У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр Завируха став на захист держави та своєї сім’ї Рієлтор Олександр Завируха розповів "Вікнам" про квартирний ринок у місті.
«На вартість нерухомості впливає все: стан в країні (ковід, війна), криза, пора року та навіть курс валют. Коли курс росте — люди не знають, що робити, і чекають, те ж відбувається, коли курс падає. Щодо повномасштабного вторгнення, то, за словами нотаріусів, перші три місяці була невизначеність і робота стояла. У рієлторів, навпаки, відбувався шалений попит у здачі житла (адже українці, у домівки котрих увійшла війна, втікали на захід). У той час я не працював, а пішов воювати. Вимушений був закрити робочий сайт, оголошення з моїми контактами, бо до п’ятдесяти дзвінків приходило в день із запитами поселення, а це дуже заважало військовим завданням».
Олександр розповідає, що навіть спробувавши набрати тих, хто продавав житло до війни, щоб вони його здавали, — позитивного результату не отримав. В той момент кожен приймав своїх рідних та знайомих. Зараз ринок нерухомості у Калуші дуже змінився — ціни виросли на оренду вдвічі. Але це все одно не зрівняється у співвідношенні з Івано-Франківськом.
«Наприклад, центральна частина обласного центру коштуватиме у два рази дорожче, ніж у нас на Винниченка, Підвальній, Дзвонарській тощо. Люди цінують себе і свій комфорт. Зараз готові платити більшу суму за оренду, але щоб заїхати в житло з ремонтами (якщо з радянськими умовами оренда коштує чотири тисячі, то з сучасними — вісім). Також вартість пов’язана із дорогими послугами майстрів ремонтних робіт та з їх дефіцитом у теперішній час. В основному зробити зміни у новій квартирі (сирець) тепер вартує більше ніж половина (якщо і не всю суму) вартості самого житла».
У 2024-му, за словами рієлтора, орендарі чи покупці хочуть комфорту, а не жити в поганих умовах і далеко ходити пішки.
«Я шукав потенційним винаймачам двокімнатну квартиру до п’яти тисяч з опаленням, пральною машиною, холодильником тощо. Насправді з такими умовами коштують від шести-семи. Проте, вдалося знайти два варіанти у центральній частині міста. А люди хотіли на П’ятачку, щоб ближче було до роботи. І це ніби з однієї сторони нормально. А з іншої — вони приїхали з великих міст, Луганська чи Києва, і там їм доводилось до праці долати десятки кілометрів, витрачаючи на це навіть години. Тут все місто можна перейти за пів, а для більшості проблемою є триста метрів ходьби. Цього я особисто не розумію».
Є відсоток людей, які приїхали із розбомблених територій, залишились без житла і вирішили тут оселитись на постійно. Держава їм компенсувала частину грошей через втрату нерухомості, і вони готові тут купувати квартири, бо вертатися нема куди. До війни, каже Олександр, оренда у Калуші була дефіцитом. Зараз її суттєво побільшало, адже багато корінних жителів виїхали за кордон, але тут не хочуть втратити нерухомість і не продають. Хоча є і ті, що повертатись в Україну не планують і звертаються до рієлторів, щоб допомогли продати.
«В продажі нерухомість зросла в середньому на 20-30% (це 550 доларів за метр квадратний, хоч є окремі й за 700. До війни було 370-450 доларів за квадратний метр). Будівництво нового житла не припинялося, навпаки попит зріс. Ті забудовники, що розпочали до повномасштабної війни, тільки виграли, адже переїхало багато підприємств, а з ними — і працівників».
Також існують державні програми купівлі житлових площ: для військових на контракті — під 3%, без контракту, а також для вчителів і медиків — під 7%. Це суттєво менше в порівнянні з іншими роками, коли кредити були під 15-20% річних. Але в деяких банках можуть бути нюанси, коли людина уже не має тієї спеціальності (наприклад, чоловік перестає воювати), тоді надалі оплата може бути уже на загальних умовах — це треба уточнювати.
«Як би це не звучало, але наше місто тільки виграло від війни, і після перемоги воно також буде перспективним. Підприємствам, що переїхали зі сходу, потрібен час для тутешнього розвитку, і це грає на руку містянам та владі, — пояснює Олександр Завируха. — У порівнянні із Франківськом у нас дешевше житло, та й для виробництв умови вигідніші. Один із роботодавців, котрому суттєво підняли оренду в області, перемістився сюди і навіть зміг викупити землю й невеличкий цех. Як їхати до хімії, по правій стороні роками були пустирі та зруйновані будівлі. Зараз там розчищені території, на яких розміщуються підприємства, а з ними — і перспективи для людей. Треба бути дуже лінивим, щоб тут не знайти роботу».
Вимушені переселенці також починають працювати, бо виплати закінчуються і потрібно за щось жити.
«До війни попит на купівлю житла у місцевих був хороший, адже сім’ї розростались і з однокімнатних квартир переїжджали у дво- і трикімнатні. Хтось міняв на менші. Рух був завжди. Я не погоджуюсь із твердженням, що професія рієлтора вимирає. У Калуші — точно ні. Позаду мене дві папки з документами від людей, які за кордоном, я все опрацьовую і допомагаю їм продати нерухомість (таких п’ятдесят відсотків)».
Спочатку, розповідає, для багатьох приїжджих місто було перевалковою базою на кілька днів. Люди тікали цілими родинами, з друзями, тому їм були потрібні або великі будинки, або ж дві дво- чи трикімнатні квартири.
«Сьогодні ж трапляються випадки, що батьки, погостювавши у дітей, наприклад, у Польщі, повертатись до Харкова не планують, але хочуть жити в Україні, тому орендують чи купують в нас. Для переселенців місто є дешевим, бо за сорок кілометрів (в Івано-Франківську. — Авт.), вартість зростає на 50-100%. Середній бюджет приїжджих для купівлі свого житла — 25-30 тисяч доларів. Хоча був випадок у колег, що продали квартиру за сто тисяч. Але за такі кошти можна було придбати хороший будинок».
Олександр каже, що кожному своє — хтось хоче зачинити двері квартири та ізолюватися (на скільки це можливо), а хтось не проти медитувати у саду чи на грядці. Це здебільшого про тих, хто готовий до додаткової зовнішньої роботи навколо хати.
«Також люди по-різному вибирають квартири, навіть щодо поверховості. Наприклад, на Героїв України (колишня Пушкіна) є будинок, де на другому поверсі вигляду з вікна як такого нема — одні дерева, а на останньому — п’єш каву і бачиш центр, Височанку, аж до Підмихайля милуєшся краєвидами. Для мене особисто такі речі важливі. Тому якби обирав, то тільки останні поверхи. На бульварі Незалежності є мансарди з п’ятиметровою висотою стін, і саме вона дозволяє робити другий ярус під комору чи гардеробну. Тому зараз таке житло має попит».
Подобова оренда в Калуші також присутня, вона вартує від 400 до 600 гривень, тут все залежить від стану квартири. Чоловік ділиться наболілим: на початку 2022-го йому дуже «різала вуха» російська мова, він часто робив зауваженням тим, хто нею спілкувався. Одного разу на вулиці підійшов до двох жінок, які між собою розмовляли. Одна з них одразу перейшла на українську, а інша — почала огризатися, що їх «притісняють», і принципово продовжувала.
«Ця мова мала вплив на свідомість та розум людей на сході, зокрема тих, що підтримують вторгнення. І навіть не дуже засмучуються, що їх трохи розбомбили. Зараз мову ворога, на жаль, можу почути від корінних калушан. Приїжджі — асимільовані від дітей та онуків, які соціалізувалися у наших місцевих навчальних закладах».
Олександр Завируха за освітою інженер-механік, але у кризу 2008-го втратив роботу на заводі. Тоді спробував себе у сфері нерухомості: спочатку — у франківській, а зараз — у рідній калуській. Плюсом роботи рієлтора, каже, є планування свого часу та інколи праця з дому чи інших локацій через телефон. Мінусом є те, що зазвичай люди оглядають житло на вихідних та у свята.
Чоловік не служив в армії і не має військової кафедри, адже його в університеті забракували через зір. Також він багатодітний батько (виховують з дружиною четверо дітей). Але, попри ці нюанси, в перші дні повномасштабного вторгнення вибрав захист держави та своєї сім’ї.
«Я розумів, що війна неминуча, тільки дати переносились. Коли все почалось, був вибір тікати (але хто на нас чекає) або ж вчитись воювати (доти не мав поняття, як тримати автомат). 24 лютого здав кров на випадок поранення, а 25 — був у військкоматі. Спочатку в складі Калуської ТрО два місяці навчання проходив у місті (але вдома практично не з’являвся), а на Великдень нас відправили в Запорізьку область. Шість місяців без ротації виконував завдання. Повернувся через сім’ю. Дружині важко було самій виконувати побутові справи та виховувати дітей, а їм без контролю — вчитись. Вона злилась, що я, попри причину, все ж таки пішов на фронт (в анкеті спеціально не вказав кількість дітей, щоб не забракували. — Авт.). Старша дочка (десятикласниця), після того, як я пішов служити, зацікавилась військовою підготовкою у школі і взяла участь у патріотичній грі «Джура»».
Калушанин каже, що часто йому сняться воєнні будні. Та й почуває себе несправедливо, коли спить в ліжку, а хлопці — в окопах. Зараз часто зустрічається із побратимами, нещодавно плавали сім’ями по Дністру («Спілка Української Молоді в Україні» організувала).
«Ми там були однією дружньою родиною. Ніхто ніколи нікого не ображав і старався бути гідним побратимом. Зараз ми зустрічаємось у Калуші і без сорому дивимось один одному у вічі. Я розумію, що знову піду на фронт, бо людський ресурс не вічний, хоч і маю відстрочку як багатодітний тато до 2027 року. Вважаю, що кожен в тилу повинен готуватись до війни. Дивно, що в місті немає регулярного військового вишколу. Інколи чую про медичний. Але що одне, що інше — хоче постійної практики. Краще самому йти обирати собі фах на службі, ніж чекати, поки це зроблять примусово, тоді і вибору може не бути. Коли ж ми не відстоюватимемо нашу територію, то жити буде і ніде, і нікому».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
