Олег Івахнюк швидко одружився та став татом. Фото: з сімейного архіву Галини Матрофайло «Мій брат Петро, батько Олега, був найстаршим серед шістьох дітей, я — наймолодшою та єдиною сестрою. У нас з племінником 10 років різниці, а з його татом — 12. Пам’ятаю весілля брата: лютий, сніг по коліна, палатки на городах на 400 гостей. З нас усіх це було найбільше святкування. А потім всі потроху няньчили його первістка».
Жінка показує «Вікнам» на фото дворічного Олежика, а також інші сімейні фотографії. Каже, хлопець був схожим на тата, і зовнішньо, і характером, навіть окремі манери у них були однакові. У дитинстві Олег Івахнюк був збиточником. Якщо бабуся Ярослава його захищала, то дідусь Микола був строгим і міг посварити.
«Коли його наказували не шкодити, він тоді робив навпаки (з посмішкою згадує співрозмовниця. — Авт.). Пригадую, хлопцю, напевно, було десь близько п'яти років. Дід зробив парник і просив не лізти до нього. Олег взяв камінь, кинув та пробив дірку, а тоді швидко хотів сховатись у літній кухні, а там ми з мамою якраз пофарбували підлогу. Слідів нам наробив і вилетів кулею на вулицю. Бабусю він дуже любив, разом з братом Андрієм завжди смакували її варениками. А на коляду після Святої вечері любили ходити по родичах колядувати. Через дві хати від нас був одружений і дядько хлопців по матері. Племінники були роботящі, мали у Хотіні дачу, грядку, тому допомагали, особливо мамі, коли тато їздив заробляти гроші. Щодо футболу, то пішли в наш рід. Мої чотири брати також любили цю гру».
Співрозмовниця пригадує, як возила поїздом родині у місто молочну продукцію, адже в селі тримали корову та городину. Олег вчився у Львові в училищі фізичної культури, грав у професійних командах (львівських «Карпати-3» (друга ліга), калуському «Спартаку-2», одеському «Чорноморцеві»). Швидко одружився та став татом.
«Зараз його Таїсії майже двадцять. Вона приїжджала з бабусею Любою (мамою Олега) до нас перед Різдвом у 2022 році. Тоді я її вперше побачила наживо. Дівчина дуже схожа на своїх тата та дідуся. А ростом навіть перегнала. Тася вчилась в Києві, я навіть пересилала їй Олегові гроші, які він давав на поховання тата (16 серпня буде три роки, як його привезли із заробітків, а 18 — за Олегом 40 днів. — Авт.). Коли з моїм братом таке сталось, Олег був у США і дуже рвався додому, а потім хотів допомогти фінансово та цікавився, чи вдасться перевезти тіло. Також він наполягав на витратах на похованні батька, але я ці гроші тримала і йому повернула».
Тітка пригадує, коли Олег пішов добровольцем у батальйон «Донбас» та отримав поранення біля Попасної (18 липня 2014 року. — Авт.), то всією родиною Івахнюків старалися підтримати його матеріально та морально.
«Дочка Олега під час повномасштабної війни виїхала за кордон, але з татом підтримувала зв’язок. Я перша написала їй, що він помер. Вона передзвонила і дуже плакала. Казала, що десь два тижні перед тим з ним говорила і він запевняв, що все добре».
За словами Галини Матрофайло, Олег завжди всіх рідних переконував, що все гаразд. Не любив, щоб його шкодували, вважав, що є більш важкі ситуації, тому думав в першу чергу про інших. Навіть під час лікування в США, коли в Україні почалось повномасштабне вторгнення — повернувся додому і почав волонтерити.
«Останні рази ми з ним зустрічались у його волонтерському фонді. Старались зідзвонюватись, але найчастіше списувались. Він був завжди зайнятий. Я багато разів запрошувала його в гості, бо перейшла в нову хату, але він ніяк не знаходив можливості. Коли мій батько, а його дідусь захворів та вісім місяців лежав, Олег дістав мені матрац від пролежнів, а потім і ліжко, щоб легше було доглядати. Потім приїжджав на похорон попрощатися. Востаннє я бачила його в реанімації — двічі до нього приїжджала. Проте він уже не реагував ні на кого. Тільки коли від болю його ловили судоми, завертав очі».
Галина Матрофайло каже, що дуже плакала, молилась і до останнього вірила, що племінник подолає хворобу. Але Бог вирішив припинити його муки.
«Олежик мене і моїх дітей кожен рік вітав з днем народження. На їхньому весіллі не був, адже тоді у нього була реабілітація. Його присутність для мене була найкращим подарунком, бо раділа тому, що зумів приїхати й уважити мене. Я його дуже любила, адже нагадував брата. Шкода, що у нього так все швидко закінчилось, бо для себе він практично не жив — все для інших. Навіть друзі та побратими згадують, що в нього у цьому плані був важкий характер. Такі, як він, добровольці, вартували як ніхто жити й продовжувати боротьбу за краще майбутнє, а не покидати цей світ, не побачивши її результат. Якби зараз все повернути, я б хотіла частіше його бачити, обняти та поцілувати, як робила завжди, коли з ним зустрічалась. Старалась підтримувати та розраджувати в будь-якій ситуації. Я завжди молилася на вервичці за його здоров’я, а тепер доєднала його до щоденної молитви за душі в чистилищі», — витираючи сльози, згадує Галина Матрофайло.
Олег Івахнюк помер у калуській лікарні 11 липня 2024 року. Близько двох останніх місяців він лікувався у рідному місті. Через важкий стан був не транспортабельний навіть до Києва, хоч за словами матері Любові Івахнюк, його знову чекали у США. Погіршення здоров’я спричинила задавнена інфекція, яка знову нагадала про себе, коли чоловік впав, пересідаючи з машини в інвалідну коляску. Загалом Олег Івахнюк десять років боровся за життя після поранення на сході. Поховали його 12 липня 2024 року на Алеї Слави міського кладовища.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
