Загиблого вже вшановують у рідному Голині. Фото: Іван Мазурик/Фейсбук Цю інформацію «Вікнам» підтвердили рідні захисника — мама Софія Баран та племінниця Аліна Крумер.
Михайлу Барану 9 жовтня мало виповнитися 44 роки, а 26 вересня після майже півтора місяця в комі його серце перестало битися.
«Він був найспокійнішим із синів (їх у матері було троє. Михайло — середній. — Авт.). Навіть коли, щось на нього сварила, то мовчав. Найвитриваліший, майстер на всі руки. Ремонти, столярка, залиття бетонів, паркани — все йому вдавалося. Після закінчення Брошнівського училища їздив по заробітках в Україні та за кордон», — пригадує Софія Петрівна.
Каже, що всі її троє синів завжди знали свої обов’язки по господарству та завжди допомагали. Десять років тому батько Михайла помер, а останні роки після свого розлучення воїн жив з матір’ю, підтримував та допомагав.
«Раніше служив в Умані. На російсько-українську війну призвали 31 січня 2024 року. Служив гранатометником у 115 окремій механізованій бригаді. Пройшов Донецьк, Авдіївку, Лиман, Харківщину. Перше осколкове поранення рук і ніг отримав у квітні в Авдіївці. Після лікування місяць був на реабілітації вдома. Осколок у лівому стегні так і не витягли».
У розмові з племінницею, дочкою старшого брата Михайла — Аліною Крумер — дізнаємось, що смертельне поранення військовий отримав 12 серпня на Харківщині в селищі Піщане при влученні FPV-дрона.
«Ми ще з ним говорили 11 серпня. Тоді сказав, що передзвонить за кілька днів. Але зв’язку не було два тижні. Проте, як і з першим пораненням, прийшла смс на телефоні, що абонент на зв’язку, через аналогічний період часу. Цього разу нам передзвонила медикиня з Харківського госпіталю та повідомила новину. Ми збирались з бабусею їхати туди, але 28 серпня дядька перевезли в Київ».
Дівчина живе в столиці, то через день його навідувала і бабуся до неї переїхала. У Михайла Баран було вогнепальне черепно-мозкове поранення двох півкуль. Спочатку його прооперували на Харківщині, проте він так і не прийшов до тями до 26 вересня.
«Серед змін було те, що відкривав та водив очима, в кінці ще кивав головою. Навіть 25 вересня він ще мене провів поглядом до дверей, а о дев’ятій ранку 26 числа мені зателефонували з нейрохірургії та повідомили, що дядько помер. Не вірила… Взяла того дня квиток і поїхала в Голинь підтримувати бабусю».
Аліна згадує, що батьки часто на літо привозили її на Франківщину. Тут вона гралась, спілкувалась з дядьком та його синами (Владиславові — 19, Євген у сьомому класі. — Авт.), отримувала подарунки та солодощі. Пригадує співрозмовниця і слова побратимів загиблого.
«Михайло нікого не кидав, на нього можна було покластися, він був дуже м'якосердий та часто жартував. Коли привезуть дядька у рідне село, поки що невідомо — вирішуються бюрократичні питання з медзакладом та військовою частиною. Шкода, що ми з ним так зустрінемось востаннє».
Редакція «Вікон» щиро співчуває матері, сім’ї та рідним захисника. Вічна пам’ять Герою!
Іринеа АНДРІЇВ, журналіст
