Попри робочий графік, буває, що Світлана жертвує своїм обідом чи позаробочим часом «Часто як приходжу на роботу, то з одного вікна тобі кричать: «Добрий день», з іншого боку — «Добрий ранок. Як спалося»? Одного разу підходить чоловік і каже: «У нас тут завжди так чисто, я скільки ходив і такого порядку не бачив. Дякую вам». І ти уже з настроєм починаєш цей день. Дуже приємно коли твою роботу не просто помічають, а ще й оцінюють. А коли мене десь немає, то окремі мешканці дзвонять особисто і питають, чи щось не сталося, або ж на фірму телефонують. Тому стараюся їх не тривожити зайвий раз, а про зміни попереджати — наприклад, як іду у відпустку».
П'ятдесятирічна Світлана Базюк працює на вулицях міста уже двадцять три роки. Каже, що двірниками — не народжуються, ними стають за збігом обставин.
«Так і у мене сталося. Це були двохтисячні. У мене сім’я, маленька донька. Роботи не було. З біржі направили у четвертий ЖЕК. Думала, це тимчасово, а так звідси пішла й у другий декрет. Тоді вибір стояв: або їхати за кордон і жертвувати сім’єю, або погоджуватись на запропонований варіант. Якщо повернути час назад, я б не змінила нічого. Адже бачила, як росли мої доньки Уляна (педагог, тимчасово у декреті) та Ірина (вчора захистила магістратуру в медичному університеті), зараз маю змогу няньчити онука Артема. Отримаю хоч не дуже велику, але стабільну зарплату, а також регулярну подяку від людей, для яких працюю. Від влади також мала грамоти — попереднього міського голови й у квітні — від теперішнього».
Жінка зовсім не соромиться своїх обов’язків, адже чесно їх виконує.
«Не краду, не оббріхую, а заробляю фізичною працею. Чоловік Володимир та доньки — завжди підтримували. Ніколи у школі над дітьми ніхто не сміявся, що їхня мама двірничка. Я завжди ламала стереотипи: ходила на роботу на каблуках, у платтях та з макіяжем. Таким чином проявляла любов та повагу до себе як до жінки. Так вчила і своїх дівчат — можливо, хтось з оточення підхопив. Адже двірники — це не обов’язково люди замурзані, без освіти чи з якимось соціальними проблемами. Це життя — і тут буває по-різному. У мене також є червоний диплом апаратниці, але якщо я знадобилась тут, значить — прибираю».
Світлана Базюк не могла не згадати про свій колектив, з яким проводить багато часу.
«У нас немає конфліктів та заздрощів, навпаки стараємось підтримати одні одних. Та й на керівництво гріх жалітись — проблем із виконанням завдань у нас немає, а вони дослуховуються і до наших побажань».
Прибиральниця дворів зазначає, що з мешканцями не конфліктує, навпаки старається почути їхні просьби й допомогти, навіть якщо це не входить до її обов’язків.
«З людьми — треба жити по-людськи. Сьогодні ти їм, а завтра — вони тобі. Часто мене пригощають солодощами, випічкою, чаєм чи кавою. Інколи працюю без обіду, то хтось і їжу пропонує. Ми уже тут, як рідні. Кожен знає мою історію: співчували — коли у мене померла мама, раділи — коли доньку видала заміж та народився онук. Я також уже призвичаїлась до характерів та потреб людей: треба допомогти винести сміття — а чом би й ні. Мені не важко, тим паче з урн забираю, то можу і чиєсь прихопити. А людям легше, бо є жителі після інсультів, з болями в ногах та спині. Одного разу, бачу, йде зі сміттєвим пакетом молодий чоловік (напевно, військовий після поранення), я пропоную допомогу, а йому незручно, що доводиться комусь виконувати звичні для нього справи. Стараємось один одному бути корисними, підіймати настрій, адже проблем у житті й без того вистачає».
Світлана Базюк на цій ділянці уже десятий рік. Каже, колись працювала навпроти, потім — перевели сюди, то калушани ходили до міського голови, щоб її повернули. Попри робочий графік, буває, що жертвує своїм обідом чи позаробочим часом.
«Людина має відповідати за свою ділянку, і незалежно, чи це дванадцята година, чи вже друга. До прикладу хлопці різали дерева — треба позбирати, порозмітати, не будуть ж мешканці ходити по цьому всьому. Тому ти лишаєшся до кінця і прибираєш. Косять траву, яка розлітається по сторонах — я не йду на обід. Дороблю — тоді поїм. Моя робота полягає в тому, щоб людям зробити комфорт. Хоча всім не вгодиш, але я стараюся. Заважає кропива — я приберу з допомогою сапки й не чекатиму, коли хлопці скосять. Хтось хоче просто спілкуватися — спілкуємось. А хтось сьогодні не в настрої, то краще промовчу. Бували випадки за час професії, коли докоряли, що двірники нічого не роблять, а тільки прийдуть помахають віником дві години й все. А хтось пробував помахати ті дві години у спеку, сніг, вітер чи дощ?»
Деколи взимку мете цілий день. За Світланою Базюк закріплені 17 під’їздів, і коли вона закінчує промітати останній — повертається знову до першого. І буває таких кіл «намотує» по три рази за зміну. Схожа ситуація восени з листям.
«Плечі мокрі, втомлений, а роботи видно тільки за гарячими слідами».
Розповідає співрозмовниця, що коли поставили урни, то перехожі стали культурнішими. Бо колись всюди кидали папірці від морозива, пляшки та пластівки з-під холодних напоїв. Зараз це здебільшого сконцентровано в одному місці.
Позаробочий час Світлана Базюк, як і кожна жінка, зайнята хатніми справами. Коли приїжджають доньки, зять, старається спекти їм домашню піцу, а з онуком, якому майже три роки, — пограти м’яча або поліпити паски в пісочниці. Коли ж на вихідних їде в село до старшої доньки — то порається на грядці, дуже любить спостерігати, як виростає посаджене. А ще — співає.
Біля під’їзду Любов Шевчук уже з гостинцями чекає на свою двірничку-помічничку. Жінка проживає у цьому будинку тридцять років, відколи вийшла заміж вдруге і переїхала зі Сходу. За цей час тутешню територію прибирало чимало.
«Попередньо тут довго працівники не затримувались — кілька місяців, максимум пів року. А тут Бог нам послав таку добру жінку. Відповідальна, помічна, що б не попросив — все допоможе. У нас завжди чисто. Світлана навіть з температурою тридцять вісім градусів ходить на роботу. Я б хотіла звернутися до її начальника Майка Ігоря Степановича (керівник ТОВ «М-Монтаж». — Авт.). Таких працівників, як Світлана, потрібно заохочувати преміями та подарунками. Я її дуже поважаю і люблю як людину, завжди можемо поговорити на різні теми. Вона у нас добре хазяйнує, все встигає. Інколи дивишся у вікно — вишні нападали на доріжку, виходиш — а їх уже нема. Я роблю ремонт у квартирі, а маю проблеми з хребтом, вона все допоможе винести, меблі пересунути. Інший випадок — йду згорблюся, хребет болить і несу сміття, а вона «пані Любо, ставте я винесу».
З іншого боку, зустрічаємо мешканця будинку на вулиці Тихого, 7 — Ярослава Івановича. Розповідає, що завжди тішиться працею прибиральниць дворів. Від себе старається підняти їм настрій.
«Дівчата працюють добросовісно, кожен раз на робочому місці. А восени у них роботи «по вуха». Тягнуть на «горбі» листя мокре, воно тече по плечах, а чоловіки-водії просто стоять і чекають, поки завантажать причіп. Тут біля кожного під’їзду доріжка, і взимку, коли ожеледь, треба біля неї намучитися. Їм би поробили такі колуни, як то є у рибаків (оцти), вони б той лід кололи, а не лопатою товкли. А як хурделиця, то бачу після обіду повертаються і далі чистять, щоб був захід до будинку, щоб люди не впали. Працюють добросовісно. Вони ще й колись коси заправляли й косили — зараз уже є косарки. Дуже тяжка праця, тому дуже їм вдячні».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
