Майї Щерб’юк вдалося виїхати з окупованого міста лише через пів року. Фото: Укрінформ Від початку війни в Івано-Франківській області прийняли більше 150 тисяч переселенців. Людям доводилося жити у школах, лікарнях та дитсадках, а місцевій владі — шукати приміщення та кошти, аби облаштувати для співвітчизників гідний прихисток. Тоді у селі Мостище, що біля Калуша, вирішили віддати на ці потреби будівлю старої школи, яка вже кілька років стояла пусткою. Допомогти облаштувати сільську будівлю зголосився благодійний фонд MoveUkraine. Найбільшу пожертву для доброї справи тоді скерував підприємець Ян Лундін зі Швеції. Так у Калуській громаді з’явився «Дім Лундіна», який уже третій рік поспіль приймає переселенців, пише "Укрінформ".
Тетяна Склярова проживає у «Домі Лундіна» від початку його створення, а це — листопад 2022 року. Пригадує, як у перші дні війни вивезла з-під обстрілів своїх учнів. З ними заступниця директора з виховної роботи Державного навчального закладу «Сєверодонецьке вище професійне училище» перебувала в укритті з 27 лютого до 10 березня 2022 року.
«Ми зайшли з учнями в укриття одразу, щойно по місту почалися прильоти. Директор училища нам щодня приносив хліб, піцу, булки. Мешканці приносили консервацію, а я готувала дітям їжу. Тоді зі мною були 16 учнів. Серед них — сироти і ті, які вже не могли повернутися додому через бойові дії», — пригадує Тетяна Склярова.
За допомоги місцевої та обласної влади Тетяну Дмитрівну з її учнями евакуювали спершу до Камишувахи, що на Запоріжжі. Звідти — потягом у напрямку Прикарпаття.
«Ми не знали, де опинимось. Їхали на Західну Україну, де безпечніше. Департамент освіти і науки Луганської області домовлявся, де нас можна було б прихистити. Зустріли нас на вокзалі в Івано-Франківську», — пригадує Тетяна Дмитрівна.
Спершу вони проживали в гуртожитку Івано-Франківського профучилища. Потім їх розмістили в одній із Калуських шкіл, пізніше — в гуртожитку Калуського ВПУ. Минали місяці, а повертатись було нікуди. Щойно відкрився «Дім Лундіна», туди переїхали Тетяна Дмитрівна та 8 її учнів. З часом і вони завершили навчання та залишили цей прихисток. Хтось пішов працювати, інші продовжили навчання у вишах та інших закладах. Один із учнів Тетяни Дмитрівни одружився у Калуші й вирушив на фронт у складі ЗСУ.
«Тепер у прихистку я залишилась зі своїм чоловіком, майстром виробничого навчання нашого училища. Працюємо дистанційно… Звичайно, кожен викладач хоче бачити очі дітей. Але ковід та війна змусили нас працювати онлайн. Чи є світло? Як у всіх. Поки обходились без генераторів. Звісно, є незручності, але стараємося виходити з ситуації. Влітку в училищі провели набір на навчання. Діти стараються, навіть є учні, які отримують підвищену стипендію за відмінне навчання», — посміхається Тетяна Дмитрівна.
Вона зізнається, що стаж її роботи в Сєверодонецькому училищі сягає вже 38 років. У Карпатах вона вперше побувала ще у студентські роки і ніколи не думала, що повернеться сюди через війну.
«Щойно це все скінчиться — поїдемо додому. Дуже сумуємо. Там поховані наші батьки, там наш дім», — каже Тетяна Дмитрівна.
Майя Щерб’юк — теж учителька. У Приморську, Запорізької області, вона викладала українську мову та літературу. Нині їй 77. Учительці на пенсії вдалося виїхати з окупованого міста лише через пів року. Каже, перевізникам за це потрібно було заплатити кілька тисяч, яких у неї не було.
«Коли зайшли фашисти, а це фашисти, бо вони вбивають дітей та старих людей, їхав на велосипеді молодий чоловік, якого я колись учила. Він зупинився і каже: «Бачите, зайшли росіяни, а ви ж українка». Я ніяк не могла збагнути, до чого це він. А коли вже почали ходити з автоматами і забирати людей, я все зрозуміла. Я знала, що російський паспорт брати не буду, в Росію ніколи не поїду. До Запоріжжя вдалося доїхати, дякуючи сусідці. Вони за мене заплатили 2 тисячі гривень», — розповідає Майя Петрівна.
Спочатку вона думала зупинитися на Хмельниччині, у племінниці. Але пригадала, що там багато дітей і тому вирішила не турбувати родину. Приїхала на Івано-Франківщину. Пам’ятає, ще її батько розповідав, що на Прикарпатті є село, в якому пів вулиці Щерб’юків. Але як знайти те село, Майя Петрівна досі не знає. У «Дім Лундіна» потрапила, щойно він відкрився.
«Тут дуже гарні люди. Взимку я прогулювалася до зупинки, бо маю хворе серце. Там побачила великий огород. Наважилась і попросила у жінки невеличку ділянку землі, і вона мені не відмовила. Уявляєте, я посадила все — моркву, картоплю, навіть гарбузи. Сьогодні втретє надіслала своєму онуку посилку. Він у мене закінчив університет і почав працювати в Одесі. То я спакувала йому городину, яблука та груші. Тут вони дуже смачні», — посміхається Майя Петрівна.
Нині їй дзвонять багато учнів, але учителька не з усіма може вийти на зв’язок. У Майї Петрівни немає смартфона, лише старенький мобільний. Одна із учениць навіть надіслала Майї Петрівні у Приморськ допомогу, але жінка її не отримала. Пізніше довідалась, що інші люди назвалися її ім’ям і забрали кошти. На повернення до свого дому Майя Щерб’юк не сподівається. Каже, коли виїжджала, зачинила квартиру, а тепер не знає, чи вона у неї залишилась, бо ж окупанти там зривають замки в домівках українців, аби заселити в них росіян.
«Наш прихисток розрахований на 18 осіб. Щоправда, кілька людей тепер виїхали. Ми вже тут як родина», — запевняє Оксана Піскорська.
Жінка показує умови в «Домі Лундіна», які мешканці цього прихистку називають «царськими». У кожної кімнатки тут є свій санвузол. Ще є пральні та сушильні, зона відпочинку та необхідна побутова техніка. З усім допомагають благодійники.
«Ми часто зустрічаємося з представниками благодійного фонду MoveUkraine, які не забувають про нас. Кожного мешканця вітаємо з днем народження. Ось лише влітку вітали чотирьох іменинників. Я з радістю до таких днів випікаю шарлотку із яблук з нашого саду», — каже Оксана Михайлівна.
Вона — місцева. Розповідає, коли ще у цій будівлі була школа, навчалась у ній, а коли їй запропонували тут роботу коменданта, то зважилась спершу підтримувати чистоту, а вже потім освоїла навички адміністратора. Каже, старається, аби новий дім для людей, які втікають від війни, був затишним і теплим.
Днями тут очікують на переселенців із Сум, де триває евакуація через посилення російських обстрілів.
Детальніше — у публікації "Джек і «Дім Лундіна»: Калуська громада третій рік приймає переселенців" за посиланням.
