небо, чудові гори та ліси. Після операції я до нього підійшла, а він каже: «Я вас по-іншому уявляв». Хочемо влітку хоча б частину нашої «сім’ї» вивезти на екскурсію в Карпати або в Гошівський монастир. Сподіваюсь, у нас все вийде», — переконана Юлія Попадинець.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
