Любов та Микола Сауленки показують червоно-чорний бандерівський прапор з Донеччини Про свій життєвий, військовий, волонтерський та емоційний шлях за чашкою чаю поділились з «Вікнами».
«Війна звела нас справді з героями, і не тільки військовими. У Калуші люди також вже стають рідними»
Любов Сауленко у 1982 році була направлена з інституту на практику в Маріуполь на завод Ілліча. Місто їй не сподобалось. Потім працювала в Орську Оренбурзької області РФ, а Микола мав роботу в аеропорту. А познайомились у гуртожитку, де обоє проживали. Як виявилось, майбутній чоловік родом практично з Маріуполя. У подружжя з різницею у два роки народилося двоє синів — Андрій та Олександр. До повномасштабного вторгнення за сорок кілометрів від Маріуполя у курортному селі Урзуф приймали у власних будиночках відпочивальників. До сорока людей розміщали одночасно — з цього і жили. Після 2014 року, коли приймали людей з Луганської та Донецької областей, могли заселити й до шести людей у тримісну кімнату, але гроші брали, як за трьох.
«Люди були в такому стані, що не знали куди податись, чим займатись і як себе вести, вони нервово заїдали, мало виходили, в тому числі на море. Я така сама була у 2022 році, як приїхала до Калуша. Перших два місяці, як в тумані, адже обоє синів та чоловік на фронті. Ти постійно чекаєш на дзвінок: Микола зранку мені телефонував, а діти — своїм дружинам. Коли уже дочекаєшся, тоді можна щось робити, а так прокидаєшся ніякою. Майже нічого не пам’ятаю — жила з невісткою, внуками, які старалися мене підтримувати. Друзями для мене стала місцева малеча. 7 травня 2022 року подзвонив командир і сказав, що Микола поранений — і тут нова хвиля емоцій».
Любов була з чоловіком пів року в Авдіївці, де познайомилась з легендарним командиром Дмитром Коцюбайлом «Да Вінчі» з Франківщини та його дівчиною Аліною Михайловою.
«Хлопці «Да Вінчі» та добровольчого підрозділу «Санта», в якому був мій чоловік, практично були поруч, тому Дмитро приїжджав вирішувати робочі питання з командиром підрозділу. Навіть одного разу сиділи за столом, який я накрила. На вигляд «Да Вінчі» був дитиною, але такі думки та рішення не кожному в старшому віці властиві. Він — справжній Герой. Ця війна звела нас з такими людьми, з якими ми б ніколи не зустрілись. Наталія Нагорна — журналістка ТСН, яка знімала сюжет про нашу сім’ю, у соцмережі виклала фото з підписом: «Я зі своїми». А їй пишуть: «Як ти схожа на маму». А там сиджу я. Познайомилась і з журналістками Нелею Ковальською та Лесею Ганжою, багатьма військовими. Навіть зараз йду по Калушу і шукаю знайомі обличчя. Наприклад, цей схожий на Пашу, якого ми поховали рік тому. У кав’ярні «Кориця» на проспекті Лесі Українки персонал уже нас добре знає, бо там щодня кавуємо, а чай п’ємо в себе на кухні».
Любов Сауленко розповідає, що вдома стіни вціліли, на відміну від техніки, адже там «гостювали» окупанти. Проте головне, що родина практично разом — ще молодший син з сім’єю повинен приїхати з Чернігівщини. Планують всі залишитись у Калуші.
Старший син переїхав у Калуш ще у 2016 році, а у 2018 у нього тут народилася друга донечка, яка зараз піде у перший клас. Його не брали в армію, але у 2017 пішов служити (Андрію було на той час 32 роки. — Авт.), підписавши контракт, а молодший Олександр працював у поліції й у 2019 році також відправився на фронт. А першим став на захист України в АТО батько сімейства Микола Сауленко — 7 лютого 2015 року.
Сама Любов у Калуш приїхала 24 лютого 2022 року: чоловік ніби щось відчував і 22 лютого відправив її потягом з Маріуполя. А сам із сусідом з початком повномасштабного вторгнення повернувся на війну.
«Приємними новинами для нас тепер є втрати ворога. До прикладу, у Бабах-Тарама (село, де родина Сауленків зимувала. — Авт.) 26 серпня 2024 року прилетіло в пансіонат. В результаті загинуло: вісім руснявих офіцерів, 13 солдатів, 17 у важкому стані в лікарні. І це дуже тішить».
«Важко знайти на фронті, хто б займався господарством, адже всі рвались у бій. Добре, що дружина приїхала»
Микола Сауленко розповідає, що за п’ять років служби зрозумів, як важливо захищати Батьківщину. Коли їх зустрічали місцеві жителі, особливо діти, та підіймався український прапор — сльози навертались на очі. Всередині щось «клацало». Як приклад згадує, коли 16 батальйон вийшов з Авдіївки на місто Глухів Сумської області. А от згадувати своїх знайомих та односельців, які очікують або міняють погляди з приходом окупантів, дуже боляче.
«У 2022 році все начальство перейшло на бік агресора. Люди, з якими ти виріс, стали «ждунами» — для мене вони зрадники. Голова селища, мій однокласник, так і лишився на тій посаді й став гауляйтером (адміністративний намісник, що очолює населені пункти або регіони, окуповані росією під час російсько-української війни. — Авт.). Вони не тупі, і все у них було добре. У 2014 їздили по району і зривали українські прапори з адміністративних будівель. А коли довелось повертати стяг на місце, то сказали, що два тижні його прали. У 2015 я пішов у АТО, і десь до пів року навіть батьки цього не знали, думали, що на авіаційному заводі працюю. Наїздів не було, але остерігались. У нас, у Донецьку, проукраїнські люди не могли так вільно висловлюватись, як проросійські. Коли ти бачиш, що твій знайомий виражає ненависть за те, що ти захищаєш Батьківщину — це неприйнятно».
Микола зі старшим сином — офіцери запасу, тому у 2015 році зголосилися до військкомату, а згодом — стали на захист України. Молодшого як поліціянта відправили у Мар’їнку, а згодом був у Авдіївці. На блокпости поліцію відправили з двадцятьма патронами, а коли запитали, чому так мало, то почули: «Ви що, зібралися стріляти»? А хлопці супроводжували колони українських військових в той час, коли по районах їздили бандити.
«Райвідділ можна було обороняти, захищати населення, а керівництво роздало зброю поліціянтам для дому — також хотіли перечекати. У 2015 році я пішов у ЗСУ. Потрапив у 16 мотопіхотний батальйон на посаду командира мотопіхотного взводу — це був Полтавський батальйон ТРО. Ми, четверта хвиля мобілізації, поміняли першу. Мені на той час було 53 роки. Спочатку потрапили на першу лінію оборони в Кримське, потім стояли під Горлівкою, Бахмутом. Ввійшли у склад 58 мотопіхотної бригади й у 2015 році зайшли в Авдіївку, де простояли рік».
Спочатку чоловіка комісували, бо виявили рак нирки. Орган видалили, але ще пів року служив, бо загубили документи. Потім пройшов у Києві комісію, де попросив, щоб написали «обмежено придатний». Натомість військовому сказала, що може воювати тільки як доброволець. На той час на промзоні в Авдіївці доля звела його із командиром окремого спеціального добровольчого підрозділу «Санта» Правий Сектор, котрий взяв Миколу до себе.
«У 2016 був комісований, робив групу, а 10 травня 2017 року повернувся в Авдіївку. Я ще два роки був з ними. У 2017 приїхала до мене дружина, яка допомагала пів року по господарству, бо важко було знайти людину, щоб працювала на складі — всі хлопці рвалися у бій, особливо молоді. 2019 року був в Мар’їнці. У 2022 нас було п’ятеро: Вася — пропав безвісти у Маріуполі, Паша — загинув, Вітю — вбили в Мангуші на вулиці, здали місцеві. Ми спочатку з сусідом зайшли в Піски. Працювали з розвідкою, 21 батальйон 56 маріупольської бригади. Колись в Авдіївці промислова зона воює, а центр — живе і працює, коксохімічний завод не зупинявся. А тут проїхали все місто і не побачили жодної людини».
У квітні під час обстрілу чоловіка поранило. Пригадує, що точно і професійно відпрацював ворог по українських позиціях. Спершу отримав на позиціях у плече Ваня «Партизан», котрий на той час уже був комісованим інвалідом.
«Ми у підвалі і юна дівчина медик «Марго» надавала нам першу допомогу. Я пішов ловити зв'язок, щоб викликати евакуацію, і біля виходу виглянула моя нога. Тоді навіть не відчув влучання — просто підкосило. Мене несли полем десь 500 метрів. Привезли спершу в Покровськ, де зробили перев’язку, потім три дні пробув у Дніпрі. Далі поїздом у Львів, в Мукачево два госпіталі відвідав. У Львові перший раз осколки не могли витягти, потім у Вінниці починали операцію, а у Львові — закінчували. Навіть уже медики мене впізнавали. Я кажу їм: ще до фронту не доїхав, по колу катаюсь (з усмішкою згадує. — Авт.)».
Микола дуже вдячний всім медикам, починаючи від «Марго», які в кожній лікарні та госпіталі були професійними та чуйними. Згодом ще пів року служив, але більше займався господарськими справами. Каже, що коли сини не виходили на зв'язок декілька днів, то, звісно, хвилювався, але для нього подвигом є переживання та очікування матерів, жінок, дівчат. Він досі не може передати ту тривогу та хвилювання дружини, яка чекали з війни його і двох синів.
«Нам простіше, ми — чоловіки. Я горджуся своїми синами. Також дуже пишався і «чужими» молодими солдатами, котрі були відважними патріотами. Пригадую двадцятирічного Сашка, який завжди просився з усіма в бій».
Сини нині за станом здоров’я не воюють, адаптовуються до цивільного життя, хоча відгомін війни присутній. А Микола підтримує зв'язок з побратимами, провідує в лікарнях, а інколи доводиться прощатись.
«У моєму взводі був Ігор, він рік тому помер. Коли служив, йому було 58 років, охороняв мости й писав рапорти, щоб потрапити на передову. Потім у нього виявили рак горла. Ми познайомились з його дочкою. На жаль, на похороні не були — запізно дізнались. А наш комбат «Борода» загинув в перший день повномасштабної війни».
Чоловік показує червоно-чорний бандерівський прапор, який висів у домівці Сауленків, а потім дружина із документами на будинок і землю привезла його в Калуш. Також сюди переїхали ноутбук та 12 нагород «Єсаула» (позивний Миколи. — Авт.).
«Маю дві нагороди «За оборону Авдіївки». Козацька, волонтерська, від міністра оборони, від Залужного, від 21 мотопіхотного батальйону, за допомогу війську. В Києві церковну я і дружина отримали. Коли у Карлівці Донецької області був стоматологічний волонтерський центр, туди приїхали майстри тату-салону. Вони мене довго вмовляли і я обрав «набити» кошового отамана Сірка, що сказав легендарне: «Рабів до раю не пускають». Коли мені казали, що як потраплю в полон, то за нього руку відрубають, я відповідав: «Зразу голову, бо я з Донецької області. Для них — зрадник Батьківщини, хоча її зрадили вони».
З жовтня 2022 року Любов Сауленко віднайшла себе у волонтерській «Юності», де щоранку сідає плести "кікімори". Там волонтерять багато переселенців, тому разом легше. Щодо української мови, то вже почала нею думати, а говорити не завжди виходить правильно. Проте до зауважень людей ставиться нормально.
«У Львові на зупинці розмовляла телефоном з сином і підійшла до мене жінка та й питає звідки я. І зразу: «Домахались прапорами, ми знаємо вас». Коли я розповіла їй ситуацію, то зразу: «Дай, Боже, здоров’я вам та вашому чоловіку». Схоже було і в Калуші. Дівчата зробили мені зауваження, а я щиро запропонувала їм навчити мене української. Збоку чоловік також почав обурюватись. А коли я запитала, де його сини, то з’ясувалось, що за кордоном та в місті працюють. Коли повідомила про моїх, то риторика одразу змінилась. У мене молодша рідна сестра на Уралі, вона не підтримує війну, але й вголос про це не каже. А старша у Сибірі — дуже активно висловлюється. З рештою родичів ми не спілкуємось через їхню підтримку війни», — підсумовує розмову Любов Сауленко.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
