Жодного дня не було, щоб ми не уразили живу силу противника, каже Назарій Відливаний — Назарію, чим займались до війни?
— Життя до війни — це минуле життя. Закінчив міжнародну економічну діяльність у «Львівській політехніці», де пройшов військову кафедру та був офіцером запасу. Працював заступником директора по логістиці у мережі швидкого харчування в Івано-Франківську та мало цікавився новинами. Проте, з початком повномасштабної війни, завершивши справи на роботі (виплативши заробітну плату працівникам. — Авт.), почав шукати, де можна бути корисним. Спочатку допомагав приїжджим діткам з Краматорська, а потім дізнавався, де б записатись на захист країни. Усі говорили про ТрО, тому шукав його базування. У Франківську це було на "Юності". Коли їхав туди, всередині переповнювали питання: зможу чи не зможу, боюся чи не боюся, що робити, як пізніше дітям в очі дивитимусь. Зібрався докупи і поставив маму перед фактом. Я не попав всередину перші три дні, а на четвертий — записався. «Чекай дзвінка, бо поки ми набираємо тих, хто розуміє, куди і як рухатись». Дні йшли довго, і ніхто не дзвонив. Далі — дізнався, що у міській раді набирали добровольче формування територіальної оборони (ДФТГ). Там пройшов навчання: по стрільбі, орієнтуванню по карті, медичну підготовку. Тоді викладали алгоритм MARCH (масивну кровотечу, управління дихальними шляхами, дихання, циркуляцію, травму голови. — Авт.). Тоді ми охороняли ЦНАПи, лікарні, школи. Але мені хотілось більшого. Коли побачив знайомого у формі, то просився до нього у розвідку. Але туди не взяли, бо офіцерів їм вистачало.
— То що стало початком участі в захисті держави? А страх зник чи навпаки прогресував?
— Довге очікування дзвінка і нарешті він пролунав. «Будеш заступником командира автомобільної роти. А що ж я про це знаю? Спочатку був командир, я (заступник. — Авт.) і головний сержант роти. Потім нас стало більше ніж двадцять. Ми думали, що у нас будуть новенькі КрАЗи, а по факту наші перші три машини були дуже старі, але їздять досі. Наш виїзд на південь став дуже несподіваним — сталося це на поливаний понеділок. Перша зупинка — село Великомихайлівка Дніпропетровської області. На окраїні лісу ми почали окопуватися та маскувати техніку. Чотири дні це тривало, а таке враження, що місяць. Познайомились із місцевими, взяли у них мотоцикл, який був несправний, і в наших руках він став робочим. Всі знали, що на жовтому мотоциклі їздить авторота. Страшно було, поки їхав туди, бо накручував, що там буде. Це суто від незнання та нерозуміння. Але коли є конкретні задачі, ти концентруєшся на них і всі інші емоції зникають. Тільки викопали бліндажі, а нам кажуть: переїжджаєте в тил. Як підрозділ забезпечення возили: продукти, речове майно, ремонтували техніку. Займалися цим більше ніж рік. Літо 2022 (при згадці — часто посміхається. — Авт.): запорізькі степи в порівнянні із теперішньою діяльністю були відпочинком.
— А що змінилося із новою посадою?
— Коли у червні 2023 формувалась рота ударних безпілотних авіаційних комплексів 102 окремої бригади Сил ТрО Івано-Франківської області, я на той час відчував, що хочу і здатен робити щось більше. Також цього місяця дізнався про смерть свого друга з Болехова Святослава Кондрата (позивний «Кишка»), що впав у піхотному бою. Його тіло витягли і поховали наприкінці липня. Його могилу я відвідав, коли отримав відпустку. Саме там зрозумів, що так, як було досі, — не буде. Я купив в травні перший свій пульт radiomaster tx-12 і вчився на симуляторі літати на FPV-шках. Повернувшись, прийшов до командира cказати, що хотів би у проміжках часу між прямими обов’язками їздити із літунами на позиції. П’ятого листопада я написав рапорт про переведення (командир автомобільної роти довго переконував залишитись. — Авт.) і тут дізнався про навчання для комбатів у Львові, що тривало 45 днів. 20 грудня я приїжджаю і приймаю посаду командира роти та включаюся в роботу. Це були безсонні ночі, постійний пошук людей, засобів, розуміння того, як, що, куди рухатися. Коли я приєднався до підрозділу, то нас було п’ятеро. Ми швидко набрали людей, бо результат потрібно було давати вже і зараз. З 22 грудня і до квітня: спілкування, задачі, вдосконалення, пошуки майна, його облік, збори, медійка. Мені дуже пощастило, що командири взводів (бомберів, розвідувальних крил, FPV. — Авт.) були професіоналами своєї справи. Я приходив і чесно казав, що нічого не знаю, але готовий вчитися. Я дякую їм за терпіння та навчання. Зараз я на зв’язку 24/7: штурми, планова робота, вдосконалення різних процесів для ефективнішого та частішого нищення ворога. Правда, у відпустці хлопці мене не турбують, хіба навпаки, моя цікавість бере гору.
Дні минають абсолютно схожі один на одного, нема за що прив’язатись. Згадуємо, коли танки місяць тому понищили, міномет великий. Відрізки часу вимірюються відпустками побратимів та твоїми. Війна — це наше життя, і люди, які у нас в підрозділі, це розуміють. Зараз у нас такий кістяк, який не хоче звільнятися, адже свідомо розуміють, куди вони прийшли і до чого рухаються. Те, що тепер роблять — це висновок їхніх дій та навичок, що відбувалися у житті до цього. Мої хлопці, котрі в перші дні пішли воювати і в один момент зрозуміли, що також нічого не знають про противника. Вони покупляли мавіки, спочатку літали, дивитися, потім почали корегувати якісь міномети, кулемети, з часом розібралися, як можна скинути на ворога гранату.
— Які бойові досягнення вашої роти?
— Нещодавно був знищений 240-міліметровий міномет «Тюльпан». Його ворог рідко застосовує. Ця зброя для руйнування фортифікаційних споруд, міст тощо. Станом на травень 2023 таких було знищено всього дев’ять. А за цей рік одного «вполювали» ми. Наші FPV-шники (Екіпаж взводу розвідки і коригування. — Авт.) виявили і спалили його, двічі бачили бронемашину на віддаленні, а на третій раз просто вирішили знову туди полетіти — швидко спрацювали. На нещодавніх штурмах було знищено два танки і один уражено. Ми уразили один, один знищили, а третій знищили колеги з "Джавеліна".
Ми щодня та щоночі на чергуванні дивимося за тим, що відбувається на полі бою, ворог атакує, штурмує, ми відбиваємо їхні піхотні чи бронештурми. Від наказу летіти і що ми в польоті — максимум дві хвилини. Стараємося, щоб командири мали такі засоби, щоб вражали швидко та ефективно.
Щоб FPV-шка, яку дає військова частина, Міноборони чи благодійні фонди, долетіла до ворога, потрібно її модернізувати. Наші майстри розібралися, як це зробити без шалених грошей та щоб при втраті сигналу цей дрон продовжував летіти по останній обраній траєкторії. Щоб в повітрі можна було переключати канали, коли їх глушать. Тут велика шана людям зацікавленим та ініціативним. Без таких ми нікуди не зможемо рухатись.
Отримаємо ми М-16, новітні танки і що ще потрібно для більшого ефекту? Мені подобаються слова військового аналітика Тараса Чмута: «Гейм-чейнджер (дії, що міняють хід гри. — Авт.) цієї війни — це люди». Людина, яка має бажання, ініціативу, розуміння, точно активно впливатиме на те, щоб ворог все менше і менше топтав нашу землю, їздив ворожою технікою та літав БпЛА.
Я обожнюю, коли приходять бійці з гарячими очима і хочуть втілити ідеї, пояснюють, що треба для цього закупити, поцікавитись, над чим попрацювати тощо.
— А як знаходите таких вмотивованих захисників? Ви особисто як проводите набір?
— Знайти людей зараз дуже непросто. Ті, кого виловлює ТЦК, без військової частини і конкретних навиків, до нас не потрапляють. Здебільшого приходять знайомі та їхні знайомі. Двоє голинян таким чином служать під моїм командуванням. Вони знали, що хочуть ставати на захист, правда, не розуміли, як правильно це зробити.
Не потрібно чекати, що тебе десь зловлять на вулиці і боятись цього. Треба самому зголошуватись. Зараз є багато способів потрапити туди, де хочеш, або зрозуміти, що армія хоче від людей, яких набирає. Я йшов, як кошеня з відкритими очима, а тепер люди відкривають сайти з пошуку робіт або рекрутингові центри і вибирають: стати водієм, возити та крутити авто, а там технічну освіту треба мати, а тут бажано знати добре комп’ютер, а може літати хочеш — ми навчимо. Як там в тебе з соціальним капіталом, спілкуванням з оточенням? Можеш представляти нас перед іншими людьми в Україні та за кордоном. І коли ти можеш обрати з великого переліку щось для себе, то набагато простіше. Я зроблю так, щоб ви потрапили до нас, а решту залежить від вас. Є бажання — працюйте, нема — тоді шукайте далі.
Ми концентруємось на ініціативних, продуктивних, цікавих. Якщо хтось не витягує по "фізусі" чи здоров’ю, з розумінням ставимося, адже все можна пофіксити (полагодити, ремонтувати. — Авт.), підлікуватися. Є проблема — ми про неї говоримо, вирішуємо та рухаємось далі. Випав хтось зі строю — не страшно, ми його на деякий час прикриємо.
— Чи є обмеження у ваших рядах? Наприклад, вікові чи професійні?
— Кожен взводний хоче бачити в себе кращих, молодших людей із досвідом чи навчанням. Але я розумію, де потрібні нові сили, щоб підрозділ розвивався та рухався. У нас немає жодного військовослужбовця, який би до повномасштабки служив, тільки один чоловік працював у силових структурах. В основному — це муляри, штукатури, водії, інструктори з гірськолижного катання, які невеликі бізнеси робили, газони стригли, ремонти по квартирах. Їх професіоналізм у тих спеціальностях тут також стає в нагоді. Мінімальний вік наших бійців — 22-23, середній — 33-35. Звісно, хочеться бачити молодших за 35, щоб фізично «вигрібали». Проте, якщо тобі п’ятдесят, ти хороший водій, котрий точно знає, як обходитись з машиною, має хороший зір, орієнтується в нічному просторі, тоді спрацюємось. Цікаво також спостерігати, як мислять різні вікові категорії та підходять до розв’язання різного роду задач. Паперову бюрократію старші — раз-два і «з’їдають», а молодші — структурують, якось пробують обійти.
— А як щодо гендерної рівності?
— Щодо дівчат, жінок у війську ставлюся позитивно. Хоча з кожним приходом нової представниці прекрасної статі хочу заповнити нішу діловодства чи господарських питань. Проте доводиться йти на компроміс (сміється. — Авт.). У нас є дві військовослужбовиці, вони обоє пілотеси. Одна нещодавно прийшла, максимально заряджена, хоче все і одразу. І я хотів підгасити її вогонь різними задачами, але її енергія та цілеспрямованість нікуди не поділися. Зараз вона літає і розвідує. Можливо, поки я у відпустці, уже і гранати кидає.
Також у підрозділі є ще одна пілотеса — 22-річна дівчинка з нашої області. Їй також спочатку пропонували перекладати папери, освоїти кухню, але вона хотіла воювати. Її відправляли з мінометною батареєю стріляти. Вона побачила, що є попит на пілотів і дістала "мавіка': літала, корегувала мінометку та їздила на навчання від Марії Берлінської. Тепер виконує свою роботу неймовірно. Показує відео тим, хто переробляє та модернізує боєкомплекти, як що вибухнуло ефективніше. Вдень вилітає по 30-35 разів. Виробники тих дронів, на яких працює, кажуть, що у них рекордними були 27-28 вильотів.
— Крім здобутків, є також і втрати. Як їх проживаєте?
— Жодного дня не було, щоб ми не уразили живу силу противника: фортифікаційні споруди, мото-, авто- чи броньовану техніку, різні засоби ведення вогню, міномети, кулеметні гнізда. З попутним вітром хлопці залітали на FPV на 25 кілометрів. На ураження — десь 22. Треба, щоб дрони були хорошої зборки, добре налаштовані, великі батареї, майстерність пілота. Але машини та літальні апарати — це завжди розхідні матеріали.
Щодо людських втрат, то їх, слава Богу, не було — сподіваюсь, так буде і надалі. Єдиний був випадок, коли поранило трьох людей, по них прилетіла FPV-шка. Коли я дізнався, то хотів їх одразу посварити та побачити, в якому стані хлопці. Все обійшлося відносно легко: один середньої тяжкості, другий — легший, третій — отримав контузію, трохи осколки по ньому прилетіли, але в лікарню не забирали.
За свою безпеку треба дбати. Ми риємо великі, глибокі бліндажі, маскуємо їх і стараємося весь час працювати з інших позицій. Зараз нам допомагає листя, але чим більше окопаємось, тим легше буде працювати восени і взимку. Ми ворога недооцінюємо, адже стоїмо на місці. Вони також швидко вчаться, мають більший доступ до ресурсів, в тому числі людських. Дивлячись по перехоплених відео з їхніх FPV-дронів чи ударних крил камікадзе, ми бачимо, що вони кожен раз застосовують іншу тактику, розуміють, де ми їх глушимо, пробують облітати ті зони.
— Ви командир з тилу чи безпосередньо позицій?
— Поїхати на позицію із своїми — велике задоволення для мене. На дечому я вмію літати, на іншому — знаю як, але на практиці роблю це рідко, хіба на FPV-шці в тилу. Проте, стараюся бачити, як це виконують наші професіонали.
Якщо ти керуєш здалеку, то все твоє розуміння впирається у звіти і доповіді людей, але вони можуть бути неповними, або не передадуть все враження та бачення. Одна із практик правильного планування — це приїхати безпосередньо на місце, побачити, як воно реально виглядає: природне загородження, де посадки, шляхи відходу, яма, камінчик. Жодна карта не передасть реальної картини та розуміння, чому щось не виходить.
— Що відволікає вас особисто? Дає змогу переключитись від подій на фронті?
— Інколи доводиться бути психологом, бо не всі можуть сприйняти, що нищать ворога, який вдерся на їхню землю та може добратися до рідних. Професійні бійці часто роздумують над тим, що є свого роду вбивцями. Тоді потрібно розраджувати їх.
Мене особисто рятує відпустка, інші люди. Чим чорніший гумор, тим легше потім збиратися докупи. Коли їду на «Нову пошту», грає музика в машині, ти сам із собою. Іноді хочеться посидіти, послухати, як пташки співають, подивитись, як сонце заходить. Сниться часто, як доробляю якусь роботу, вирішую питання, наприклад довідку для когось із підлеглих. Інколи жартую з начальником, що мені потрібно подвійний оклад, бо я вночі працював і вдень, то трохи несправедливо (Сміється. — Авт.).
— Чи є у вас прогнози стосовно розвитку війни, умов її завершення?
— Прогнози точно не можу давати. Тут у відпустці бачу, як люди багато говорять про політику, війну, але ми там це не споживаємо, не аналізуємо, маємо конкретну задачу на завтра і думаємо, як її виконати. Чи можу я повпливати на те, що відбувається, — напевно, ні. Але можу — на знищення ворога, щоб мої побратими були в безпеці, щоб кожен отримав те, на що заслуговує, щоб розвивати підрозділ та отримувати нові засоби ураження. Тому працюю в цьому напрямку.
Моє бачення — потрібно побільше людей. Рекрутинг — хороша ідея, але поки немає на це часу та кадрів, щоб навчати. Коли стає нас більше в кількості бійців, то відповідно збільшуються поставлені задачі. Наприклад, за моєї практики знищити якусь ціль могли максимально три екіпажі, тобто одинадцять людей, а мінімум — двоє FPV-шників, що зупиняли штурм. Один — заряджав та зупиняв, інший — ефективно літав, встигаючи зняти окуляри і глянути по стрімах, де вони лізуть, відповісти і все по колу. Я дуже пишаюся своїм складом.
— Про що мріє Назарій Відливаний як командир та як цивільний?
— Хочу відвідати навчання для підвищення кваліфікації — в Україні є хороші курси. Наші набагато краще вміють застосовувати те, що Захід тільки починає. Нетворкінг (обмін інформацією між людьми. — Авт.) — знайомство з іншими колегами, з інших бригад України та іноземних. У навчанні бачу справді майбутнє.
Хочу, щоб військові росли у посадах. Навчати на командирів взводів, тих, хто був солдатами у 2022, а у 2023 стали сержантами, а зараз були б офіцерами та навчали особові склади. Наприклад, щоб знищити контрольний спостережний пункт батальйону, треба FPV-шників, щоб розкрили дах, бомбариста, щоб спалили хату, корегувальний комплекс, який би вказав, що ми справді знищили ціль і подивилися, що відбувалося опісля, чи повертався туди ворог, що звідти забирав. Нам треба вміти всією цією інформацією користуватися, застосовувати, збирати.
Всі книги вчать, що кожен командир має знати свого військовослужбовця не тільки в лице, але й біографію, турботи, дітей, дружин, батьків, судимості, піднесення та вигорання. Викладене на папері класно звучить, але в реальності дуже складно, не вистачає часу, особливо, коли їх маю чимало. Якщо ти не відпочиваєш один день, тиждень, місяць нормально, то прийде момент, коли не зможеш встати з ліжка. Я не хочу, щоб мене таким бачили мої підлеглі. Командир має бути заряджений, котрий питає: «Хто хоче сьогодні русню попалити?» і думати разом із бійцями, як це зробити.
Щодо особистих мрій, то побудувати самостійно будиночок в горах. Світ побачити: Таїланд, стародавню Італію — Флоренцію, до моря на лазурові пляжі Ніцци. Але якщо війна буде заморожена чи призупинена, то я використаю цей час для навчання себе та особового складу. Навіть якщо приймуть закон служби 36 місяців, з перервою в рік чи пів, я не приставатиму на це. Багато сил покладено, щоб сформувати таку команду, і не тільки моїх сил, а знехтувати і піти — це буде безглуздям. Я не жалію ні за чим, хоч якби знав, що така ситуація станеться в моїй країні, то б навички відточував. Проте праця з людьми до війни дала свої плоди.
Зараз я не працюю так, як би хотів, але точно роблю це добре. Не вистачає додаткових знань, але поки не знайду собі заступника, доти не зможу поїхати на навчання.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
