Василь Бойкович мріє добудувати кравецьку майстерню і взяти на роботу хоча б п’ять майстрів У власному ательє Василя Бойковича за однією машинкою сидить він, за іншою — його 38-річний син. Поки ми спілкуємось із батьком, син працює. Зараз Бойкович-старший і шиє, хоча фах має закрійника.
«Я закінчив два роки Івано-Франківського училища, а потім вчився ще два в Одесі на закрійника-модельєра вищої кваліфікації. Працював у калуському «побуті» і в США, але завжди своєю фішкою вважав пошиття джинсів».
«Все починалось із фото джинсів у журналі та маминої віри в мене»
В дитинстві, розповідає, часто хворів, тому мама його дуже шкодувала і підтримувала. В шостому класі в журналі «Ровесник» побачив джинси levis Strauss, натягнуті на статую Аполлона.
«Одного разу ми з мамою ходили по базарі й жінка продавала з американської посилки ці джинси — грубі з начосом. Я просив, що буду допомагати у хатніх справах, пранні, готуванні їжі, щоб тільки мама мені купила ці штани. Ми їх виторгувала за 11 рублів, тоді як мій тато, муляр-штукатур, заробляв 45 рублів на місяць. Але проблемою було те, що джинси були 36 розміру, а я носив 28. Ніхто не хотів перешити, бо джинс грубий. Сусідка казала, що зламала чотири голки. Тоді я самостійно перепоров їх і руками перешив. Але вони мали бути потерті! Мама шкодувала для цього брати цеглу, тому мені допомагала щіткою від підлоги. Це був десь 1972 рік. Тоді на вулиці шептались: «Дивись, які малий має «левіси». І з «посьолка» приїжджали дивитись».
Незабаром хлопець «виплакав» у мами швейну ручну машину. Для цього довелося у сусідку дозичити грошей. У восьмому класі перешивав речі для себе, бо був дуже худим.
«Комбінував джинси із дермантином. А ще мама допомогла розпороти свій балоновий плащ. Потім я розкроїв, як бачив в уяві зробив собі штурмовку, правда, без кишень. Так нею тішився! Потім двоє штанів пошив, у яких уже тікав на танці з лікарні. З часом захотів джинси-кльоші, які побачив у дівчат, від кравця з Підгірок. А мені закрійник пошив прості з широким поясом, як вуйківські. І я знову плакав. Мама дала мені грошей на тканину у клітинку. Я знову замовив штани — цього разу вийшли на стегна, без кишень із замком спереду. Я приніс їх додому, розпоров, зробив викройку на картоні, розпрасував та зшив нові штани. Від цього часу почались мої перші заробітки у школі. Хтось давав 50 копійок, хтось — пляшку вина».
Після 10 класу Василь з трьома друзями вступили в друге училище в Івано-Франківську. Там підліток найкраще володів наперстком, бо голка важко проходить в джинс.
«Мама хотіла, щоб молодший син вивчився на ксьондза: якби високий блондин казав би прощу, то б три села плакало (Сміється. — Авт.). Або став моделістом. «Де в союзі ті моделі буду возити?» — питаю, а вона каже: «Часи зміняться, так все не буде». Мама в мене вірила і це мені дуже допомогло мені з братом втілювати свої бажання (старший брат Ігор Бойкович — художник. — Авт.)».
«Всі думали, що я володію американським кроєм джинсів»
Після навчання працював на швейній фабриці у Франківську, але нічні зміни давались важко і доїжджання після них. Тоді влаштувався кравцем у будинок побуту «Молодіжний» в рідному місті. А через пів року вже вчився в Одесі на модельєра, хоча треба було мати три роки досвіду закрійника.
«Я одягався стильно, сам собі шив джинси-кльоші. Спочатку було важко, бо не знав теорії крою, але був практиком. Я був самим тупеньким серед інших 44 студентів на курсі (Сміється. — Авт.). Всі були старшими та зазвичай з великих міст: Харків, Сімферополь, Севастополь, Керч, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. У нас конструювання викладав єврей, що працював на швейній фабриці Воровського головним конструктором. Після пів року зі здобутою технікою почав шити відмінні джинси. Всі думали, що маю американський крій».
З собою Василь привіз з «побуту» машинку «Чайку». Серед клієнток мав комендантку гуртожитка і її доньку. За це отримав окрему кімнату, в яку всі «просилися» на побачення. У результаті «Вацик» (так називали калушанина в Одесі. — Авт.) спав щоразу в іншій кімнаті.
«У своєму житті не шкодую за вибір: ні з професією, ні з дружиною, ні з місцем проживання»
Василь Бойкович пригадує, що в Одесі його хотіли одружити на перспективній «партії», проте вдома чекала найкраща.
«У Лєни тато мав бригаду з 15 чоловіків. Втім я зимою одружився в Калуші на своїй Оксані. Мені було двадцять з половиною і ми вже чотири роки були разом. У шлюбі — 45 минуло. Свою жінку досі дуже кохаю, вона — моя підтримка у всьому і завжди».
У Одесі попри навчання ще й заробляв, адже одного дня була теорія, іншого — практика. Капітани кораблів продавали речі «Вацика», як привезені з-за кордону.
«Мене там мали за кумира, думали, що я розуміюсь у всьому. У мене добре виходили джинси — це була моя фішка була, а у 80 роки вони були дуже популярними. Я міг за шість годин пошити одну пару. Хотів напрактикуватись костюми шити, а мене перераджували, бо вони коштували 50 рублів, тоді як джинси — 150».
На час завершення навчання у Василя народився первісток — Роман, тож повернувся у калуський «побут», де через два тижні йому доручили керівництво комсомольською молодіжною бригадою з десяти швачок.
«Три працівниці були від мене старшими на 5-6 років, а від наймолодшого колеги-закрійника я був молодшим на 25 років. Важко було, бо в основному — це дитяче пошиття та ремонт. План потрібно здавати, а зарплати малі. Кравецтво — це точно знята мірка і точний покрій. Колись все було за ГОСТом (державний стандарт. — Авт.) — це зараз я можу відтворити все, що в уяві людини. Проте і зараз є багато молодих дівчат, що довіряють моєму погляду, котрий йде у ногу з часом. Звісно, людей з війною поменшало, в основному приходять жінки, але шістдесят клієнтів у місяць «назбирується».
У 1991 році Василь Бойкович першим звільнився з калуського «побуту». А у 1992 — перейшов у кооператив «Сюрприз», який очолив за пів року.
«Я «обшивав» прокурорів, міліцію, а колеги думали, що то мій «дах». Насправді про статус окремих дізнавався набагато пізніше. Тут (на вулиці Грушевського у Калуші. — Авт.) був магазин, а по вулиці вище — кравецька майстерня. Через рік я відкрив свою фірму спільно з братом, паралельно працювали ще в одному приміщенні на нинішньому проспекті Лесі Українки та мали «точки» на базарі».
Перед поїздкою у США за «зеленою картою» у 2004 році шив на найвищу людину України — Леоніда Стадника.
«В нього довжина штанів була метр 30 сантиметрів і я розробив індивідуальне лекало, пішло шість з половиною метрів тканини. Коли штани підійшли, то ще додатково пошив костюм, сорочку, жилетку, краватку і на Великодню п’ятницю з тодішнім мером Калуша Романом Сушком поїхали дарувати це вбрання».
За 36 років своєї кар’єри одягав начальників міського та обласного КДБ, «хімії», калуських заводів». Також серед клієнтів був і священник о. Михайло Бігун.
«Потрібно розуміти різницю у масовому та індивідуальному пошитті. Маспошив, наприклад, костюма: закрій, розкрій — і кравчиня шиє до сантиметра, а індивідуальний — важко втілювати, бо людина може бути сутула, або мати ноги буквою «Х» чи «О» — і ти маєш все в крій вкладати. Інколи кравчиня непогано шиє, але не розуміє технологій. Підігнути кожен практично може, а перешити, перекроїти — тут треба розумітися. Хай я довше зроблю за ті самі гроші, але так, як повинно бути, щоб клієнт прийшов ще не раз. Я можу зняти 36 мірок — і все запам’ятати. І це не феноменальна пам’ять, а професійна».
«Якби не кравецтво — я б не жив»
Під час інтерв’ю заходить клієнт Петро Кучера. Каже, що послугами пана Василя користується уже понад десять років.
«Він мене обшиває постійно, завжди до нього звертаюся, бо це людина професійна. Хоч є багато нових кравців, але ходжу виключно сюди. Приношу: сорочки, штани, піджаки. Василь Іванович безвідмовний та досить швидко виконує свою роботу. Вчора я дав штани і вже до вечора вони були готові. Колись були випадки в інших ательє, що десь штанина за нижче чи ще якийсь брак, а тут за увесь час ніколи подібного не траплялося. Треба, щоб він передав це вміння іншим, щоб люди могли продовжувати діяльність правильно. Зараз ніхто так костюм не пошиє, як він».
За час нашого спілкування син співрозмовника Юрій уже викроїв собі обшивку для руля.
«Як перетягнути руль, дивився у Ютубі, розкроїв уже, ще зшити й вдома нитками постягувати. Не знаю, як вийде на практиці, але я все зробив правильно. За освітою я зубний технік, мріяв в парі працювати із братом-стоматологом. Маю хист, руки, не сиджу на місці, люблю майструвати й татове заняття мені передалось».
Пригадує, що у восьмому класі на вихідних допомагав у татовій майстерні — підгинав та запрасовував штани, заробляючи на свої потреби. Через рік навчання на дизайнера поїхав на три роки у США, а після повернення почав вчитися медицини. Але паралельно за швейною машинкою понад десять років.
«Важким для мене завданням і досі є покроїти собі джинси. Двічі це робив, але з допомогою тата. Я трохи відкладаю роботу, а тато робить зразу. Натомість від нього вчуся, щоб не зіпсувати авторитет кравецької майстерні».
Василь Бойкович мріє добудувати кравецьку майстерню і взяти на роботу хоча б п’ять майстрів, щоб передати своє ремесло.
«У Штатах за п’ять років спочатку шив у кореянки у клінерсах — це як хімчистка. Там чистять одяг і зразу перешивають. Пізніше в американця працював, правда, зір підводив. Також на фабриці музичних інструментів був столяром — арфи тесав. Але найбільше банував (сумував. — Авт.) за домом, тому і повернувся в улюблене місто та стіни. Якби не кравецтво — я б не жив».
Чоловік тепер щодня працює у своїй майстерні — бували випадки, що шив і до півночі. Каже, що як прокидається о п’ятій ранку, то відразу з думкою про роботу, адже любить, щоб все було чітко і довершено.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
