Вічна і світла пам’ять! У соцмережі Вікторія Петріна поділилася спогадами про свою матір, інформують "Вікна".
"Коли двадцять років назад на 93-му році життя померла наша баба Настуня, то мама тоді сказала: "Ми тепер осиротіли".
Зараз я відчуваю те ж саме. Я осиротіла. Бо, навіть, коли ми вже дорослі люди, то ми все рівно діти для своїх батьків. Ми розуміємо, що не будемо жити вічно на цій землі. Але коли наші рідні йдуть від нас в інший світ, то це завжди дуже важко.
Коли в 2003-му році я перевезла маму до Одеси, то вона все переживала, що в Бабині-Зарічному старші люди поступово підуть з життя, а молоді просто повиїжджають. І в селі з часом нікого не залишиться.
Але, слава Богу, життя в Бабині-Зарічному йде своїм ходом.
Колись мені мама розповідала, як горіло село під час другої світової в війни, як всі ховалися від німецьких обстрілів у скелях за селом.
Розповідала, як після війни ходила до школи у сусіднє село Вістову за 4 кілометри.
Звичайна, сільська дитина.
І трохи дивним видається те, що вона вирішила пов'язати своє життя з кіно.
Після закінчення школи мама вступила до Львівського кінотехнікуму. Далі декілька років працювала кіномеханіком.
Сучасним молодим людям важко зрозуміти, що то була за робота. Що 10 хвилин на екрані — то є коробка кіноплівки вагою більше 3-х кілограм. А середній фільм тривалістю півтори години важив більше 30-ти кг. І всі ці кілограми кіноплівки треба було заряджати в кіноапарат, а потім кожні 10 хв. перемикати демонстраційні пости таким чином, щоб зображення з однієї плівки стикувалось з наступним.
Потім пізніше, через декілька років мама поступила на економічний факультет інституту кінематографії.
Не дивлячись на те, що вчилась на економічному факультеті, вона намагалась ще й кіносценарії писати. Надсилала їх кінорежисеру Василю Шукшину. І він їй відповідав, консультував написані сценарії, давав рекомендації та поради.
Після закінчення інституту мама збиралася працювати на Одеській кіностудії. Але в той час якраз народилась я, і мама не ризикнула їхати до Одеси з новонародженою дитиною на руках, тобто зі мною.
Сценарії з часом також закинула.
Вона повернулась до Івано-Франківська. В подальші роки і аж до самої пенсії працювала в обласному управлінні кінофікації.
Між іншим, треба сказати, що тоді, у радянські часи, вся кіногалузь, тобто виробництво фільмів, кінофікація та кінопрокат були досить прибутковими. І в цілому по СРСР давали дохід, другий за обсягом після продажу алкогольних напоїв.
Звичайно ж, суттєвий дохід був від кінопрокату зарубіжних фільмів. Але в цілому кіногалузь повністю сама себе забезпечувала. І частина прибутків від кіно навіть передавались в інші сфери діяльності.
Я ж спочатку, на відміну від мами, навіть і не думала якось пов'язувати свою майбутню професію з кіно. Думала, що буду вступати в якийсь наш місцевий інститут. Але на мене вплинули деякі обставини.
У мами на роботі кожного тижня показували нові фільми, які готували для подальшого демонстрування в кінотеатрах.
Це був один день на тиждень, в який приїжджали з усієї області директори районних кінодирекцій. Вони переглядали всі нові фільми. А дальше складали графік демонстрування кожного фільму по кінотеатрах.
Це тільки тепер є можливість, що на якомусь сайті чи інтернет-каналі один і той же фільм одночасно можуть дивитись декілька тисяч глядачів.
А тоді одну фільмокопію возили по всій області за графіком. Щоб фільмокопія пройла всі кінотеатри, то треба було декілька місяців.
На особливо популярні фільми інколи виділяли дві-три фільмокопії.
І ось на такий суто робочий діловий кіноперегляд якось привела мене мама. Це був невеликий затишний кінозал з м'якими зручними кріслами. Там без зупинки демонстрували три фільми підряд.
А іншого разу я прийшла в той кінозал вже сама. Мені було трохи незручно туди заходити. Бо ж люди там зібрались по роботі. А я проста школярка також туди приперлась. Я боялась, що мене можуть випровадити звідти, як посторонню особу. І тому чекала, коли в залі погасне світло. А тоді напівприсядки заходила в кінозал, швидко падала в м'яке крісло, щоб мене ніхто не помітив.
Дуже мені подобались ті кіноперегляди. А мама тоді сказала, що я стала кіноалкоголіком.
І ось тоді я вирішила, що буду так, як і мама вступати на економічний факультет інституту кінематографії. Ось так в подальшому я і опинилась на Одеській кіностудії.
************
Тієї ночі, коли померла мама, мені приснився дивний сон.
Уві сні до мене прийшов наш режисер Радомир Борисович Василевський, який помер вже давно, ще наприкінці 90-х років.
І сказав такі слова: "Ти не переживай. Ми зустрінемо тут твою маму. І будемо її супроводжувати."
У 1998-му році я працювала в знімальній групі Радомира Борисовича. Посеред зйомок він несподівано захворів. Була підозра на рак легенів. Пізніше виявилось, що онкології нема, але запалення легенів дуже ускладнене.
Всі працівники знімальної групи намагались допомогти сім'ї режисера. Я зокрема допомагала організувати перевезення з однієї лікарні до іншої, перевезення на апарат КТ. Лікування на деякий час покращило стан, але через декілька місяців Радомир Борисович все-таки помер.
А через пів століття після смерті Радомир Борисович прийшов до мене уві сні зі словами підтримки моєї мами.
Я сподіваюсь, що десь там, у далеких потойбічних неземних світах, куди люди йдуть після життя земного, моїй мамі зараз спокійно.
Мамочка, я тебе дуже люблю. Спочивай з Богом, і миром в твоїй душі", — йдеться у дописі.
