Тих, хто ще не долучився до допомоги армії, запрошують у «ВПО «Мурашки» «Вікна» бачили зсередини частинку діяльності волонтерів з Миколаєва, Херсона, Енергодара. Їх, як виявилося, не так багато, але роботи ніколи не бракує, як і їхнього ентузіазму. Тож нині — три історії «Мурашок».
У маленькому кабінеті, хоча волонтери запевняють, що тут є де «розігнатись», зустрічаємо двох жінок-трудівниць та одного чоловіка, котрий час від часу готові сітки виносить на вулицю. Тетяна Фурман — з міста Новий Буг Миколаївської області. Коли почались прильоти, зрозуміла, що потрібно рятувати сина.
«У червні 2022 року ми переїхали до Калуша. Спочатку був депресивний стан, з якого мене витягнула моя дитина. Максим став вуличним музикантом і таким чином збирав гроші для ЗСУ. Спочатку соромився, але, як побачив результат, то виходив практично щодня. Вперше для «Союзу українок» передали 1352 гривні. Потім Максим на ярмарку побачив, як роблять окопні свічки та «загорівся» цим. З 24 серпня ми виготовляли їх вдома на маленькій квартирі, пізніше — знайшли однодумців, таких, як ми: внутрішньо переміщених Андрія, Любу та Світлану. Кожен робив «світло» вдома чи в гаражах».
Два місяці тому «Карітас Калуш» допоміг «Мурашкам» з приміщенням. У Калуші приємні люди, каже Тетяна Фурман, але чекають на охочих допомагати, бо запити військових ростуть, а встигнути за ними важко.
«Для втілення тих самих сіток нам потрібні гроші на матеріали для основи та на спанбонд, на свічки — парафін, картон, але найбільше потрібні людські руки. Працюємо часто з восьмої ранку і до десятої вечора, а також у вихідні. Уже понад два роки ми разом «воюємо» в тилу. Рік тому хтось приніс до нас здається банки й каже: «Ви такі дружні, південні мурашки». Відтоді ця назва прижилась. Правда, не завадило б, щоб нас ще було так багато, як цих комах».
Нещодавно волонтери відправляли військовим на Покровськ шкарпетки, які в’яже Світлана з Бахмута, грілки, кілька ящиків окопних свічок, яких додала Тетяна Жук. Зазвичай «Мурашки» відкривають збори, але здебільшого допомагають знайомі та друзі з-за кордону.
«Я особисто цим волонтерством живу, бо щось роблю корисне, тут підіймається дух і віра, що ми переможемо. Долучалась і до інших активностей для допомоги військовим. Наприклад, уже три роки рвала яблука у саду братів-захисників у Станьковій. Житло моє, попри прильоти, ще ціле, але хтозна, що буде далі. Тому намагаюсь бути корисною там, де є в цей момент».
Андрій Курасов приїхав з Херсона, де працював на будівництві та в таксі.
«23 лютого 2022 року ніби щось відчував. Повертався додому о третій ночі й заїхав на заправку, щоб наповнити бак бензином та газом. Ми опинились в окупації на півтора місяця. Батьки жили у підвалі, а я два тижні — у дитячій лікарні. Коли відбувалися військові дії, мами перебували на 3-4 поверсі з дітьми, значна частина котрих під апаратами. А коли тривога, треба йти в підвал… Орки лазили скрізь, прильоти були у сусідні корпуси».
При цих спогадах чоловік не може стримати емоції. І так кілька разів. Вдалося виїхати із 84-річною бабусею, батьками та сім’єю сестри в передостанній день через Баштанку до Кропивницького.
«Було багато блокпостів, але, на щастя, машин не вивертали, можливо, через те, що в них діти та пенсіонери. У мене було тоноване скло ззаду і воно не відкривалося, тому, як зупинялися, відкривав двері та показували паспорти. Окупанти забороняли виходити з машин — зразу направляли на тебе автомати, тому коли хтось хотів у туалет, то ми відкривали двоє дверей і так виходили з ситуації. Як зранку сіли, то десь біля півночі подолали 350 кілометрів».
Наступного ж дня Баштанку закрили й всі почали виїжджати через Василівку на Запоріжжя. Сестра Андрія зупинилася на Волині, а він зі своїми — в Калуші. Знайомі знайшли їм дачу в селі, адже херсонці думали, що тут перебудуть літо і на осінь повернуться. Але осіли тут на два з половиною роки.
«Спочатку, як робили свічки, то я картон, банки діставав. Зараз така ситуація із матеріалом на маскувальні сітки. Відправляємо все на Херсонський, Донецький, Харківський, Сумський напрямки. Конкретних бригад не маємо, все робимо по запиту, співпрацюємо з місцевими волонтерами. Можна розкласти й плести дві-три маскувальні сітки водночас. В середньому два дні йде на сітку розміром у 36 «квадратів». Бувало, що і за день плели. Хтось хоче одну, хтось три, хтось десять, бувало, що і шістнадцять замовляли. Хлопці зараз уже просять зимові, але мусимо по-чесному все виконувати, дотримуючись черги».
З іншого краю майбутньої сітки «Вікна» знайомляться із Любов’ю Шуміловою, котра родом із Новиці, проте до повномасштабного вторгнення жила в Енергодарі й працювала на Запорізькій атомній електростанції.
«Четвертого березня до нас прийшли ворожі війська. Ми виходили на мітинги, думали, що діятиме Женевська конвенція і зможемо мирно їх зупинити. Проте після трьох «візитів» вони пішли на нас танками та почали стріляти по атомній станції. Я прожила місяць в окупації, ховалася у підвалах. Не було можливості виїхати, бо зірвали міст, тому автобуси не ходили. Восьмого квітня я все ж таки вирвалась».
Спочатку поїхала до сина в Чехію, але за кордоном депресувала через нереалізованість. Коли приїхала в Калуш, спочатку плела сітки у «Волонтерській Юності». Її другий син пішов служити зв’язківцем. Рік був на Оріхівському напрямку, зараз — у Харкові.
«Щаслива, що можу допомагати воїнам. Можливо, якась із сіток допоможе захиснику врятувати життя. Ми стараємось до передач додати смаколики, дитячі листи, ангелики, іконки. Воїнам радісно, що за них хтось пам’ятає та переживає. Буває, відчуваю фізичну важкість, але коли термінове замовлення, то працюємо без упину, щоб закінчити сітку. Нам в тилу набагато легше, ніж тим, хто в окопах. Я працюватиму, скільки потрібно, хоч дуже хочеться додому».
Постійно працює четверо волонтерів-«мурашок». Є такі, що нарізають вдома стрічки. До прикладу, дві сестри з Олешок приносять готове мішками. Хто пережив окупацію, той розуміє, що це необхідно, пояснюють співрозмовники. Ірина Сусун, котра має туристичну агенцію, долучає до волонтерської діяльності фінансово. Люди приносять мило, серветки, шкарпетки, смаколики, порожні банки. А ще хтось покладе сто гривень, хтось — долучається інформаційно. Тому тих, хто ще не долучився до допомоги армії, запрошують у «ВПО «Мурашки».
Діяльність ВПО «Мурашки» можна переглянути на їхній Фейсбук-сторінці за посиланням.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
