Єдине лякало, коли родина переїхала в Калуш, що вони російськомовні, але люди підтримували, каже Вікторія Починаючи розмову з Вікторією Коваль, "Вікна" запитують про її життя до війни. Співрозмовниця уточнює, до якої, адже вона двічі змушена була змінювати своє життя, проте зараз такий спосіб життя їй навіть до вподоби.
«У 2014 році ми виїхали з Донецька. Тоді в травні під вікнами квартири почав базуватися ворог — у колишньому військовому медичному центрі. Поїхали ми з чоловіком та півторарічною донечкою у місто, де народилися — це буквально 30 кілометрів. Найближчим часом Селидове, напевно, буде під окупацією. Ми прожили там сім років. Потім була Вінниччина, а далі пів року — Харків. Саме в останньому нас «зустріло» повномасштабне вторгнення, але вже вдруге фізично були готові до цього. Хоча морально мені було тяжко, я думала, що відправлю чоловіка та донечку за кордон, а сама повернусь».
Вікторія почала складати речі у заздалегідь закуплені вакуумні пакети й все життя «збирати» в машину. Це був кіт, дочка, і трохи одягу на кожен сезон. Розповідає, що спочатку їхали у невідомість. Перша зупинка — Солотвино Закарпатської області, а потім — виробництво у Калуші, де працював чоловік. Саме тут сім’я тут почала будувати чергове нове життя.
«Наша донецька квартира ціла, у ній вирує життя знайомого. Він навіть платить за оренду. Туди ми точно не плануємо повертатись. А виїхали ми через те, що коли у 2014 українські військові прогнали ворога зі Слов’янська та Лиману, на великих машинах приїжджали незрозумілі люди незрозумілої національності, які розвантажувати все військове. Я в цей момент була на фітнесі, а чоловік телефонує і каже: «Закругляйся, у нас тут почалось». Вони таборувалися, тому стало страшно за життя донечки. За нами приїхав батько».
Звісно, що важко прощатися зі своїм життям, адже тут будували плани та розвивались. Чоловік декілька місяців їздив у Донецьк на роботу, працював за кілька кілометрів від аеропорту. Взагалі у своїй області, каже співрозмовниця, мали й море, і ліс — до обох локацій було дві години їзди. Тому кожних вихідних вибирали один із видів відпочинку. Побували в Києві, Дніпрі та за кордоном, у Львові планували зустріти 2022 рік, але у жінки не виходило з роботою, тому столицю вивчали уже, подорожуючи із заходу України. Проте десять років тому їм достатньо було своєї рутини в межах Донбасу, а що твориться за його межами — не цікавило. Тепер Вікторія не проти пожити на Рівненщині, Тернопільщині, у Чернівцях, але такі переїзди трохи стресові для дванадцятирічної Уляни, котра і так уже змінила чотири школи.
Щодо переїзду батьків подружжя, то їх ледь до себе в Калуш «заманили».
«Моя мама, яка пів року в місті, найлегше з усіх адаптувалась, можливо, «Волонтерська Юність» допомогла. Тато досі працює у шахті в Покровську, яка практично тримається на останніх працівниках. Батьки чоловіка батьки досі не можуть прийти в себе — їх змусила виїхати більша кількість обстрілів. Хоч наші рідні не є старими, але їм морально тяжко робити такі кардинальні зміни. У їхніх головах вони залишились безпритульними. Я дотримуюсь іншої думки, адже багато речей, техніки вивезли, навіть курей та вівчарку до родичів перемістили. Я вимушені «подорожі» тепер сприймаю, як цікавий досвід. Щодо матеріального, то поки що для себе не бачу доцільності у купівлі квартири чи більшого авто. Машину свою вважаю «здоровою», адже ніколи мене в дорозі не підводила та й бачила з нами дуже багато».
Вікторія Коваль розповідає, що змінили донецькі номера автівки тільки через півтора року проживання в Калуші. І то через перереєстрацію.
«Мій тато також одним з аргументів, чого залишається в Покровську, вважає страх спалення машини у першу ніч, коли переїде кордон Івано-Франківської області. Я йому з досвіду пояснюю, що в мене навіть ніхто колесо не пробив. Ці легенди є штучними: ваше поїдання дітей прирівнюється до нашого побиття бітами через українську мову. В нас у школі українська викладалась на рівні з російською, але, наприклад, у селах та у приватних секторах міста люди говорили державною. Навіть вихователька з садочка, на ринку при зустрічі могла говорити російською, а тільки заходила у ДНЗ — автоматично звучала українська. Тому я вважаю, що мова не є причиною війни».
Єдине лякало, коли родина сюди переїхала, що вони російськомовні, але люди підтримували. В магазинах висіли гасла «Російськомовні українці, ви не смішні». Ніхто жінку не засуджував. Рідко роблять зауваження, але не агресивно. Вікторія на зустріч з «Вікнами» принесла український прапор, який взимку 2014 року вивозила зі своєї донецької квартири через чотири блокпости.
«Я поїхала з мамою за залишками речей. Тоді перевіряли дуже жорстко: були три ДНРівський пости та всіх лякали підвалами. Я довго думала, куди заховати стяг. Навіть у білизну на собі боялась, бо хтозна, що може «стрелити» комусь із перевіряльників. В результаті я засунула прапор у чобіт в шкарпетку. Коли ми вже практично подолали всі перепони, на останньому, більш «лайтовішому» блокпосту, мама моя вкінці українською уточнює в них, як проїхати якусь дорогу. Правда, обійшлося. Зараз цей прапор разом із документами подорожує з нами. Це річ, в яку ми віримо».
У Калуш сім’я переїхала за тиждень до Великодня 2022 року. Тут спочатку жили в готелі та шукали наймане житло, але все було подобово. Хоч ціни космічні, але до Великодня вирішили готуватись на кухні: фарбувати яйця, пекти паски, різати салати, а не просто їсти запарену мівіну в готельному номері. Чоловік онлайн працював на кухні-студії за одним столом, дитина за ширмою мала своє онлайн-навчання, а Вікторія — шукала постійне житло. Пізніше через рієлтора орендували квартиру, в якій Ковалі живуть уже два роки. А під нею — Вікторія знайшла роботу.
«Я просто побачила на першому поверсі медичний кабінет і вирішила спитати, чи не потрібно їм працівників. Дівчинка мені відповіла, що ні, але коли я пожартувала про декрет, то виявилось, що вона через два місяці йде якраз в декретну відпустку. Також я дуже хотіла піти в палац культури «Юність» волонтерити, але довгий час соромилась. Коли наважилась, то місяць стригла тканину, бо нічого не вміла. Але це завдання, зазвичай, виконували старші жінки, тому коли їх прийшло багато — попросилась на сітки. Інколи можу тихенько на роботі потроху плести, бо до дівчат не завжди потрапляю».
Вікторія до допомоги військовим під'єднала і подруг. Вона їм привозила і забирала нарізану тканину. Одна з товаришок у Дніпрі зараз плете «кікімори», після того, як побачила приклад калуських волонтерів.
«Деякі процеси можна робити вдома Це чиста робота, де ніхто не підганяє. Нам потрібні руки — для кожних ми знайдемо заняття. Моя мама — дуже відповідальна. Коли була відсутня через роботу, то принесла волонтерам гроші, бо ж не допомагала. Тішимося підтримкою підприємств та небайдужих людей».
Вікторія з рідними вивчає людей в різних областях, якою мовою спілкуються, яку говірку мають.
«Ми «обкатали» всю Вінниччину, Харків, на Калущині були у багатьох селах, монастирях, зокрема, часто Гошівський відвідуємо. Вивчали піші гірські стежки. Банош, бограч у горах — це такий кайф! В нас особливих страв немає — хіба в кожній сім’ї своя. У дитинстві бабуся робила затірку, але тут вона на молоці, а наша — на бульйоні із засмажкою на салі. Хочу, щоб Всесвіт, нарешті, почув всі наші сльози й війна закінчилась. Хочу тихого спокійного життя. Мрії немає, бо я боюсь мріяти про щось та бажати чогось кращого. В принципі все в мене найцінніше є: батьки тут, здорові, сім’я, кіт, є де жити. Гарно прийняли в місті. Багато друзів, в тому числі харків’ян, знайшли в Калуші. Втім Алея Героїв не дає забувати про війну навіть тут».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
