Маґда Шпак під час розмови з авторкою статті. Петранка, 26 вересня 2024 року На такий поважний день народин до пані Маґди зійшлися і з’їхалися доньки, син, онуки й правнуки. Дякувати Богу, має жінка трьох доньок й одного сина (ще один помер у дитячому віці. — Авт.), шестеро онуків, дев’ятеро правнуків і четверо праправнуків.
Пані Маґду знаю з дитинства, у крайні десятиліття стояла неподалік цієї поважної жінки в церкві в рідному селі, але про те, що була «Наталкою», дізналася всього декілька років тому. Прийшла до неї з місцевою дівчиною Вікторією Срібняк, тоді ще ученицею Петранківської школи І-ІІІ ступенів, нині студенткою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Разом писали науково-дослідну роботу про Рік Ярослава Дякона в цьому навчальному закладі, який проходив тут у 2018-2019 навчальному році з нагоди 120-річчя з дня уродин колишнього управителя народної школи в Петранці долішній (з 1925 по 1940 рік), січового стрільця, офіцера УГА, просвітянина. А Маґда Шпак якраз була ученицею Ярослава Дякона, над дослідженням життя і діяльности родини якого працюю вже декілька років. Тоді вперше від її сина Степана почула, що його мати ще й «Наталка». Досі інколи так до неї звертаються і син, і один з онуків.
Зустріч Вікторії Срібняк з ученицею Ярослава Дякона Маґдою Шпак, 1925 року народження, учасницею національно-визвольної боротьби 1940–1950-х роках. Петранка, 14 жовтня 2019 року. Фото Дарії Ониськів
З того часу неодноразово заходила до пані Маґди. Вона багато чого розповідала мені про діяльність читальні «Просвіти» в Петранці, про вчительську сім’ю Дяконів, про буремні роки середини ХХ століття. Жінка комунікабельна, завжди охайна, акуратно замолодичена. Коли днями вчергове завітала до неї й, поспілкувавшись, хотіла сфотографувати, то тут же почула блискавичне запитання пані Маґди до найстаршої доньки Ганни, яка була поруч: «Чи на середині квітка?». Тобто правильно і файно зав’язана хустка для неї — це надважливо.
— Хусток мают зо тридцять, — відповідаючи ствердно на запитання матері, коментує донька.
Народилася Маґда Шпак 21 вересня 1925 року в сім’ї Корольчука Василя і Марії з роду Лукач. Мала брата Григорія. Сім’я була заможна, на господарстві батьків були не лише корови, а й бики. Дівчина з дитинства тяжко працювала разом із батьками.
— Бики тато впрігали. Я їхала з татом у ліс по дрова. Орала: водила биків, а тато все наголошували «Веди рівно!». Як прийшли совіти, то забрали биків на мнєсо. У нас лишилисі дві корови, які теж були навчені, щоб їх впрігати. Так що ми мали чим далі ґаздувати, — розповідає пані Маґда.
Залишили на ґаздівстві ці дві корови, й після того, як одну із трьох (третю пригнав чоловік пані Маґди як віно. — Авт.) забрали уже свої — треба було відвінувати одного з незаможних. Батько віддав зятеву, оскільки та не була навчена до впрягання.
Початкову освіту, «штири кляси», дівчина здобула в рідному селі — в народній школі, де на той час сільських дітей посилено навчали історії України. Далі батько не пустив учитися. Казав, що синові дає освіту (Григорій навчався на той час у Новиці. — Авт.), а донька має допомагати вдома по господарству. Дівчина була здібна, то й не дивно, що управитель школи Ярослав Дякон приходив до батька й говорив йому: «Корольчуку, будете мати гріх за доньку». На жаль, не переконав.
Народна школа в Петранці долішній, в якій навчалася Маґда Шпак. З 1938 року в цьому будинку діяла читальня "Просвіти". З родинного архіву Дяконів
Батько Маґди Шпак Василь Корольчук, її мати Марія (з роду Лукач), Маґда з донькою Ганною, її чоловік Степан і його сестра Олена. Петранка, приблизно 1950–1951 рік. З родинного архіву Маґди Шпак
У батьківській хаті панувало традиційне й християнське виховання, що було сильною основою на все життя. Батько Маґди був у складі парафіяльного уряду. Коли у 1961 р. радянська влада закрила обидві церкви в Петранці, то Василь Корольчук був серед тих, хто зберіг церковні речі, таємно забравши додому фанви, а пізніше і фелони, які передав йому зі свого дому петранчанин Кава Михайло.
У 1930-х роках Маґда разом з іншими однолітками долішньої частини села прославляла Бога під час Святкових Літургій у церкві Перенесення мощів святого Миколая. Вона була серед тих хлопців і дівчат віком 12 років і старших, які співали в дитячому церковному хорі на чотири голоси. Як згадувала ще одна його учасниця, Ірина Яців (з роду Паньків, 1922–2017), усю Службу малі хористи вивчили за Пилипівець. Керували хором дяки: спочатку пан Мащак, пізніше — пан Лазаревич, який на початку 1940-х років став управителем місцевої прилюдної школи з українською мовою навчання.
Посилене вивчення історії України в школі, християнське виховання вдома спонукали в середині минулого століття не одну дівчину і хлопця цього бойківського села до боротьби за свою незалежну державу. Років у 18-19 (точно вже не пам’ятає. — Авт.) через донос Маґду заарештували, утримували в Перегінську. Разом із нею взяли ще двох харчових.
Маґда Шпак, Ксенія Пиц (з роду Сиротюк), Ганна Шпак (донька пані Маґди), Марія Пиц і її мати Маґда (з роду Стовбан). Петранка, середина 1950-х років. З родинного архіву Маґди Шпак
— Прийшли по мене додому. Як нині памнітаю: то була п’єтниці, — поринає у тяжкі спогади пані Маґда. — Разом зо мнов заарештували Настуню «Кірніцьку і Параню «Ґольґову» (називає по-вуличному. — Авт.). Посадили нас у Перегінську в пивницю. У тоти дни там якраз була вблава. Після неї до нас в пивницю привели старенького діда. А він нам каже: «Діточки, молітсі, ... молітсі, бо молитва мури валіє». І ми молилисі. На допитах били нас всім, що їм під руки попадало: руков, гачком… Яки’м прийшла додому, то плечі були чисто сині.
Дівчата були підготовлені до можливого арешту, знали, що не треба ні в чому зізнаватися. І не зізнавалися — все заперечували чи мовчали. Так що, завдяки молитвам повернулися додому. Маґда весь період арешту мовчала в прямому розуміння цього слова. Оскільки перед тим якраз хворіла на тиф, то вирішила, що найкраще буде видатися глухою:
— Чим більше б’ют, а я тим більше мовчу. Закє́ламсі й думаю: «Слова ви від мене не вчуєте». А в’ни б’ют і все мені: «Ти глухой?! Ти глухой?!».
Повернувшись із Перегінська, продовжувала виконувати свої підпільні обов’язки станичної харчової. Через рік прийшли знову по Маґду: два стребки-файбушівці і двоє місцевих стребків. Дівчина якраз разом із батьком возила гній на поле, приїхали додому в черговий раз навантажити фіру. Вели її селом у напрямку Середнього Угринова. В кінці села залишили на одного із чотирьох, пішли по хатах ще когось шукати. Маґда вирішила тікати. Сказала до того, хто її пильнував, що йде до однієї з хат напитися води.
— Вибрала хату якнайдалі, щоб була можливість втекти. Зайшла до сіний, а там — задні двері. Я через тоти двері, чужими загородами, а колись то не так, як зараз, парканів не було, — уточнює пані Маґда, з болем розповідаючи про пережите, — побігла на Вгринови. Коли тікала, чула, що два рази стрілили – шукали мене по хатах. Я прибігла до родичів на Середний Угринів, переночувала і на другий день пішла додому, хоч мене не пускали. А там всі плачут, бо чули стріл, думали, що мене вже вбили. Попоїла’м та й — на піч. Мама сі дивліт у вікно, а то знов ідут, повертают до нас. Кажут мені: «Збирайсі до школи» (у школі розміщувався військовий гарнізон. — Авт.). Тут уже тато вступили в переговори.
Батько Маґди запевнив стребків, що відповідає за доньку. Їй погрозили: ще щось почуємо — засудимо. Дівчина після цього знову серйозно захворіла і вже більше не брала участи в заготівлі харчів.
Взимку 1948 року вийшла заміж за Степана Шпака. Вінчалася в Середньому Угринові, бо в Петранці на той момент не було священника. Дотриматись традиції, коли сина женили додому (у Петранці кажуть «на місци». — Авт.), не вийшло, бо в Степана були ще дві сестри, одна з яких не так давно повернулася з Німеччини, куди була насильно вивезена як остарбайтерка, і брат. Оскільки Маґда була єдиною донькою в сім’ї, а брат ще навчався, то батько взяв молоду сім’ю додому до того часу, поки не одружиться син. Так що на долю молодих випало й будівництво власної хати. Землю під будівництво дав їм батько Маґди навпроти своєї обори, через дорогу.
— Тато, — розповіла мені донька пані Маґди Ганна, — найперше збудували хату в лісі, понумерували дерево, потім її розібрали і перевезли в село. То було дві кімнати жилі — одна більша, друга мала, а також комора й ґалєрія. Коли ми, доньки, попідростали, то почали татови казати, що сі встидаєм, бо в усіх — чвораки (великий будинок, класично — хата, що складається з чотирьох кімнат. — Авт.), а в нас — якась мала хата, що сі нема де діти. То тато сами собі всьо зробили: порозрізали вугла й добудували, розширили хату.
Маґда Шпак з чоловіком Степаном і донькою Ганною. Петранка, поч. 1950-х років. З родинного архіву Маґди Шпак
Тридцять три роки Маґда, як і більшість місцевих жінок, відпрацювала в місцевому колгоспі, короткий час була ланковою, а так — у ланці, майже весь рік робота з льоном, починаючи з прополювання. На виділеній ділянці — вся сім’я: доньки-школярки беруть льон, в’яжуть, а наймолодший син складає горстки в купи. А ті горстки треба було ще обмолотити, стебла льону постелити в полі, щоб вилежався, через якийсь час зібрати його в скирди, перевезти в льоноцех (благо, він був у Петранці. — Авт.), а після його обробки волокно привезти додому. Те волокно жінка сортувала, підмикувала, в’язала на власному подвір’ї, вантажила на машину, щоб відвезти готову продукцію у Брошнів. І все це — вручну, холодними осінніми днями. Працювала за трудодень. Гроші отримувала лише після того, як здасть волокно у Брошневі.
— Пережила’м багато за ці роки. Але ходила все на Службу, молиласі, сповідаласі й приймала Причастя. Як були наші церкви закриті, то ходила’м у сусідні села, і в Почаєві була. А вже як почєли відкривати в кінци 80-х, то всюгди’м була: і в Гошеві, і в Зарваници, і на Страдецькі горі, і в сусідних селах, і на Закарпаті їхала. І дякувати Богу, — отак відповіла пані Маґда на моє запитання про те, як їй вдалося дожити до такого поважного віку, що за рецепт її довголіття.
До речі, до місцевого храму перестала ходити всього два роки тому: хоч і недалеко, бо доживає віку біля найстаршої доньки Ганни (чоловік відійшов у Засвіти 26 років тому. — Авт.), що мешкає через дві хати від церкви, але стан здоров’я вже не дозволяє. Правда, в гарну погоду прогулюється подвір’ям і навіть інколи ходить на посиденьки до сусідки, що живе через одну хату.
І продовжує молитися. Вервичку знає напам’ять і молиться її за перемогу України у нинішній російсько-українській війні, яку розв’язав той же ворог, проти котрого свою жертовну боротьбу вело її покоління в 40–50-х роках минулого століття. Боже провидіння так спрацювало, що тижнів два перед моїми відвідинами пані Маґди, які на той час я ще й не планувала, при виході з церкви на парафії моєї сестри на Львівщині місцевий парафіянин, який роздавав вервички, одну простягнув мені. Я подякувала і сказала собі: «Комусь подарую». Принісши цю вервичку при нагоді для пані Маґди, була подивована, коли вона сказала, що свою кілька днів уже не може знайти і дуже рада, що буде мати на чому молитися й надалі, в т. ч. й за перемогу.
Цієї війни пані Маґда не розуміє:
«Що то за війна?! Я колишну розумію: були вкопи і йшли один на другого. А тепер всьо нищіт, всьо довкола нищіт! То — війна без правил. Але молюсі й віру, що, з Божов допомогов, буде таки наша перемога — перемога України».
На підтвердження своїх слів показує коробку цукерок — дарунок від онука — з написом: «Все буде Україна!».
Дарія ОНИСЬКІВ,
наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках, членкиня Національної Спілки краєзнавців України
