"Жодна нагорода тепер не гріє", — вдова загиблого Героя Володимира Брича "Тата"

Володимир Брич на псевдо «Тато» родом з Перекосів, який одружився і жив у Голині, загинув 18 січня 2024 року на Донецькому напрямку. Днями рідні отримали його орден «За мужність», проте кажуть, що жодна нагорода тепер не гріє. І зараз Володимир сниться багатьом, адже був дуже людяним, знаходив до кожного підхід. Рідні мріють відкрити сквер пам’яті в саду, який виростив боєць.
Переглядів: 8141
Ми ним дуже гордимося, але це не замінює його присутності, голосу та дії, — каже Іванна Брич про загиблого Героя

На цвинтарі в Голині Калуської громади на Івано-Франківщині «Вікна» зустрічаються із вдовою загиблого Героя Володимира Брича Іванною Брич. Жінка принесла із собою його посмертні нагороди. Це срібний значок та грамота «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади», яку сім’я отримала в лютому 2024 року. Нещодавно вручили орден «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудний знак «Комбатанський хрест» — відзнаку учаснику бойових дій, яка після його смерті вручається родині на знак вдячності й пам’яті за загиблим.

«Він був дуже безстрашний. Навіть, якби наперед знав свій кінець — все одно б не ховався, а став на захист. Ми ним дуже гордимося, але це не замінює його присутності, голосу та дій. Жодна нагорода нас тепер не гріє».

Співрозмовниця розповідає, що на другий день війни її Володя у районній лікарні здавав кров, а після цього поїхав із хлопцями у військкомат, а свій велосипед залишив біля медзакладу. Тоді були великі черги, відразу — не вдалося потрапити, а свій двоколісний транспорт забрав через три дні.

Мобілізували його в кінці травня повісткою, бо доти йому двічі відмовляли.

«Я ховатися не буду, мої зяті офіцери, то хіба мені пасує сидіти вдома. Старшої дочки чоловік вернувся із-за кордону, щоб служити у ЗСУ. Тому я не хочу пустити окупанта на наші землі, мої майбутні онуки не будуть рабами», — пояснював дружині з доньками свою позицію.

До листопада 2023 року, зі слів дружини, служив в авіації Прикарпатського військового округу водієм-електриком. Був дуже задоволений, адже перебував серед вмотивованих людей та багато навчився нового. Пізніше в складі зведеного стрілецького загону брав участь у бойових штурмах.

Загинув 18 січня 2024 року в районі села Рівнопіль Волноваського району Донецької області (поховали 30 січня на Голинському цвинтарі. — Авт.). Якраз перед цим сім’я почала збирати на антидронову рушницю. А за гроші, що принесли на похорон (понад 500 тисяч гривень. — Авт.), купили дві антидронові рушниці, складники до них та прилад нічного бачення для автівки на передову. Також відремонтували автомобіль, передали хлопцям 101 турнікет та 100 рибальських сіток, якими бійці «полюють» на дрони. Зараз родина збирає на машину для взводу: частину Бричі дають від себе і 55 тисяч, що залишилися з похорону.

«Перед першим Святвечором я дала гроші на сто патронів до мисливської рушниці, а перед другим — ми відкрили рахунок. А 17 січня Володя подзвонив ввечері й каже, що йде на штурм. І як вийде з нього, то зробить фото свого загону, щоб це була підстава до збору коштів. Він не мав йти на штурм, але зголосився замінити молодого бійця, так нам розповів пізніше військовий капелан отець Сергій. «Тато» (такий позивний був в чоловіка. — Авт.) каже цьому двадцятирічному хлопчині: «Я вже пожив, мені 56 років, маю дорослих дітей, правда, внуків не дочекався, а в тебе, ще все попереду».

А ще Володимир одягнув цього захисника у свою вишиванку. Хлопця поранили, але він служить досі, а Володимира Брича присипало з побратимами в окопі. Помер голинянин від множинних осколкових та кульових поранень голови, тіла та кінцівок.

Ще був випадок, розповідає дружина, коли військові несли міни й одному солдату стало погано — він притулився до стінки окопу, а Володимир Брич взяв на себе його «багаж» та поповз далі.

«Іншого разу молодий кулеметник налякався і сховався, а Володя помінявся з ним місцями й відбивав штурм, а той тільки подавав стрічки».

Після останнього дзвінка чоловік не виходив на зв'язок чотири дні (на смс та дзвінки не відповідав, хоч телефонні гудки йшли. — Авт.). На п’ятий — дружина почала телефонувати по списку військових зі взводу, який він їй залишив для таких випадків. Тим часом перетелефонували із військкомату і сказали, що потрібно з’явитися, адже їхній родич зник безвісти.

«Я була на роботі. І відповідаю: «Чого буду їхати — він  прийде. Коли набрала старшого солдата — у відповідь почула, що Володя служить. А військовий капелан сказав, що мають велику втрату, бо втратили «Тата», я не розуміючи далі запитувала, де чоловік. Наступного дня зранку дзвонить отець Сергій: «Ми його знайшли, зараз вам кину фотографію».

Я думала, що Володя поранений, вірила, що виживе, бо завжди був здоровий тілом, духом, загартовувався та готувався до війни. А на фото він у глині лежить мертвий. Якраз перед штурмом удосвіта мені приснився сон: чорні хмари диму і грім як грюкне. Прокинулась із молитвами, щоб Бог його оберіг. А далі — сірі дні тиші».

І зараз Володимир сниться як рідним, так і зовсім незнайомим людям, адже був дуже людяним, знаходив до кожного підхід, не залежно від віку та статі. Як казала одна родичка — був «народним».

Поминальну панахиду відправили в Голинській церкві, на яку приїхали побратими із Франківського взводу, а на сороковий день — у його рідному селі  Перекоси.

«Мені сниться, що кругом мене все біле, тільки стежка шириною на метр і мій Володя пішов у ту білизну. Бувало, що уві сні  їхали в автобусі, або вдома збиралася родина, а він нас залишав — мусив йти до своїх хлопців. І ми розуміємо: якби не пішов, то, можливо, залишився живим, але він би не зміг сидіти вдома, коли така біда в державі».  

Іванна Брич згадала й історію їхнього знайомства. Вона, вісімнадцятилітня, у Перекосах після закінчення медичного училища працювала фельдшером, а її майбутній чоловік, на рік молодший — тоді ще навчався у ПТУ.

«Я пішла до лісу по малину і налякалась собаки — думала, це вовк. На крик прибіг Володя, заспокоїв — так і познайомились. Ми одразу сподобались один одному. Цю любов пронесли 33 роки в шлюбі, народили, вивчили та видали заміж двох донечок (молодшій не встиг зробити весілля, а тільки був розпис. — Авт.), і дуже чекав на козаків-онуків».

Пригадує, коли народжувала старшу донечку Іванну, чоловік цілу ніч прочекав під пологовим. Як кожен тато, хотів хлопців, тому виховував своїх дівчат бойовому дусі.

«Старша мала на меті вступати у Львівській університет внутрішніх справ, а для цього потрібна була належна фізична підготовка. І два роки тато з нею займався. В результаті вона добре все здала. Молодшу, Роксолану, годував мандаринами з хлібом, пізніше підтримував як майбутнього педагога. Загартовував дівчат, брав з собою в поле, на річку, навчив на велосипеді їздити, на коні. Любив тварин, світ, природу, насадження — цю любов прищепив і дітям. Пізніше від мене навчився вводити ін’єкції, і його як сільського ветеринара кликали рятувати людських коней, корів, собак. Він асоціювався із весною. Після похорону, в лютому, племінниця написала: «Сходить сніг, а ми сумуємо за вашим татом, вже не прийде обробляти нам землю».

Іванна та Володимир Бричі побудували будинок. Чоловік займався сільським господарством, мав багато живності (мріяв про чорну кобилу. — Авт.) та поля, які брав в оренду і засівав. У час, який відбивав ворога, дуже хвилювався за свою землю, а зараз багато з неї пустує. Також насадив недалеко від дому чимало дерев. Тут в майбутньому рідні думають зробити сквер пам’яті.

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер