"Після місяців окупації я відчула полегшення, бо знову можу вільно спілкуватися", — згадує Варвара Це найбільший у світі архів розповідей мирних мешканців України про життя під час війни, який містить вже понад 85 тисяч історій. А найкращі роботи будуть представлені світовій спільноті.
На сайті Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/ оприлюднена робота «Війна. Моя історія» учениці 10-а класу Калуського ліцею імені Дмитра Бахматюка Варвари Наверської.
Вчителька, що надихнула на написання — Ольга Сербін.
Війна. Моя історія
Історії творять люди. Історію творю я
Людство. Еволюція. Виживання сильнішого (чи нахабнішого). Недосвідомість та недоумство. Знищення для власного збагачення. Влада заради влади. Політика заради гордині. Власні «цінності» задля своїх амбіцій. І досі дорослі думають, що діти завжди бачать усе через рожеві окуляри й не розуміють, «як влаштований світ»? Час змінити стереотипи. І не тільки в головах дітей, а зняти рожеві окуляри дорослим. Пропоную одягнути мантію жалю, тогу співчуття, зняти маски байдужості та личину непричетності, посипати голову попелом та врешті усвідомити, ЩО ВОНИ наробили… не роблячи нічого. Як то кажуть: найшвидший спосіб поширення зла — це бездіяльність добра.
23 лютого у тата був День народження, і ми святкували, п’ючи чай із тортиком. Я переймалася через контрольну на ЗАВТРА. Хто б міг подумати, що те ЗАВТРА настане не завтра, а простягнеться на сотні завтрашніх і вчорашніх днів, що сплетені в єдине жахіття непам’ятства та суцільного жаху? Досі не вірю, що через декілька годин я, чотирнадцятирічна дитина, побачила все жахіття війни в ХХІ віці. Роблю висновок: людство нічого і нічому не вчиться, знаючи минуле, повторюємо його помилки. То куди йдемо?
24 лютого — це початок частини мого життя «жахіть». Ранок почався з пострілів. Мама не хоче відпускати тата на роботу, кажучи, що це небезпечно, але він йде, бо відповідальний за працівників, вони ж чекають на НЬОГО, каже, щоб вона, ЖІНКА, нікуди не йшла, дбаючи про нас. У чаті написали, що цього тижня уроків не буде. Уроків? Та то їсти що не було, люди втратили домівки, були мішенями для танків, а ми думали про уроки… Діти…
Початком розуміння всієї ситуації став випадок із підірваним мостом у Генічеську. Половини моста не було, а велика кількість автівок із людьми опинилися під водою. Я зрозуміла, що ми в пастці, це кінець,
бо міст — не просто засіб сполучення, якщо мислити стратегічно. Це антигуманна тактика якогось недолугого, жорстокого, нелюдського та позбавленого співчуття до дитинчат ворога. Міст став початком кінця. Історичне «спалення мостів» перетворилося в нашому випадку на їхнє потоплення та підривання. Історія повторюється, але дивним чином. Спалення мостів — знищення мостів. Але хіба це може спинити того, хто має ціль?
У той день будинок, у якому я зростала, перестав бути таким рідним, як раніше.
Навесні орки почали агресивно ставитися до мого тата та погрожувати.
Батьки хотіли поїхати, але не мали можливості, намагалися підтримати нас із братом, але я бачила, що у мами тремтіли руки від постійного стресу, а тато більше не посміхався. Слова — срібло, мовчання — золото. У погляді — срібний смуток. А в обіймах на ніч — золота батьківська ніжність та оксамитова турбота і пересторога, аби не востаннє…
Лише в серпні ми змогли виїхати з окупованої території, кинувши все та всіх. Довелося залишити не тільки дім, Азовське море та Сиваш, котрі я справді дуже любила, а ще бабусю та дідуся.
Ця вимушена «подорож» була жахливою. Нас принижували, тата змушували роздягатися та показувати, чи є у нього татуювання. Казали, що дарма їдемо на «вільну» територію, бо все одно «звільнять» її та прийдуть за нами.
Доводилося лише мовчки слухати це, інакше могли постраждати інші невинні люди. І ми мовчали, ховали погляд у землю. Тоді я по-справжньому навчилася мовчати. Не лише словесно, а й подумки, не мислячи і не чуючи…
Їхати у «сірій зоні» було легше, але ми все ще були на прицілі у СМЕРТІ. Було чутно постріли та вибухи, декілька годин тривало вічність…
Нарешті синьо-жовтий стяг. Після місяців окупації я відчула полегшення, бо знову можу вільно спілкуватися, ДУМАТИ і бути разом. Як зараз пам’ятаю, яким БЛАКИТНО-БЛАГОСЛОВЕННИМ небом нас зустріла Україна. У людей сяяли очі від радості. Хтось навіть плакав від щастя. 23 серпня. Жахіття позаду, та порожнеча всередині.
Я на волі, але ніколи не забуду, що довелося пережити моїй сім’ї, не зможу їм пробачити вбивств невинних та те, як вони безжально знищили моє звичайнісіньке дитинство.
