Якщо боєць без кінцівки зможе себе реалізувати, є стимул чіплятися за життя — Ігор Козак

39-річний військовослужбовець 79 батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ з Калуша Ігор Козак знімає тіктоки, в окремих називає себе термінатором і показує, як без кінцівки можна жити на позитиві. Також він є головою громадської організації «Браття з Прикарпаття», яка дала змогу закуповувати для бійців автівки, проводити збори, залучати допомогу із-за кордону. Рідні Ігоря негативно ставляться до його повернення після лікування на фронт, але він не бачить для себе розвитку в цивільному житті, поки триває гостра фаза війни.
Переглядів: 2391
На фронті Ігор Козак був стрільцем, кулеметником, займався радіоелектронними боротьбою та розвідкою

Більше про життя до повномасштабного вторгнення, поранення, лікування та думки щодо доцільності військових госпіталів, допомоги держави та сенсу буття — далі у «Вікнах».

Ігор Козак вчився на економічному факультеті, коли почав посилено цікавитись філософією, а пізніше — релігією. Пізнання тривало з 19 до 27 років.

«Було бажання прояснити більш фундаментальні речі відносно сенсу життя, осмислення людини в суспільстві — і ці питання приводили до потреби заглибитись у філософію та теологію. Я почав тісно спілкуватися з певними релігійними згромадженнями. Спочатку у Львові, а потім — у кількох монастирях. Правда, для себе істинного монастиря, в якому міг би залишитись, не знайшов».

Часто люди ходять до церкви, сповіді чи причастя, щоб створити собі певний образ, що насправді не відповідає дійсності, ділиться військовослужбовець. Присутня залежність від матеріального: бажання нагромадження чогось, досягнення статусу, великих грошей, а ще передання своїх професій чи посад по спадковості.

«Часто будується монастир заради монастиря. У ньому по факту є п’ять чоловіків, хоча він розрахований на п’ятдесят. Тому через ці речі відбувається відхилення від християнської ідеї й переважає бажання самоутвердитися. Християнство каже, що ти просто створіння Боже і треба прийняти Бога як Бога, а не рівного собі. Відхід людей від християнства, церкви відбувається через те, що люди бачать профанацію».

Хоча раніше не воював, а у військкоматах в перші дні повномасштабного вторгнення брали тільки з бойовим досвідом або військовими професіями, Ігор — вступив до Калуської тероборони.

«Вважаю, що кожен чоловік має захищати своїх рідних, Батьківщину незалежно від його віри та навичок у цивільному житті. Люди об’єднувалися не тому, що вони створені для війни, а більше за покликом. Це як з гасінням пожежі — спрацьовує інстинкт, щоб врятувати життя чи майно. Але якщо пожежу локалізовано, то уже немає бажання рятувати».

Проблемою першого року війни, вважає співрозмовник, є неврегульована ротація військовослужбовців. Всі думали, що зможуть повернутись у цивільне життя, для розв’язання своїх питань або ж для мінімального відпочинку. Якби це відбулося в рамках закону, то переконаний, що хлопці та дівчата повернулися б до побратимів. Інакше — багато вмотивованих «списалося» і навіть виїхало за кордон. Тому держава багато втратила людського потенціалу. Ігор також через рік за сімейними обставинами покинув військову службу. В цей час трохи підлікувався, вирішував особисті та потреби ветеранського простору. Але наприкінці листопада 2023 року знову повернувся на Запорізький напрямок.

«Сім’я, зокрема, дружина, не розраховувала на такий невизначений термін моєї служби. Мене не те щоб тягнуло назад на фронт, а було чітке розуміння, що потрібно повертатися. Неправильно жити цивільним, мирним життям і вдавати, що війни немає. Я не шкодую про свій вибір навіть попри моє поранення. Почавши свою боротьбу, чітко усвідомлював, що можу бути й «трьохсотим», і навіть допускав, що «двохсотим». Якщо ти багато роздумуєш над своїми страхами, то важко психологічно впоратись. А коли сприймаєш факт поранення чи вбивства — то легше. Ти себе морально, духовно та емоційно готуєш, щоб швидше страх не скував».

Щодо поранення 7 березня 2024 року, то Ігор Козак розповідає, що після штурму зачищали позиції ворога. Саме тоді або потрапив на міну, або ж прилетіла FPV-ешка. Чоловік сприйняв факт втрати частини лівої ноги як належне. Потім його чекав стабілізаційний пункт, а далі — медичні заклади Покровська, Запоріжжя, Дніпра, кілька лікарень Івано-Франківська та Калуша. В Івано-Франківській обласній лікарні воїну взялися рятувати праву ногу та відновлювати її функціональність. На нозі немає частини кістки, в неї вп’ялися осколки, а ще довелося пересаджувати шкіру.

Нині Ігор має поки що тимчасовий (тренувальний) протез, яким користується кілька годин в день під наглядом реабілітолога. Зокрема, він потрібен для перебування у вертикальному положенні, щоб кукса (частина кінцівки, що залишилась після ампутації. — Авт.) могла адаптовуватись та худнути. Дотепер відчуває фантомні болі — в кінцівці, якої немає. Приватне підприємство «Протезно-ортопедична допомога» з Івано-Франківська має виготовити постійний протез ноги.

«У нас лікарі компетентні, медичні працівники також добре відносяться до військовослужбовців. Зауважень до лікування немає. На всіх етапах медики стараються бути максимально корисними, проявляти фаховість та співчуття».

Співрозмовник пояснює, що не жаліється, а хоче допомогти таким, як він. Тому бачить доцільність військових госпіталів, кількість яких у час війни має тільки збільшуватись. І західний регіон як практично найспокійніша частина Україна, в тому числі Калуш, може бути хорошим місцем для реалізації проєкту. У місті підтримують цю ідею, а поки що шукають можливості для поліпшення інклюзії, створення санітарних кімнат для тих, хто на візках, а також пристосування подвір’я лікарні для поранених бійців.

«Теперішні лікарні стали заручниками ситуацій. Адже вони розраховані на лікування та повернення у цивільне життя, а госпіталі мають на меті повернення на фронт чи у частину. Там має бути відповідна дисципліна, режим. Лікарі й медсестри не мають виховувати військовослужбовців чи слідкувати, щоб він не вживав алкоголь та інші речовини».

Якщо людина лікується пів року чи рік у цивільній лікарні, то часто втрачає концентрацію, розслабляється — і тут починаються проблеми. З нею складно, бо вона не вмотивована. Так, на думку Ігоря Козака, нівелюється образ військовослужбовця.Якщо ж не вдається створити чи побудувати госпіталі, то потрібно переформатовувати лікарні — створювати центри чи простори для військових. Проблеми військового не тільки у лікуванні, але й психологічному стані, і з цим мають працювати професійні психологи. Також потрібна допомога військових юристів.

«Військовослужбовець у лікарню потрапляє дезорієнтованим, особливо після тяжкого поранення, і не знає, як взаємодіяти зі своєю бойовою частиною. Він не бачить візії майбутнього та починає накопичувати негатив, проєктувати його на ціле суспільство. Зокрема, говорити, що його кинула держава, він не потрібен після поранення та був використаний, як м'ясо. Бо немає комунікації між адміністрацією лікарні та військовою частиною».

З рідними захисників України, вважає калушанин, мають працювати соціальні психологи.

«Проблемою є і дозвілля, особливо не місцевих військовослужбовців. У лікарні на Пасічній (в Івано-Франківську. — Авт.) організовували стрільбу з лука, виготовлення глиняних глечиків. І такими речами часто займаються громадські організації, благодійні чи волонтерські фонди. Треба дати можливість людині побачити інші прояви цивільного життя. Військовий перебуває в інформаційному вакуумі, з частиною не комунікує, не знає подальших своїх дій та статусу, хто він після лікування, тому втрачає ентузіазм до поліпшення свого самопочуття. Якби частина, військкомати чи ТЦК сказали йому: «Друже, ти без кінцівки можеш себе реалізовувати у тих чи інших амплуа, вивчай цю тематику…», то тоді є стимул чіплятися за життя».

Військовослужбовець вважає, що зараз потрібно об’єднуватися навколо розв’язання спільних проблем, перейти бар’єр особистої неприязні, бо коли існує тільки критика, тут всі програють.

«Треба шукати компроміс для того, щоб проблему вирішити, а не тільки брати до уваги питання ветеранів стосовно землі та квартир. Є багато інших нагальних речей, наприклад, інклюзія, курси для ветеранів: економічні, комп’ютерні, вивчення англійської та інші. Головне — дати вудочку, а не рибу».

Рідні Ігоря негативно ставляться до його повернення після лікування на фронт, але він не бачить для себе розвитку в цивільному житті, поки йде гостра фаза війни.

«Яким чином можна розвивати цивільне життя, якщо ворог може піти в інтенсивний наступ і дійти до нас… Його треба зупиняти в тих межах, де він перебуває на цьому етапі. Я не політик і не геополітик, але розумію, що треба переймати досвід інших країн, коли не можемо придумати щось нове. Так і щодо війни — ми не першопрохідці. Якби ми змогли сформувати національні еліти, тоді  менше було б проблем. А у нас здебільшого некомпетентні люди на місцях, пристосуванці, які хочуть збагатитися через певну посаду — і це на всіх рівнях. Посадовці в більшості відбувають робочі години й прагнуть отримати профіт (позитивний результат якогось процесу. — Авт.) через підписання папірця, запиту, а звідси — і дивіденди. Нам не треба критикувати когось, а давати конструктив, альтернативу або реалізовувати ідеї через  благодійні фонди та громадські організації. А у нас через політичні партії прагнуть дорватися до влади. Ідеї ніби хороші озвучують, а схеми — ті самі. На посади повинні йти ті, які можуть реалізувати проєкти».

Теперішні дії ТЦК співрозмовник вважає неправильними. На його думку, треба створювати цивільні навчальні центри (як третя штурмова бригада. — Авт.), де людина може під свої вміння реалізовуватися, а не зловити людину і «прибити печатку» — до 35 років ти штурмовик. Вважає, що Україна за понад два роки втратила багато людського ресурсу, наприклад, інженерів. Якби їх не «пхати» в окопи, а відбирати для створення військової промисловості в тилу, то це було б набагато ефективніше. Натомість війна «перемолола» велику кількість професіоналів.

«У цій справі потрібна далекоглядність та компетенція. Відбір має відбуватися відповідно до цивільних навичок та психології, щоб результат був максимально ефективним. Людський ресурс зараз дуже обмежений. У нас основний ворог — люди, які займаються неподобством, деморалізовують все і руйнують».

На фронті Ігор Козак був стрільцем, кулеметником, займався радіоелектронними боротьбою та розвідкою. Наголошує: підрозділ виживає, якщо командир дає людям розвиватись, а не просто копати окопи; коли навпаки старається реалізувати потенціал людей. Постійно потрібно вкладати в оборону, а не чекати, що хтось вище тобі дасть, підкреслює військовий, адже може бути запізно. Ти вкладаєш гроші у своє виживання та ефективність на своїй позиції.

«Ми боїмося відповідальності за прийняття рішень, за державу, в якій живемо, за сім’ю, що створили. Хіба наша громадянська ініціатива повинна обмежуватись голосуванням? Слід зрозуміти, що ми не будемо жити вічно. Людина, яка увесь свій потенціал та ресурс сконцентровує на собі та нічого не дає на заміну, — це, як ракова клітина. Треба локалізовувати ці клітини, а запускати увесь організм».

У цивільному житті Ігор Козак був електромонтажником, підприємцем, мав пасіку. Каже, що не ставив за мету збагатитися. Адже життя коротке та обмежене, тому потрібно реалізувати себе з погляду християнської ідеї — жити на користь суспільства.

«Мрій як таких нема — є поточні проблеми та задачі, які потрібно вирішити. Не варто концентруватися навколо людей, а навколо спільної проблеми».

Також потрібно запобігати, зокрема і військовим, створенню ореолу Героїв, якого мають пропускати без черги або особливо відноситись, акцентує боєць. Такі поняття треба розвіювати ще на рівні лікарні. Адже є волонтери, і вони не гірші тільки через те, що не були на фронті. Натомість багато для нього зробили в тилу, переконаний Ігор Козак.

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер