Ірина Мельник має амбіції головних ролей, хоча пояснює: якщо грати багато, то актор вихолощується та виснажується «Моя бабуся все життя у Довгому Войнилові, співала у церковному хорі. В її хаті часто відбувалися репетиції, на яких я любила бувати. З мамою постійно ходила на роботу, коли вона працювала у районному будинку культури. Звичайно, у школі, гімназії читала вірші та була ведучою заходів».
Так розповіла «Вікнам» про зародки своєї творчості Заслужена артистка України, акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, калушанка Ірина Мельник.
Вважає, що кожна людина має накреслений шлях у цьому житті, якого не оминути. А ще впевнена, що їй трапляються люди, які впливають на втілення мрій.
«Я вірю в силу енергії. Якщо притягую людей, що допомагають мені йти цим шляхом, значить, це мій шлях».
Покійна мама Ірини працювала викладачем у Калуському училищі культури (нині — Фаховий коледж культури і мистецтв м. Калуш. — Авт.), тому після дев’ятого класу вступила туди. Викладачка Надія Грицан порадила спробувати вступати у театральний інститут імені Карпенка Карого.
«Віра мами в мене була набагато більшою, ніж моя в себе. Хоча зараз розумію, якби в мене не було бажання, то я б так довго не затрималась у професії й в мене не склалося б. Вступила з першого разу на бюджет, а після чотирьох років інституту потрапила на роботу в театр імені Івана Франка, де працюю і досі. Тоді в мене повірив Богдан Ступка, який і взяв на роботу. Коли затишшя в роботі, зокрема, в час ковіду та війни, плюс віковий проміжок (як мені сказав один режисер: «Ти вже не дівчинка, але ще не мама»), то тут є думки щодо правильності вибору. Але я дуже люблю свою роботу і відчуваю, що жодного дня не працюю, а просто отримую задоволення».
Першу головну роль (роль Лізи. — Авт.) зіграла у виставі сучасної драматургині Тамари Кандали «Сентиментальний круїз». Півтора року тому випадково «застрибнула» у виставу «Весілля Фігаро» за дві години до її початку, зігравши графиню. Тоді постійна акторка не змогла прийти, а скасовувати розкуплену виставу було недоцільно, адже великі декорації, плюс і штраф для театру. За словами Ірини, це був справжній виклик: сукні не підходили, слів вона не знала — тільки кінцевий танець, адже колись була розподілена на роль Сюзанни. Проте, як виявилося, ніхто не помітив, що це її дебют, ще й без попередніх репетицій.
«Я вважаю, що це моя сміливість і мій творчий здобуток. Для мене було найстрашніше підвести партнерів — і я їх не підвела. Я думала, що є драматичною актрисою («Маруся Чурай» — дипломна вистава; «Дами і гусари» Олександра Фредро, де грала всіх трьох служниць, бо не вистачало дівчат на курсі. — Авт.). І в кіно були ролі героїні чи героїні-жертви. Але саме з Фігаро зрозуміла, що комедія — це моє. Я просто в ній купаюся, мені це шалено подобається. Олексій Богданович, народний артист України, мій партнер, спитав тоді: «Ви щось знаєте хоча б? А що ми будемо робить?» Але вкінці подякував, що справилася. Сукні дівчата повшивали вручну, бо у вихідний день кравецький цех не працював. Інша партнерка писала на листку мої репліки. Помічник режисера приніс текст. А на сцені зі мною відбувалося щось страшне: я задихалась, бо не знала, чи все кажу правильно. Але в той момент була дуже щира та правдива (як собака чи дитина, яких не радять випускати на сцену. — Авт.), бо за всіма спостерігала, була у партнері. Таке ще б раз пережити не хотіла, бо це забирає багато здоров’я. За цих шість годин втратила ресурсу мінімум на рік. Але, з іншого боку, ця ситуація — велика довіра, завдяки якій зміцнила свій авторитет».
Шкодує співрозмовниця, що свого часу робила ставку тільки на театр, бо він для неї — живіший. Та й зосереджувала свій перфекціонізм тільки на ньому, щоб виконувати найкраще, а потрібно — паралельно. Навіть думала, що втратила час для того, щоб спробувати себе в кіно. Хоч кілька епізодичних ролей зіграла. Нині Мельник Ірина мріє про історичне кіно, бо відчуває до цього особливий трепет.
«Мелодрами — це прекрасно, телевізор дає впізнаваність, медійність, що для акторів дуже важливо. Теперішні події дуже болючі і я боюся брати участь у можливих маніпуляціях на цій темі. Проте хотіла б взяти участь в історичному кіно минулих часів».
Найбільшим доробком на цьому етапі акторка вважає свою нову нішу. Викладач зі сценічної мови рік тому її покликав бути другим педагогом в Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, в якому Ірина сама навчалась. Паралельно вона уже два роки викладає в Київському національному університеті технології та дизайну на акторському факультеті. Каже, що в сучасної молоді є чому повчитися.
«Вони думають по-іншому. Достатньо дорослі, завзятіші, ми були молодшими, дитячішими у їхні роки. Сміливіші — і це також добре, адже знають, чого хочуть, менш сором’язливі, часом незручні. З ними непросто, але це також хороша риса. Щоб торувати цей життєвий шлях, треба мати сміливість, впертість в хорошому сенсі слова і знати, чого хочеш. Мені двадцять років тому бракувало віри в себе, та й зараз інколи бракує».
Ірина Мельник констатує, що звання Заслуженої артистки України — це більше для тата та рідних, бо вони пишаються кожним її досягненням. Її мета — бути просто хорошою актрисою.
«Дайте мені роботу, платіть гроші і я отримуватиму задоволення. Дуже важливо, коли ти відчуваєш взаємодію з глядачем. Для мене очі з залу — це щось особливе. Звісно, що це і виснажлива робота, якщо ти проживаєш на сцені життя своєї героїні. Але глядач своїми оплесками та реакціями віддає енергію, що дуже важливо і цінно».
Щодо табу в роботі, то поки що таких не має.
«Актори люди забобонні: іноді не лягають в домовину, щоб не перенести це в реальність. Я поки що до цього ставлюся скептично, можливо, через те, що не мала таких ролей. Щодо кіно, то не знаю, чи вистачило б мені сміливості до якихось мегавідвертих сцен. Якщо це було б абсолютно виправдано та красиво естетично, то — не зарікаюся».
З калушанами-акторами Ірина Мельник бачиться часто, але вони один одному не конкуренти. З Наталією Корпан в одній гримерці сидять — столики по діагоналі розташовані. Служить в театрі й актор з Калуша Віталій Ажнов.
У час війни помітно, що люди більше йдуть в театр і квитки розкуповують на кілька місяців наперед.
«Це хліб для душі, духовна їжа, яка допомагає жити в цей непростий час. Зараз вільних місць практично немає. А ще пригадую колись перші гастролі в Криму. Ми у Севастополі були два тижні. Тоді мені принесли два відра квітів. Якщо для Києва це звично, бо може бути хтось зі знайомих, друзів, прихильників на виставі, а тут таке сприйняття молодих акторів з українським репертуаром. Наш театр ніколи не грав російською».
Нині гроші з вистави «Конотопська відьма» режисера Івана Уривського, що цьогоріч отримала Шевченківську премію, віддаються на потреби військових, зокрема, закупівлю дронів. Також створені бригади, які їдуть до захисників на Схід і у госпіталі по різних містах.
Стосовно впізнаваності, то від неї акторка не втомилась, але приїжджати на свою малу Батьківщину — це особливий кайф.
«Намагаюся бути в селі у тата на Різдво та Пасху, але цього року трохи взимку завітала пізніше, а тепер влітку приїхала у відпустку. В Калуші тоді стараюсь зустрітися з друзями та кумою. Я тут наповнююсь іншою енергією, як кажуть: «Де народився, там і пригодився». В тій хаті у Довгому Войнилові, мені дуже кайфово, з віком більше ціную цю тишу, собак, що гавкають вночі, звуки совів, цвіркунів в саду. Я по-іншому розумію термін «заземлитися». Коли я стрижу кущі або полю квітник — це приносить задоволення, а раніше було шкода манікюру та рук. Колись з двоюрідною сестрою Лесею мріяли, що будемо жити в селі: я — в батьківській хаті, а вона в кінці городу, де її тато (мій вуйко. — Авт.) побудував будинок. Ходитимемо одна до одної в гості й ґаздуватимемо. Зараз жодна з нас не живе у Довгому Войнилові. З роками змінюється цінність всього: тепер розумієш, що рідніше, то смачніше».
Мрії в акторки в першу чергу про Перемогу. Про те, щоб українці були по-справжньому вільними й могли жити та творити тут.
«Зараз все робимо завдяки захисникам, а хочеться, щоб всі були вдома і вільно пересувалися по своїй країні та за кордон. Щоб можна було набиратися досвіду та надихатися в різних країнах. Бо поки що не готова переїжджати в іншу державу. Я почала по-іншому розуміти вислів «тут і зараз» та вчуся цього, бо ніхто не знає, яким буде наше завтра. В Києві живу біля Броварського напрямку, тому часто чую вибухи».
Ірина Мельник має амбіції головних ролей, хоча пояснює: якщо грати багато, то актор вихолощується та виснажується.
«Відчуваю надмірне бажання, силу, енергію для того, щоб грати, працювати, створювати. Я навіть думала про експерименти. Театр змінюється, режисери молоді, вони бачать світ по-іншому. Мені б хотілося, щоб з’явився той режисер, який побачив мене такою, якою я себе сама не знаю, другу сторону відкриє».
Поза професією захоплюється читанням. Любить вишивати, а зще були періоди в’язання, наприклад, светрів. Куховарить без фанатизму. Але бісквіт високий та красивий в Ірини виходить — з нього робить а-ля тирамісу. Надає перевагу зелені з різними соусами. Мріє навчитися готувати корисну та смачну їжу. Особисто себе ні в чому не обмежує: ні в солодкому, ні в улюбленому морозиві. Правда, зник потяг до шоколаду та цукерок — заміна прийшла у вигляді сушеного манго. А найбільше приносить задоволення створювати затишок в домі.
«Ці дрібнички дуже важливі, зокрема, запах. Моя квартира затишна та світла, із плетених гачком скатертин, серветок, свічок. Люблю вазони — пробую зупинитись і не тягнути все до хати. Наче нічого зайвого, але простору не так багато залишається. Купити якийсь рушник чи серветку для мене задоволення, або пришити мереживу на люстру. Колись я любила пересувати меблі. Тепер, як приїхала до тата, то, в першу чергу, все у будинку прибрала, попрала, потріпала. Страшенно люблю запах випраних і висушених на сонці речей».
Самокритику акторка називає виключно західноукраїнською рисою, бо «що люди скажуть». І скільки б її не вишпортувала, вона не зникає.
«Завжди здається, що я можу краще і правдивіше. Але я працюю над цим. Своїх студентів хвалю, а потім роблю зауваження. Спочатку хороше, а опісля — розуміння, що треба поправити. Хочу так і з собою навчитись».
Освіту артистка вважає фундаментом. Життя — надбудовою, досвідом того, що бачиш, чим цікавишся, що слухаєш.
«Оточення формує твоє світосприйняття, а воно накладає свій відбиток. Університет тільки цоколь, а далі крутимо педалі, їдемо, вчимося, спостерігаємо. Інколи збираю цікаві характери, які хочеться запам’ятати, щоб потім відтворити. Хороша людина — це не професія, але мені це важливо. Головне, щоб не було забагато, бо хороша — не обов’язково зручна. Ти зручний для когось, але незручний для себе. Але насправді це тяжка праця — мати свої кордони».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
