Щороку на Говерлу піднімаються десятки тисяч людей Усі вони приїжджають на гору Говерла у Карпатах — і солдати, і цивільні, і пенсіонери, і діти, і туристичні групи, і сміливці-одинаки, мешканці охопленого війною сходу й затишного заходу — для того, щоб на кілька годин побути у спокої. Про це йдеться у спецрепортажі , переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Щороку на Говерлу піднімаються десятки тисяч людей, але ця гора набула нового значення з того часу, як Росія напала на Україну у 2022 році: вона стала справжнім місцем паломництва для туристів.
«Я хочу подихати свіжим повітрям і змінити картину війни. Там, нагорі, ти ближче до Бога», — розповідає 37-річна Оксана Котляренко.
Зачинивши двері таксі, вони із чоловіком оглядають низку магазинів біля підніжжя гори. Продавці здають в оренду трекінгові палиці, черевики і теплі пальта, а також продають українські прапори, магніти на холодильник, пам’ятні медалі, а також пластикові пляшки вина та лікувальний сироп із соснових шишок.
«Звичайно, це того варте. Кожен українець має хоча б раз там побувати», — каже власник магазину Анатолій Гапонюк про гору Говерла.
На початку стежки
Початок стежки знаходиться наприкінці тремтячого гравійного шляху — повз компанії, що рекламують оренду квадроциклів, і фермерів, які направляють своїх коней по трав’янистому узбіччі маршруту, повз контрольно-пропускний пункт, де затримуються солдати з найближчого ТЦК, які готові вручити повістки про мобілізацію.
На основній стоянці 23-річний Владислав Палічук перехоплює водіїв, збираючи плату за паркування: 50 гривень або близько 1,25 долара. На ньому яскраво-жовтий жилет безпеки і сумка перекинута через груди. Цього сезону він привітав приплив солдатів, серед яких були люди з ампутованими кінцівками. Деякі приїжджають великими автобусами. Інші під’їжджають на сімейних автомобілях, ущерть набитих дітьми. Зазвичай, вони одягнені в армійський зелений одяг.
«Десять разів я думав про те, щоб повернутись назад через травми на ногах від вибухів. Я озирався назад і думав про життя. Я шукав мотивації», — каже солдат Ярослав.
Щоб почуватися у безпеці
Дві основні стежки пролягають по схилу гори, прорізаючи ліс і сходячись на скелястому уступі, що веде до вершини. Разом стежки утворюють петлю.
На валунах маркером написані імена та повідомлення: «Маша, Катя, Віталій, Єва, 2023», а також «Донбас» із заштрихованим чорним серцем.
Неподалік вершини 19-річний Ілля Бегдай і 20-річний Олександр Космак, відпочивають біля одного з великих каменів, переводячи подих. Вони їхали всю ніч – спали у своїй машині на парковці АЗС – щоб дістатися до початку стежки о 6-й ранку. Обидва чоловіки вже піднімалися на Говерлу у дитинстві, але оскільки нові закони про мобілізацію продовжували знижувати призовний вік, вони переймалися тим, що іншого шансу піднятися на гору може не бути.
Сотні вигорілих, потертих, нових і яскравих прапорів, які прив’язані до великої металевої пам’ятки на вершині, покриті спогадами про війну. Біля її підніжжя складені протигаз, сіре опудало кролика, артилерійський снаряд, іграшкова вантажівка, зелена жерстяна коробка для сніданку та портрети військовослужбовців.
Котляренко, яка приїхала до підніжжя гори на таксі, оглядає краєвид. Коли вона востаннє піднімалася на Говерлу понад 15 років тому, то на вершині було лише кілька прапорів. Тепер вони заполонили усю гору. Поруч майорить прапор із написом: «Україна понад усе».
45-річний військовий командир, ноги якого вкриті шрамами від опіків та осколкових поранень, прийшов підкорювати Говерлу із усією родиною. Поруч мати несе на руках малюка, а група із 29 туристів приїхала із Харкова.
«Після Харкова ми навіть не боїмося підніматися на Говерлу. Оце таке життя у Харкові: лягаєш спати і дякуєш Богові, що пережив день. Вранці дякуєш Богові, що прокинувся», – наголошує 50-річна Віра Ковтун.
Майже кожен турист описує почуття ейфорії під час підкорення вершини – це вже перемога сама собою. З кожним гарячим вдихом — кожною опорою на мулистий ґрунт, кожним болем у м’язах, кожною краплею поту — гора нагадує їм, що вони живі.
На вершині люди позують із українськими прапорами, накинутими на плечі. Вони діляться бутербродами, качають дітей, сміються із друзями. Вони закушують дикими чорницями, поки їх язики не посиніють. Вони відкидаються на м’яку траву, дивлячись на птахів, що проносяться у небі, і далекі села, що сяють на сонці.
39-річний військовий Олексій Скуратовський із 54-ї механізованої бригади ЗСУ розгортає прапор свого взводу та фотографується із синами 7 та 11 років. Під час відпустки він планує надіслати фотографії своєму командиру разом із обіцянкою.
Колись, після перемоги, каже він, вони разом піднімуться на Говерлу з прапором, потім підпишуть його і залишать на вершині. Його очі наповнюються сльозами, коли він думає про загиблих солдатів, які не побачать цього дня, сподіваючись, що він буде серед тих, хто побачить.
«Іноді на передовій майже нестерпно. Тут бачиш, наскільки прекрасна та багата наша країна. Це надихає, прояснює розум та дає позитивний спосіб думати про майбутнє. Гори лікують», – стверджує Скуратовський.
