З Херсонської окупації — дев’ять днів та минаючи дві країни. Як Леонід Іванов рибалить на Калущині

"Вікна" зустрілися з 64-річним Леонідом Івановим на озері при в’їзді в Калуш. Чоловік спеціально для свого улюбленого заняття придбав дві нові вудки та черв’яків, адже в окупації довелося залишити багато рибальського знаряддя. Проте у брошнівській крамниці зробили знижку. Найбільшим його уловом є сом на 36 кг, довжиною — метр 65 сантиметрів. Пригадує: двоюрідний брат, якого розстріляли у перший день війни, дуже гарно готував рибну юшку — у Леоніда так не виходило.
Переглядів: 1915
Леонід Іванов з Херсонщини потихеньку освоює водойми Франківщини. Уже на трьох був

«Чотири спінінги коропових, п’ять інших, на щуку, наприклад, вудок десь чотири. В зятя така ж історія. Вдома завжди маємо своїх черв’яків, адже робимо ямку, куди йдуть відходи деревини, вода з-під риби, щоб було середовище для розмноження. Ці дві вудки купив у Брошневі (продавчиня навіть на все знижку зробила). Це для карася та ляща, а для коропа заслабка буде, але поборотись можна. Короп — риба дуже сильна, тому потрібно і відповідну снасть. 12-15 кілограмів не просто взяти».

Леонід Іванов потихеньку освоює водойми Франківщини. Уже на трьох був: на озері біля Калуша, по калуській об’їзній та ще у Брошнів-Осаді біля сміттєзвалища.

«Там гарне природне озеро — навіть карася спіймав одного. Перший трофей на Франківщині (сміється. — Авт.)».

На півдні дощі випадають рідко, а на Калущині якраз попали під затяжний, зате комарі не кусючі — можна легко в шортах ходити (сміється. — Авт.). Рибальський шопінг присутній постійно. Для себе шукає відповідність ціни та якості.

«Спінінг за 700 гривень гарний можна купити, але є і за дві тисячі. На волосіні (нитка, шнур) не варто економити, бо це основа. А котушки — можна середні купляти, але такі менше прослужить. Поновляти часто треба гачки, бо вони тупляться, поплавки, волосінь, грузики (інколи сам їх виливав), щоб запас був до чотирьох штук».

За рибальський досвід все пробував, крім електровудки — вона вбиває всю рибу довкола. Якщо сіткою ловити трохи для себе на юшку, то проблеми не бачить. Щодо заборони вилову риби, коли вона іде на ікрометання, то не зовсім правдиве застереження. Адже з усієї відкиданої ікри (одного виду риби) виживе тільки до двох відсотків.

«Якби один вид риби всю ікру вивів, то ніяка б вода планети не помістила б її. Коли ти зловив три-чотири кілограми, то не є смертельно — ні для природи, ні для риби. Але якщо на промисловій основі ловлять тоннами, то тут проблема, бо окремого виду не побачимо — наприклад, червоного карася. Зараз його дуже мало, а раніше в кожній калюжі бачив. У вас в цьому озері багато лина, але невеличкого, а ще бачив і гарних коропів (казав тут рибалка, що на одинадцять кілограмів витягнув). Тут написано, що маточників відпускати, а на три-чотири кілограми можна брати».

Леонід Іванович рибалити почав змалечку зі старшим братом Іваном — приблизно з шести років. Тоді вудка була цілим багатством.

«У нас в плавнях комиш росте — шукаємо товсту комишинку, поплавець — в гусака з хвоста видерли й ниточками примотали. Бог дасть десь знайти якийсь гачечок — і така саморобна вудка. У нас там багато таких природних озер — їх називають по-місцевому сага, і там карась в кожній калюжі. Карась був справжній червоний — не білий (срібний), як зараз трапляються зазвичай. Коли зловиш, то радості в дитячих очах! Потім з досвідом стали більше ловити, інколи й мама відправляла, щоб було до столу. З часом приходить й апетит. Почали велику рибу ловити — читали, де, що можна, від старших дізнаватись, так і до сома, ляща дійшли, до коропа, щуки, судака».

Найбільшим уловом, рибалки Леоніда є сом на 36 кг, довжиною — метр 65 сантиметрів.

«Підняти його на руки не вдавалося, бо важкий і слизький. З коропів — 18 кілограмів був. П’ять, чотири, три — це уже не трофей. Я сам чищу рибу, бо швидко це роблю. Можу посмажити, посолити, балики смачні роблю. Юшку варю я, бо у дівчат суп виходить. Двоюрідний брат, якого розстріляли у перший день війни, дуже гарно готував — у мене так не виходило. З коропа юшка чи з сома — навариста, а з маленької риби — синя водичка».

Крім спецій, влітку Леонід Іванович додає помідори. Радить дрібненької риби наловили, в марлю її, зварити, відтиснути — і викинути. А тоді додати основну рибу. Окунь наваристий, але літом не дуже смачний.

Згадує Леонід Іванов зимову рибалку на Херсонщині.

«Їдемо на велосипедах під самий Херсон, там є протока Крила конка — до 20 кілометрів по льоду долаємо, ополонки свердлимо. Як їздили з братом, з ночівлею, перша задача — зловити хоч два карасі і пару біленьких плотвичок. Я йому швидко чищу, а він варить — з димком таке смачне».

Донька Оксана, котрій зараз двадцять вісім, рибалити почала у ранньому віці.

«У нас озерце було неподалік села, шість на вісім, там карась дрібний клював. Вона туди наладила вудку сама. Розповідає сусідка: «Дивлюся, йде твоя Оксана. На шнурку за нею собака, до нього — прив’язаний кіт — вона туди всіх їх тягне». Це вона їм раз показала, а потім вони з нею ходили самі. Сідають і чекають, поки наловить: маленьку їм віддає, більшу — у відро складає. Це десь шість-сім років їй було».

64-річний Леонід Іванович радить початківцям зрозуміти, для чого рибалка.

«Не потрібно собі завдання ставити сорок кілограмів риби одразу наловити. На природі: зловив — добре, ні — також не біда. Головне — сам процес, атмосфера. Для початку треба вивчити, коли риба їсть, що любить, яка пора року її цікавить — тоді буде успіх. Буває, приїдуть нові рибалки, сидять неподалік і думають: чому в них клює, а в мене ні? Тут треба думати, де ямка, де менша течія, заокругленість».

Про окупацію та переїзд на західну Україну

Леонід Іванов родом з Херсонщини, неподалік міста Олешки — село Саги. Був водієм, будівельником, заготівельником, зварником, банником, електриком, охоронцем. Дружина Людмила померла сім років тому, зараз живе з іншою. Має власний будинок у селі. З господарства: гуси, кури та собаки. В окупації родина пробула півтора року. Син і донька з сім’ями виїхали з перших днів на Закарпаття. А Леонід Іванович приїхав до них другого серпня 2023 року. Жили у церкві.

Зять Олександр та син Владислав через два тижні після приїзду пішли воювати — зараз на Сумщині.

«Хтось має нас захищати. 15 травня ми переїхали у Брошнів-Осаду. Одногрупниця моєї доньки (разом закінчили Одеську юридичну академію) мала свій дім, в якому ніхто уже дев’ять років не жив. Ми дуже її батькам вдячні, адже відчули себе, як вдома. Плюс люди тут дуже добродушні. Єдине, що скучили за природою: у нас — степи, але тут красиві гори — на Верховинщині побували, як зять приїжджав у відпустку. Дочка працювала у Пенсійному фонді юристом, а зараз в «Копієчку» влаштувалась. Я також планую піти на роботу, коли п’ятирічного онука Артемчика дамо восени в садок (бо на Закарпатті він один українець був серед румунів). Син з сім’єю переїхали в Івано-Франківськ».

Леонід Іванович розповідає, як в перший день війни вбили його двоюрідного брата.

«Він їхав на мотоциклі, москалі якраз з Криму перли й перед самим містом з танка чи БТРа його розстріляли. Ми знайшли тільки по одній руці та нозі. Ще куртка з документами та грошима поряд лежала. І натрапили на нього випадково, аж у липні. Неподалік загорівся ліс і лісники приїхали його гасити. Коли повз їхали дружина з дочкою брата, спитали чи не зустрічали вони часом мотоцикл, ті відповіли, що там одна рама. А поруч і залишки відшукали…».

Спочатку окупанти довкола понаставляли блокпостів. Чоловіка особливо не чіпали, інколи перевіряли документи та багажник, у молодих — шукали татуювання.

«Двічі вдома були обшуки: перший раз перевірили, чи є зброя, хоч я їм казав, що так шукають телевізори та холодильники. Другий раз — телефони, я їм показав кнопковий, а в айфон дружини вони ніяк не могли залізти (не вдалось розблокувати. — Авт.). Потім перетиналися з ворожими солдатами на вулиці та на базарі, то вони зовсім не відповідали другій армії світу: миршаві, нікчемні…».

Після того, як окупанти підірвали Каховську ГЕС, село затопило: з багатьох будинків тільки димарі видніли.

«Коли Херсон відбили, надія була, що і нас звільнять. Світла не було з літа 2022 року, в лісі всі підстанції побили, а вони нікого не пускали, щоб поремонтували. Дочка постійно плакала: там переживає за чоловіка, а тут — за нас, бо як прилетить, то навіть поховати не зможе. Тому ми наважились поїхати. Але я кажу Оксані: візьму зарплату десятого числа, тоді й спробуємо. Вона мене обхитрувала: сказала, що волонтери після другого уже не працюватимуть. Я взяв маленьку валізу, жінка — сумку. З нами ще сват їхав».

Дорога тривала дев’ять днів — людей волонтери відвезли у Сімферополь, де надали житло, квитки і їжу. Через три дні — на Москву, де переночували, а зранку електричкою — на Смоленськ, а звідти — на Білорусь.

«Саме у Смоленську нас тримали цілий день, довго не пускали, переконували, щоб залишались, що в росії добре. На переході в Ковелі (Волинська область), нас було десь сорок (два мікроавтобуси). Я з дружиною і ще одна жінка пішли першими — перекопана траншея, кулемет, український прапор. Коли спитали, чи пускають, українські прикордонники сказали, що тільки своїх».

У страх жити у Бандерівському краї ніколи не вірив, адже вмів аналізувати.

«У нас сепаратистами виявились ті, на кого б в житті не подумав. Не всі до кінця розкрилися: хто дурніші — то зразу, а ті, що хитріші, — шапками крутять. А як Херсон відбили, то вони позатихали, бо перед тим готові були паспорти окупантів отримувати. Надіюся, рано чи пізно все повернеться в Україну, а вони, як брудна вода, потечуть до москалів. Так буде краще».

Леонід Іванов пояснює: коли проживши 50 років, не знають мову — це одна проблема, але боці України воюють і російськомовні. Але ще більша біда, коли до 2022 року у вишиванках ходили, а потім триколор повдягали.

«Коли мого онука одного разу питали, хто його тато, він відповів: «Батько наш Бандера». І мене це дуже тішить. Адже покоління українців-патріотів підростає».

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер