Валерія з чоловіком тиждень жили у харківському метро. Коли безхатько їх обікрав, вирішили рухатись на захід Про погляди на життя, перспективи в час війни та як не падати духом, коли втрачаєш матеріальне, Валерія Мала з власного досвіду озвучила «Вікнам».
У Херсоні Валерія жила з чоловіком та двома молодшими доньками Поліною та Вікторією у власній квартирі, старша Анастасія із новонародженою донечкою Алісою — у своїй, батьки та свекруха також окремо. Мало подружжя і дачу на лівому березі. Тепер, розповідає жінка, про неї можна забути на роки, адже там жили окупанти, а якщо вона ще вціліла після підриву Каховської ГЕС, то, як відступатимуть, точно замінують.
«До війни ми з чоловіком почали вкладати гроші у харківський бізнес — свою піцерію та швидкоїжу. Хотіли переїхати туди із дітьми на постійне проживання. Також у Херсоні на літній сезон мали магазинчик на морі, а в міжсезоння — секонд-хенд. З 24 лютого 2022 ми були з чоловіком у Харкові, а рідні — у Херсоні. Добре, що зв'язок був, бо спочатку не вдавалось ні їх вивезти, ні самим повернутися. Також плюсом стало те, що моя мама була під боком, вона не дала дівчатам жодного дня відчути обмеження. Всі закрутки, варення, заморозки та запаси круп пішли в рух. Як діти зростали, також багато проводила часу з ними, а коли я працювала, бабуся вчила читати, писати. Тому я їй безмежно вдячна за допомогу впродовж життя».
Спочатку старша дочка, якій на той час було 24 роки, з маленькою дитиною, водою та кількома «памперсами» виїхала евакуаційним поїздом в Польщу. Це було у березні 2022. Зараз там осіла, розпочала свій перукарський бізнес. А четвертого квітня знайомим вдалось двох менших дітей — чотирнадцяти та дев’яти років — перевезти до Одеси, де сім’я об’єдналася.
«Ми переживали за дівчат, адже вже бачили «спроможності» російських солдатів на Київщині, тому вони нікуди зайвий раз з дому не виходили. На херсонських вулицях розстріляні машини та бійці зі зброєю, перебої з продуктами, медикаментами (уже на початку березня не вистачало їжі. — Авт.). Треба було їздити по місту шукати, тож батькам-пенсіонерам було важко. Спочатку зв'язок не пропадав, а влітку ми місяць не знали, що з мамою та татом. Проблемою стало зняти гроші, зокрема, пенсії, бо банкомати не працювали. У донечок був стрес, як виїжджали: без рідних сідати в автобус з мінімальним набором речей, але навіть слова не промовили в дорозі. Правда, в той час Херсон не обстрілювали, це почали робити після деокупації (11 листопада 2022 року звільнили Херсон. — Авт.)».
Батьки в березні-квітні 2023 року виїхали на Франківщину. Мама нещодавно повернулась назад, а тато на Снятинщині через стрибки тиску, серцеві напади, інсульт, важкий переїзд та несприятливий для його здоров’я клімат у липні минулого року помер.
«Ми його кремували (відспівали в церкві, у Києві кремували. — Авт.) і зараз прах тримаємо у квартирі у вазі, бо поки що поховати у Херсоні під обстрілами — недоцільно».
Зараз разом з сім’ю на орендованій квартирі у Калуші проживає і мама чоловіка, яка не може повернутись на окупований лівий берег Херсона.
«Шостого квітня ми вирушили з Одеси у Калуш, правда, в 2022 році нам не вдалося тут поселитися. Тоді у Франківську затримались на півтора місяця, далі на Снятинщині знайшли в селі хату — спершу одну, потім другу. А коли середня донечка поступила у Рогатинський ветеринарний коледж, знову розглядали Калуш як перспективу в роботі та розвитку. Тут я за підказкою добрих людей пішла на співбесіду до сільськогосподарської компанії «Ґудвеллі Україна» і зараз працюю обліковцем бухгалтерських даних. Маю великий досвід роботи з документами в офісі — свого часу пройшла шлях від секретаря до заступника директора. Взагалі західна Україна є найбільш безпечною у цей час, якщо можна так порівнювати. Спочатку мій чоловік нас підтримував фінансово — працюючи в Харкові, а я тут групувала всю родину. Лікарні, організації, житло, довідки, відновлення документів — все було на мені. Харківський бізнес довелося закрити ще на початку війни. Ми тоді з чоловіком тиждень жили у метро і ділились залишками продуктів з іншими людьми, поки безхатько нас не обікрав. Це був поштовх рухатись далі. Тоді йшли метром до залізничного вокзалу 12 кілометрів пішки, бо наземно добиратись було небезпечно — в той час руйнували Північну Салтівку».
Валерія рук ніколи не опускала, намагалась позитивно мислити, не падати духом. В селі було тяжко — там схиляло до депресії через безробіття і відсутність перспективи. Як виявилося, херсонка ще той боєць — вся у свою маму, і старшій дочці це передалось.
«Я свій свідомий вік намагаюсь позитивно мислити, до людей так ставитись, щоб була віддача. Життя продовжується, не зупиняється, хоча завжди відчуваю, що ми в підвішеному стані. Квартира наша наразі ціла, в перспективі думаю її продати, хоча така пропозиція була ще у 2021 році й щодо дачі також, але тоді я була важка на підйом. Переїзд та орендоване житло для мене здавалось неприйнятним. Зараз розумію, що головне не матеріальне, а щастя дітей, і не завжди воно у вищій освіті, статусі тощо. Звісно, що фінанси відіграють важливу роль — з ними можна почати все заново. До прикладу, сама хочу відновити підприємницьку діяльність — кондитерку чи швидкоїжу. Маємо в цьому досвід та багато енергії, адже ми були, і продавцями, і закупниками, і кухарями, і бухгалтерами. Головне — вперед, з усмішкою, решту — наживемо ще. Були моменти відчаю, але щось тримає, що не дає слабинку впасти».
Після деокупації Херсону мама надсилала Валерії окремі речі з її квартири. Коли отримала першу посилку, то плакала — бо це минуле життя: ноутбук з фотографіями, швейна машинка, улюблені парфуми, фотоальбом старшої доньки.
«Я самоучка, тому можу дітям щось дошити, перешити, вишити, наприклад, джинси підшити, наволочку на подушку. З бісеру плетіння мене заспокоює. Мрію з’їздити до дочки та внучки в Польщу на довше, бо минулого року в травні була лише два тижні. Щоб мої діти віднайшли себе вчасно й у них все виходило. Харків — перспективне місто, місто сили, але сусідство тепер бентежить, тому повернення туди більше не розглядаю».
Валерія Мала впевнена, що західна Україна має багато перспектив, головне — їх побачити.
«Я творча людина, тортами займалась, за що не бралась — виходило. Головне — фінансову «подушку» мати та бажання. Кожен бізнес, навіть який «прогорів», залишив за собою досвід. Війна мене загартувала, дала зрозуміти, що реально немає нічого неможливого, все можна вирішити, на питання знайти відповіді, просто не потрібно соромитись їх ставити. З досвіду знаю, що чим менше очікую, тим більші результати. Багато сил з’явилося, я знала, що оптиміст, але не думала, що настільки. Треба жити й діяти, а не триматися за минуле».
Щодо російської мови, то у Валерії все йшло транслейтом (перекладачем. — Авт.): думала російською, а в голові перекладала та озвучувала українською. Старша дочка ще ходила в російську школу з російськими підручниками.
«Багато відіграє оточення. На Прикарпатті мої діти почали говорити діалектами. Мова має значення, зараз особливо. Але також не можна порівнювати з тим, де ви ніколи не були. У нас всі навчальні заклади (від дошкільних і до вищих. — Авт.), магазини, підручники, люди поруч — все на російській. Вдома зараз ми спілкуємось на суржику, але діти — виключно українською, і я стараюся також. Наймолодша, одинадцятирічна, вступила в Пласт, має бажання та проявляє успішність. Моя мама сказала, що хотіла б навіки забути російську мову».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
