Зараз тільки одна мета — хочу це все лихо сунути за той поребрик, — каже "Булава" «Важкий вибір — між Батьківщиною та сім’єю»
За час короткої відпустки Валерій Булавинець попри всі клопоти знайшов час зустрітися з «Вікнами». Зараз військовослужбовець виконує бойові завдання на Лиманському напрямку. До повномасштабного вторгнення, ділиться, мав середньостатистичне життя, як і в кожного українця. Працював на заводі «Карпатнафтохім» у залізничному цеху, займався сільським побутом, пробував обробляти поле. З дружиною Оксаною виховували українцями трьох дітей: Валерія, Вероніку та Максима.
«Крім строкової служби, у 2017-2019 роках брав участь у навчально-бойових зборах з 45 окремою артилерійською бригадою. Вона тоді вважалась резервною, а «з коліс» почала формуватись уже в лютому 2022 року. На час коронавірусу, на жаль, не практикувались. Але три роки дали навички цієї служби як командира гармати, як навідника, як заряджаючого розрахунку. Ми були практично всі добровольцями — одиниці мали зв'язок з артилерією, мінометкою чи реактивкою в минулому. Перед відправленням на лінію зіткнення возив хлопців на Рівненський полігон, щоб ознайомити з нашою службою».
У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, з’явився у військкомат, де пропонували йти в тероборону. Але «грати у війну» в Калуші, коли 12-кілометрові колони ворога у Чернігові, Харкові та Херсоні, не погодився. Наступного дня подзвонили із його бригади й Валерій поїхав у Тернопіль.
«Дружина знає мій характер, погляди, мрії, амбіції. Розуміла, що по-іншому не буде, тому змирилася. Дітям на той час було 5, 7, 9 років і вони ще не розуміли до кінця, що відбувається. Пояснював, що ворог напав на нашу державу і її треба захистити швидко і негайно, щоб не було запізно. Але, як виявилось, не всі ми вчасно спрацювали. У кожен період відповідь про найважче на війні – різна. Найбільша для мене трагедія, що мої діти ростуть без батька, решта все — пусте. Я пройшов дуже великий шлях і абсолютно нічого не страшно, все байдуже. Якби моя відсутність вдома була впродовж трьох місяців, пів року чи року, але це вже третій рік... Між нами перервався зв'язок, це відчувається в телефонних розмовах та при зустрічах. Важкий вибір: Батьківщина чи найрідніші люди. Зараз тільки одна мета — хочу це все лихо сунути за той поребрик».
«Артилерія — не найлегша служба, але не найнебезпечніша»
Знешкодити ворога одним підрозділом неможливо. Але при злагоджених діях це реально було зробити ще у 2022 році, проте не вистачало зброї та й люди були без досвіду. Тепер ситуація не змінилася, правда, якщо досвід є, то охочих бракує.
«Військовослужбовці уже знають принципи та тактику цієї сучасної війни та можуть приймати неординарні рішення. На початку все було на радянській лад та за статутом після Другої світової. Люди виснажились і вигоріли: якщо я розумію, що мені потрібно тільки туди, то не всі сповідують цю ідеологію. Багато мають фізичні та психологічні проблеми. Якщо йде військовослужбовець на двох ногах, то не факт, що в нього все гаразд зі здоров’ям».
Нестачу людей Валерій Булавинець бачить через неправильний підхід зі створенням ТЦК. Потрібно було організовувати рекрутингові компанії, навіть приватні, бригадні, щоб пропагувати плюси, мінуси, фінансові та соціальні заохочення. Переконаний: чоловікам 50+ нема що робити на лінії фронту. Після 40 — штурмовик та піхотинець також ніякий.
«Артилерія — це не найлегша служба, але не найнебезпечніша. Це безконтактний бій, дальність роботи — від 3 до 15 кілометрів. Ти не знаходишся безпосередньо на лінії розмежування, але розумієш, що від твоєї роботи дуже багато залежить. Не можу я вернутися додому, розуміючи, що хлопцям в окопі на передній лінії потрібна підтримка. Зробити заміну також не просто: ніби й люди є, але всі хочуть додому. Зараз у наші війська не набирають, хоча і велика нестача в особовому складі. Наприклад, колись вісім людей працювали на причіпній артилерії, тобто на гарматах, які тягали вантажівки. Зараз ми перший самохідний артилерійський дивізіон, в нас самохідні гаубиці українського виробництва. Цю роботу виконує п’ять людей, хоча вона розрахована на 12-15».
Бойові умови, робота, виконання завдань на війні, за словами військового, змінюються кожних три-шість місяців. Проти броньованої техніки ворог використовує боєприпаси «Ланцет», що легко знаходять місце розташування артилерійської гармати та вражають її. Якщо там буде ще боєкомплект, то 100% гармату знищать. Інакше є шанс її врятувати та відремонтувати. Майже за три роки було багато попадань «Ланцета» по позиціях Валерія, але жоден не підірвав його гармату.
«Це все досвід, вміння вибирати позиції, робити захист, маскування та охорону. Тут треба мати бажання, а часу на війні, щоб вдосконалюватись, — доволі».
Бойовий шлях 45 окрема артилерійська бригада почала з міста Кривий Ріг. Ніхто не казав, що війська ворога на той час були на території Дніпропетровської області. Разом із побратимами брав участь у звільненні Херсона, далі — Донецький напрямок.
«Тоді працювали на гаубицях Д-20 і відчували велику нестачу снарядів, адже вистріляли всі вітчизняного виробництва. Чехія, Угорщина, Румунія, Болгарія допомагали своїми запасами. Борис Джонсон (колишній прем’єр-міністр Великобританії. — Ред.) скуповував ці снаряди по цілому світу. Після звільнення Херсона найбільшими «спонсорами» зброї та боєприпасів стали орки — назбирали два КамАЗи боєкомплектів після їхнього відступу. Потім поїхали під Бахмут. Очікували в той час на французькі гармати TRF1, тому всі запаси за дві доби відпрацювали. Представники механізованих бригад відзначили нас за колосальну роботу».
«Французи були шоковані нашими вміннями»
У липні 2022 року «Булава» (позивний військовослужбовця. — Авт.) пройшов десятиденні навчання у Франції. Проте через державні свята цієї країни перебування там затягнулось на місяць. Валерій за цей час побачив архітектуру Ліона, Тура та Парижа, який враження не справив.
«Ми поспілкувались з техніками. Мене цікавило, як працюють механізми, які основні неполадки та як їх усувати. Франція далека від війни: на те, що ми вивчили за три дні та практикували три місяці, — їм потрібно три роки. Їхні гармати були «вбиті» часом: мали довгий термін складування, але настріл був малий. Якщо наші Д-20 ми ремонтували кувалдою та ломом, то тут все було створено для людей. Серед мінусів TRF1: багато гідравліки, електрики, що є дуже вразливим під час бойових дій, бо будь-який обстріл позицій — це осколки, а вони перебивають кабелі та шланги».
До гармати французи дали п’ять тисяч снарядів і сказали:
«Все, хлопці, ви переможете Путіна і вам вистачить на рік-півтора часу цих боєприпасів».
Коли ж запитували, скільки українські артилеристи роблять пострілів і у відповідь чули 140-180, то думали, що цього багато на місяць, а в ЗСУ так працювали на день. З часом гармати не витримали такого навантаження: перегрівалися, почали прогорати стволи, з попаданням під обстріл — виходили з ладу всі механізми. Дійшло до того, що все, що малося робитися гідравлічно-електрично, — робилося руками.
«Вона була 12-тонна і скласти-розкласти, розвернути, повернути вручну було важкувато», — пригадує Валерій Булавинець.
Після французьких снарядів військові почали використовувати американські. Їхній порох в долю секунди виділяв більше енергії, ніж французький.
«У таких гаубицях, як М777, стволи виконані із титану, а там високогартована сталь і вони почали прогорати. Їх варили болгаркою, шліфували, щоб далі стріляти. У раковини пхали снаряд, копали яму — ховалися, щоб за цей шнурок потягнути. Адже потрібно було чимось воювати».
Артилерійські установки вітчизняного зразка кращі, бо порох знаходиться у гільзі.
«Її вставив, стрілив і вона взяла на себе основний удар температур та тиску. Коли вискочила — ствол залишився не потурбований якимось фізичними силами. А вже у всіх стандартах натовського зразка — відсутня гільза. Там пороховий заряд іде в мішечках, ти його вставляєш, спрацьовує просто запал від маленького піропатрончика і всю цю силу та енергію на себе бере ствол».
Валерій зазначає, що у світі продукувалось багато зброї, але здебільшого для виставок і бізнесу. На практиці не все пристосовано до умов війни.
«До гармати TRF був тягач — «реношка» трьохмостова: по асфальту вона її тягала, але на Донбасі — не могла зрушити з місця. Яке ведення вогню, коли тобі потрібно пересуватися полями, чорноземами, посадками тощо, а взимку тим більше?! На той час Китай підігнав вантажівки Daewoo Novus».
Коли відбуваються артилерійські дуелі, то тут хто кого, або в кого більше витримають нерви чи сила волі сильніша.
«Часто задумуєшся: «Валеро, коли буде останній той приліт? Не може тебе так довго тримати живим на цій землі»... Побратими на очах не гинули, але багатьох поранило, особливо під час мінних підривів на Херсонському напрямку. Ворог відступав, заміновувався, а саперської служби як такої не було — треба було шукати у механізованій бригаді».
«Повернусь з війни — насіємо пшениці»
Щодо «замороження» війни, то військовий вважає, що ворога використає час буде для підготовки та відновлення сил. Ніхто не може зупинити війну, ні українці, ні європейські політики. Її може зупинити той хто почав, або український народ — знищивши фізично ворога.
«Навіть у 1991 році, отримавши незалежність, ми думали, що вільні, але радянський союз просто економічно не витримав, тому і розвалився, проте ніхто не збирався відпускати цих 15 республік. Своєю політикою давали зрозуміти про це всьому світові… Нікому безплатно не дається незалежність, а великою ціною. Мій дід, 1910 року народження, казав, що це буде після великої війни. Доки ми не матимемо свою націю, то не буде такої держави, як Україна».
Розпад московської імперії — це єдине, що дасть Україні можливість проіснувати наступних 150 років, якщо ми створимо справжню державу, переконаний Валерій Булавинець. Його життєва позиція: я або тут, або ніде. І щоб було так, як він хоче, а не хтось розповідав, як це має бути.
«Як повернусь додому, обійму дружину, пригорну всіх своїх діточок, сядемо в трактор, поїдемо виоремо багато поля — насіємо пшениці, пізніше скосимо її комбайном. І будуть люди їсти наш український запашний хліб. Це мрія про добробут і спокій. Насправді буде ще дуже багато роботи для відбудови держави, там просто стовбури дерев і купки каміння та цегли залишились. Як би не було прикро, але ворог поки що рухається у наш бік. І однією бригадою лінію фронту не посунеш».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
