ВІКНА 22 роки поруч!

На сир до діда Івана: на Верховинщині родина Волошинюків готує полонинські делікатеси (Фото)

Кожен, хто прямує туристичним маршрутом на Костричу, неодмінно потрапить на полонину Буков’єн. Відгукнутися на запрошення повернути сюди змушує яскравий банер на дерев’яній брамі, безпосередньо на вході: "Сир діда Івана". Тут вже багато років ґаздують Іван і Марія Волошинюки з Кривополя.
Переглядів: 904
Волошинюки на полонині господарюють уже дев’ятий сезон. Фото: Роман Клим

Журналіст Роман Клим побував на полонині Буков’єн і написав у соцмережі про те, як тут господарює родина Волошинюків, інформують "Вікна".

Першими на полонині гостей зустріли два хлопчики, Ромчик і Михайлик. Це онуки господарів полонини від сина Івана і невістки Валентини.

"Дідо й баба — там!", одномоментно вигукнули хлопчаки і наввипередки побігли у невелику стайню, де якраз тривав процес доїння корів.

10-річний Ромчик на порозі будови похизувався мрією:

"А ви знаєте, мені, якщо я буду допомагати на полонині, мама з татом куплять мотоцикл!".

Металеві відра швидко наповнював білий шум. Іван, Марія та їхня дочка Марія були зайняті процесом доїння і спочатку навіть не помітили гостей.

"Це наша родинно-сімейна полонина, якщо хочете — бізнес, з якого ми живемо і який дуже любимо, — розпочинає розмову пан Іван, намагаючись перекричати великих ґайд Байка і Барні, ідилію ранкового релаксу яких поминтрожив незнайомець. — Тут ми господарюємо вже дев’ятий сезон. Випасаємо небагато худоби, переважно свою. Цього року ми вийшли у полонину 25 травня".

На запитання, куди збувають молочну продукцію, Волошинюки зізналися, що майже всі полонинські делікатеси розкуповують численні туристи. А переконатись в асортименті можна у дегустаційній крамниці в гуцульському стилі, що збудована поруч зі стаєю. На полицях і в морозильній вітрині усілякі вироби з молока.

"У нас є різні види будзу, — долучається до розмови дочка Волошинюків, Марія. — Копчені: класичний, вистояний, з прованськими травами, з волоським горіхом. Також є звичайні будзи з часником, травами і перцем, пажитником, вурда двох видів – проста і з чорницями, бринза — проста і вистояна. І авторський делікатес «гуцулуні» на кшталт відомого всім сиру сулугуні".

Іван підклав дровець у ватру під берфелою. Білий дим вмить наповнив стаю і змусив очі маневрувати від смолянистого запаху. Відро за відром і масивний казан поволі наповнювався молоком через цідило зі смерекових гілочок. Дружина Марія тим часом побігла в іншу кімнату збирати у поливану каструлю сметану. 

"Ади, отак кожен день, — додає Іван. — Потрібно рано встати, подоїти, ще й встигнути купу побіжних справ зробити... Але то наша улюблена справа і задоволення. Одне непокоїть і бісить, що нема кому ґаздувати. Гляньте: у Буков’єні колись було кільканадцять хат, а тепер... Стариня повивмирала, молодь кудись «вивітрилася». А зайди верхи наші риють і забудовують, перетворюючи унікальний ландшафт у бог зна що".

Ще два-три тижні і ватра на Буков’єні згасне до наступної весни. І Волошинюки знову прийдуть сюди, щоби вдесяте розвеселити полонину, і розпочати новий сезон літування. І точно прилетять під стріху дегустаційної зали ластівки, які віднедавна облюбували її. 

"Господи, поможи цим людям і додай сил, аби дідівське ремесло ніколи не згасло", — просить Роман Клим.