На думку Андрія, головне — люди і збереження державності. Території — це другорядне У розмові з «Вікнами» розповів, що на війні залишається те, що насправді важливо: сім’я, друзі, Батьківщина. На його думку, Перемога — коли Україна залишиться незалежною, а люди — на своїй землі.
У Андрія Коцюбинського зараз — насичений сесійний місяць в університеті, тому зустріч кілька разів переносилась. Каже, що тепер дуже швидко збігає час, тому боїться щось не встигнути.
«До лютого 2022 я активно займався наукою: захистив кандидатську з фізики та запланував докторську дисертацію. На постійній основі, у нашому університеті є спеціальний простір, де приїжджають діти з усієї області, для котрих ми проводимо заходи, наукові шоу. Через таке майже волонтерство показуємо, що наука — це цікаво».
До повномасштабної війни Андрій, як і семеро його друзів дитинства, готувались заздалегідь. Зібрали тривожні наплічники, заправили автомобілі, запаслись водою. Мали чіткий план і для своїх рідних.
«Дружина Юлія, тоді семирічна донечка Катерина та дідусь повинні були поїхати за кордон. Правда, Юля сказала, що зробить це хіба, якщо ворог дійде до Збруча. Ми пішли добровольцями, але в перший день нас не взяли у ЗСУ. На другий — я побачив автомат зблизька, бо досі не служив та не мав за плечима військової кафедри. Після підготовки половину терміну був у піхоті, а далі — у розвідці (аеро-, радіо-), фактично працював з дронами».
«Кожен робить вибір, з яким жити наступним поколінням»
Воювати не було імпульсивним рішенням — Андрій готувався заздалегідь.
«З моїх друзів ніхто не виїхав, хіба з Києва перебрались до Калуша, але жоден не перетнув кордон. Футбольна команда «Сонечко» — це друзі, котрі знали один одного завжди, що дуже допомогло на фронті. Були й інші військові, котрі правильно працювали, але коли ти маєш зв'язок з дитинства з побратимом, то точно знаєш, що він тебе не залишить і у відповідь може на це розраховувати».
Пригадує, що на війні багато хто не може витримати морально. Був випадок, коли змушені були свого друга зв’язувати, бо у нього сталася панічна атака. Трималися командою, тому один одного тягнули до кінця. Хоч відразу було розуміння, що хтось з них може не вернутись.
Щодо сприйняття рідних, то тут все, як у всіх: дружина та мама плакали, а донечці пояснювали відсутність тата.
«У наших з дружиною родинах кожне покоління брало участь у визвольних змаганнях. В обох родичі відбули заслання в Сибіру або загинули в УПА. Так склалось, що випала доля боротьби й на мене. Вважаю, що кожен повинен зробити свій вибір: чи долучатись в різний спосіб до Перемоги, чи перепливати Тису. З цим рішенням не тільки він має жити, але і його діти та онуки».
«Війна — це не про кров та звитягу, а про гроші»
Андрій Коцюбинський вважає, що кожен має робити те, що вміє та може. Якщо хтось буде більш ефективний в мирному житті, ніж з автоматом, значить — це його місія.
«Війна показала, що є маса людей, яким дають автомат та садять в окоп. Проте тих, які можуть робити високотехнологічні рішення, використовувати речі, що набагато більше впливають на розвиток подій, — мало. Найбільше, що мені допомогло на лінії зіткнення — це вміння пілотувати, адже заздалегідь вчився керувати дронами. А також, як не дивно, — володіння англійською мовою. Озброєння не в Україні виготовляється, тому хтось має вміти перекласти інструкції, зрозуміти, як працює сканер, рація, налаштувати її, «прошити», запрограмувати. Моя галузь — фізика та математика, але програмування дуже близьке. Історія нашої війни показала, що маленький FPV-дрон вирішує завдання набагато ефективніше. Нам потрібно зараз не піхоту, а техніків та інженерів у армії».
Відповідь українців має бути асиметричною, бо ворог перемагає фізично, переконаний Андрій. Свої базові знання з повсякдення та університетського життя викладач почав «перекладати» на військові рейки.
«Тридцять кілометрів від лінії зіткнення електрики немає. Для того, щоб зарядити рацію та дрон, потрібні батареї, кабелі, контролери. Сонячні батареї — не наука в прямому сенсі, але треба вміти використовувати ці технології. Війна — не про кров та звитягу, а про гроші. Як би це дивно не звучало, але хочете більше уражень робити — треба просто більше дронів. Хочете, щоб піхота була сильною, їй треба ОСБ-плиту, пінопласт, вату, щоб утеплити окоп. Хто більше вкладе та ефективніше використає кошти, той перемагає».
У армії, вважає співрозмовник, потрібен ефективний менеджмент. Адже часто керують люди, які отримали звання ще за СРСР, тож підхід — не натівський. Зараз, за словами Андрія Коцюбинського комбатом 79 окремого батальйону ТрО став молодий хлопець (Сергій Бенько. — Ред.), котрий розуміє ризики й робить ставку на високотехнологічні компоненти.
«Потрібно змінювати менеджмент середньої ланки: командирами батальйонів та бригад поставити молодих людей, або тих, що бачили війну зблизька, а не тих, хто офіцер на папері. Я мав можливість познайомитись з такими, про яких навіть у книжках не читав. Співпрацювали дуже тісно з підрозділом «Українська добровольча армія». Ці люди не просто пішли добровольцями, але й ще не отримують за це жодних соціальних гарантій. Вони увесь час шукали тих, хто розвивається, адже кожен місяць впроваджували нову технологію, фічу (особливість. — Авт.), були на вістрі технологій».
Саме вони, розповідає «Док» (позивний Андрія. — Авт.), вчили правильно керувати дронами. Та й підбірка людей там була неймовірною: чемпіон України по самбо; чоловік років під 50, який просто носив сумку з акумуляторами, виявився доларовим мільйонером. Андрія бачив багато достойних та справжніх й у своєму батальйоні. На війні, зауважує, дуже зміщуються пріоритети й залишається те, що насправді важливо: сім’я, друзі, Батьківщина.
«Вбивство росіян — це робота»
«Нам всім певною мірою загрожують ризики: щодня є ракетні атаки, дрони та шахеди літають. Але на війні — це набагато інтенсивніше, концентрованіше. Були моменти, коли ти просто сидиш та молишся, бо в будь-який момент тебе може не бути. Тоді це дуже страшно, але зараз думаєш: «Молодець — перебоявся». Всі бояться, бо якщо хтось каже інше, то він або дурень, або бреше. Просто в кожного по-різному цей страх проявляється. Ми своєю компанією намагались його викинути в жартах, дуркуванні...».
На війні дрони — це очі ударної сили — артилерії, яка не стріляє, поки не побачить картинку. Андрій з дрона ворога бачив прицільно, а зазвичай їхні посадки розділяла сіра зона. Пояснює, що чим глибше зайдеш, тим далі будеш летіти, зможеш щось кинути, корегувати, розвідати, але з іншого боку — це більший ризик зустрітись з ворогом.
«Вбивство росіян — це робота. Це просто, як мити посуд, щоб він був чистим. У мене тут немає багато емоцій. Вони напали — значить, мають померти».
«Вісімка» друзів розуміла, що війна вплине психологічно. Тож з першого дня прийняла рішення: будуть ставитись до подій якоюсь мірою, як до військової гри. Якщо ж сприймати занадто близько, то це не дасть можливості жити та по-справжньому допомагати у цивільному житті, а на фронті — нормально воювати.
«Я мав просту задачу — вижити та повернутися до родини цілим фізично та морально. І щоб ментально залишитися цілим, треба було огорнути себе «бульбашкою». Є випадки хлопців, котрі пропустили через себе всі події, тому, навіть звільнившись, не можуть пережити».
«Війна — справа молодих. Для них — це найкраща робота у світі»
Зараз Андрій повернувся до викладання на кафедрі, але переконує, що війна нікуди не поділася. Щодня хтось має щось робити, якщо не на фронті, то в тилу.
«Там треба бути здоровим та молодим. До першої поїздки додому не думав, в принципі, повертатись. Якщо не мати малих дітей, бути молодим та з достатнім рівнем здоров’я, то це найкраща робота у світі. Вдома немає відчуттів, що живеш тут і зараз. Ти просто пливеш по течії, а в окопах — прокинувся і посміхаєшся, бо настав ранок».
Частина з «вісімки» друзів звільнилася, проте починає підготовку до наступного витка, що може бути набагато серйознішим. Хтось каже, що піде на офіцера, бо їм легше і годують краще (сміється. — Авт.).
«Якщо ми мікроскопом будемо розбивати горіхи — це буде неефективно. Можливо мікроскоп не завжди корисний, але інколи переважить ці всі горіхи, які не можна розбити. Я до цього зараз так ставлюся. Маємо бути готові до радіаційної безпеки, до політичних потрясінь, які можуть змінити все в один день. Наприклад, якщо брати Ізраїль, він воює 50 років і це не заважає паралельно розвиватися, ставати однією з найкращих країн за рівнем життя. Ми можемо також боротися десятиліттями, але при цьому рости економічно, соціально тощо. Недавно зустрічались з хлопцями, серед яких були історики, то ця ситуація схожа на ту, що була сто років тому з Петлюрою. Ми з «сусідами» воюємо пів тисячі років. Так нам написано».
Клуб за інтересами
Наразі Андрій Коцюбинський навчає пілотування різні групи населення. Проводить навчання для вчителів «Захисту України», котрі своєю чергою навчають учнів, а також для студентів трьох франківських вишів. Називає це безплатним гуртком або клубом за інтересами.
«Підготовка потрібна зараз до того витка, що буде через кілька років. І школярі мають розуміти важливість безпілотних технологій та мати безпосередній дотик до них. Щоб ті, хто хочуть, могли спробувати з перших рук та зрозуміти, як працюють дрони. Для цього потрібні навички, програмне забезпечення, робота з обробкою відео, фото. Той, хто пише текст, має володіти вордом, хто рахує — екселем. І тут той же принцип».
Ветеран вважає, що кожен має віддавати хоч маленьку частинку для нашої Перемоги. І це не обов’язково гроші. Одні — мають копати на крайній лінії зіткнення, інші — закуповувати, перевозити обладнання із-за кордону. Хтось — давати моральну підтримку тим, що повернулися, або готувати тих, хто піде. Паралельно, як за словами блогера Сергія Стерненка, «кожен має закидати по дві гривні на русоріс».
«Ми перебуваємо на такому етапі війни, коли наша країна використовує технології, яких ще не було у світі ніколи. Наприклад, дрони, що збивають дрони. Це також стримує великий наступ росіян. Україна, яка не має флоту, але при цьому беззаперечно перемагає на морі. Високі технології, круті безпілотні катери — це неймовірні рішення. Багато розкидано дослідних установ, де сидять і креслять нові апарати, які можуть літати та плавати. Країні потрібні інженери, які будуть могти використовувати технології, щоб перемагати».
«Коли тобі бракує води — ти її шукаєш. На війні — те саме»
За словами Андрія, дуже зациклюються на негативі, але мало показують позитив. Яскравим прикладом позитиву є хороша рекламна кампанія Третьої штурмової бригади. Вони «відсіюють» кандидатів, але більшість бригад в цьому напрямку не рухається. Люди думають, якщо тебе мобілізували, то ти — смертник. А насправді — це просто зміна стилю життя, де вимагають бути дисциплінованим і витискати з себе все, що ти можеш.
«Нам потрібен правильний рекрутинг — масові рекламні кампанії з сучасними підходами. Коли йде політична кампанія, то можна замовити таргетингову рекламу і в кожній групі дати той меседж, який тобі потрібно. Чому такого немає в армії?!».
Сам Андрій звільнився зі служби, бо отримав травму та переломи.
«Як літав на дроні, «Орлан» засік і стрельнули по нас — добре, що не попали. Я стояв на високому бруствері (частина оборонної споруди. — Авт.), а знизу окопчик. І ти стрибаєш, як супермен, тому невдало впав і поламався».
Головне — люди. Території — це другорядне
Андрій Коцюбинський хоче, щоб Україна перемогла якомога швидше, тоді поїде в Ісландію на тектонічний розлом плит. До війни часу завжди не вистачало.
«Бракує подорожей, а світ великий і треба встигнути його побачити. Зараз я по максимуму намагаюся весь вільний час проводити з дочкою. Вчимо англійську та математику. Каток, лижі, ігри… Мав вивчити той «Майнкрафт» (комп’ютерна гра. — Авт.), щоб їй було цікаво зі мною. Мене здивувала ця гра тим, що у ній не перемагають, а увесь час — це вдосконалення».
Ветеран переконаний: Перемога, як і правда, — за нами, але головне, щоб не було запізно, адже демографічна яма починається та й втома від війни щоразу більша.
«На мою думку, головне — люди. Території — це другорядне: наприклад Кубань наша, але зараз непідконтрольна країні. Землі можна відбити завтра або й через сто років, але людей не повернеш. Перемога — коли Україна залишиться незалежною, буде мати можливості розвиватись у міжнародному напрямку в бік ЄС та НАТО. А найголовніше — наші люди залишаться на своїй землі, навіть якщо її розміри стануть меншими. Всі імперії однаково починають і однаково закінчують — кінець російської наближається до завершення».
Редакція «Вікон» дякує пабу «Під ясенами» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
