Антон Мазур минулого року зголошувався до військкомату, щоб стати на захист України Що саме можуть побачити відвідувачі від сьогодні, 14 жовтня, та хто є останнім живим членом Братства, дізнавалися «Вікна».
Про виставку Братства УПА розповідає Людмила Андрійчук, старша наукова співробітниця меморіального музею «Калуська в’язниця» комунального закладу «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради». Ця організація на Калущині була створена у червні 1994 року і мала свій архів. З минулого року працівники музею почали опрацьовувати документи й сьогодні, до річниці створення УПА, презентувала її частину.
«Зараз представлено 127 експонатів. Це фотографії, листівки, запрошення, кілька штемпелів організації, листування з США, Франції, Австралії тощо. Є внутрішня документація — наприклад, статути. Найбільше місце займають світлини, в основному фотокопії 1940-1950 років підпільної боротьби повстанців. З 1980-90 років — це оригінали, початок 2000 — кольорові фото — таких дві вітрини. Але залишається багато невпізнаних, адже свідків тих подій уже немає і нема кому про своїх колег розповісти», — пояснює Людмила Андрійчук.
За словами старшої наукової співробітниці, ще в кілька раз більше залишається неопрацьованих матеріалів. Обіцяє, що такі виставки час від часу поновлюватимуться.
«Наявна ще внутрішня документація, звернення, листівки, що надходили на адресу Братства УПА. Потрібно підрахувати кількість протоколів та по роках розмістити газети. Спочатку відбираємо більш важливі документи. Треба показати людям, що ми не просто цей архів закрили та тримаємо у музеї, що ми працюємо над ним. Про цю організацію досі не було наукових та краєзнавчих публікацій і втратити такий архів ми не могли. На мій погляд, фотографії є безцінною річчю, бо це людські емоції, переживання і вони справжні, незалежно від періоду, коли зафіксовані. Також цікаві іноземні листи, напевно, емігрантів-повстанців».
В архіві трапляється й особисте листування колишнього голови Братства вояків ОУН-УПА Івана Кульчицького з ріднею.
На презентацію матеріалів архіву прийшов єдиний, що залишився, представник Братства і його голова — Антон Мазур. Розповідає, що потрібно передати майбутнім поколінням цю історію та й для родичів колишніх повстанців це також важливо. У організації від початку її заснування налічувалося приблизно 250 осіб, більша частина котрих — жителі міста.
«Ми приймали присягу, писали заяви, коли вступали у Братство. Потім брали участь у різних міських та районних патріотичних заходах, вітали із ювілейними датами своїх побратимів та посестер. Останнім часом все частіше збиралися на похоронах та відкриттях пам’ятників членам організації».
Сам Антон Ількович родом із села Верхня. Свою діяльність у боротьбі за державу починав ще у віці 10-12 років, коли допомагав рідним.
«Коли зорганізувалась армія УПА у 1942 році, Української держави не було і, відповідно, й надії на чиюсь допомогу. Усі йшли добровільно, збирались між собою, повісток ніхто не вручав. Не було ні танків, ні машин, старалися кулемет, автомат, пістолет якийсь дістати або у ворога відібрати. Так само було і з одягом. Пам’ятаю, коли мав 10-12 років, у Болохівському лісі був мій брат та сестра. Брат на той час рахувався в сотні «Гонти», а сестра — розвідницею. Ми з іншими патріотами збирали хліб та одяг і везли їм, а на кожному кроці стояв більшовик. На конях був віз і великі баламути, де сіно можна було напихати — туди й ховали все, а перевіряльникам казали, що їдемо за дровами».
Спочатку, пригадує співрозмовник, боролися з німцями, потім — з більшовиками. Армія розпадалася: когось в полон забрали, хтось перейшов кордон і там поселився.
«Ті, хто залишився, входили у склад утворених боївок (там було по 4-5 людей і таких було кілька на увесь район. — Авт.). Таким чином давали людям знати, що ми існуємо, що УПА не пропало і продовжує боротися зі зрадниками. Так продовжувалось до 60-их років. Мій брат загинув у 50-их: він переходив з одного села в інше і хтось його здав та побив. Я тоді був хворий, лікувався і це мене врятувало. У Мошківцях була одна боївка, де нас переховували, а я сам родом з Верхньої й хотів додому перейти, але там був гарнізон, який уже мене шукав. Станичний сказав, що піде у Болохів, де була ще одна боївка, сказати, щоб мене туди долучили, а на другий день і їх там розсекретили».
В той час Антону Мазуру було приблизно 16-17 років. Коли у КГБ питали, де стільки часу був, хлопець розповідав, що в людей на службі — пас корів. Його потримали кілька днів у костелі, що слугував в’язницею, але не судили, а відправили на Донбас у шахту. Там чоловік пробув чотири роки, опісля — був засланий у Сибір.
Антону Мазуру зараз 92 роки, але у 2023-ому він зголошувався у військкомат для участі у російсько-українській війні, адже уже знає, що таке ворог. Проте, каже, залишили наразі у запасі.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
