Галина Андріївна шиє рукавиці військовим Під вікном стоїть 40-річна швейна машинка, на якій Галина Андріївна шиє рукавиці військовим. У ящику під журнальним столиком розкроєні безліч заготовин трьох розмірів та різноманітних кольорів. У інших — ялиночки як «бренд» швачки, а також нещодавно придбані на церковному благодійному ярмарку емблеми Калуської громади разом із Матір’ю Божою. Останні запихає або в рукавичку або клеїть на неї.
«До хати я вже несу практично готові рукавиці для зшивання. Щось вирізаю на вулиці на столі, щось заготовляю у літній кухні. У підсобній кімнаті тримаю матеріали. Тепер це зазвичай шуби: мої, дочки, онучки. Усе йде на утеплення та обідочки, також використовую ватин. На початку робила із марлі та бинту, розраховуючи на поранених військових, щоб об ватин вони не зачіпали ранами. Тоді ще дефіцит був у аптеках».
Загалом жінка має 30 з половиною років стажу, 28 з яких проробила у Кропивнику на товаристві «Мрія», останні півтора — у швейному цеху в Тужилові бракером (те, саме, що бракувальник — особа, що оцінює вироби та товари щодо якості. — Авт.). А починалось все із творчого нахилу до малювання та креслення.
«Колись гуртків не було, тому я самоучка. Після 10 класу поступала у Львів на швачку, але творчий конкурс з малювання не пройшла, бо не розуміла, що у вазі з яблуками головне правильно намалювати тінь. Тоді пішла у Калуський побуткомбінат, вчилася шити верхній одяг. За три місяці, що була ученицею, пошила собі на іспит пальто. Тоді одразу дали мені четвертий розряд, хоч в той час максимально другий присвоювали».
Після декрету Галина Баран у «побут» не повернулася. Пішла у Голинську швейну майстерню при колгоспі, а потім — Кропивницьку. Там пройшла процес від швачки, закрійниці — до майстра зміни.
«Вчила людей, та й вчилася від них. Були швачки, які знали тільки свою операцію, а я хотіла знати все. Мій покійний батько колись казав: «Ти вчися, це може не згодитися, але щоб ти знала». Паралельно вдома обшивала усю вулицю: чохли в автомобілі та автобуси, кожушки, камізельки. Але найбільше любила шити хутряні вироби. Популярністю в мене у 90-их роках користувалися бурки. Одна жінка прийшла на роботу в білих бурках і показала цілому цеху — 35 нас було, — як їх шити. Десь п’ять з них навчилося це робити для себе, а я почала з шуби шити. З дитячих, дорослих, дублянок — це майже ручна робота».
Пізніше співрозмовниця задумувалась над власним виробництвом — для цього навіть придбала спеціальну машинку. Але здоров’я вирішило по-іншому. Коли настала повномасштабна війна, почали опускатись руки. Виїжджати не планувала, адже вдома будинок, земля, квіти — все, що надбала за роки життя. Спочатку приносила у сільську раду для воїнів та тих, хто залишився в окупації, одяг, їжу, ліки.
«І тут мені прийшла ідея пошити рукавиці. Мала наплічник, з якого вирізала форму та пошила жовті сукняні рукавиці. За три-чотири дні у мене вийшло двадцять штук — по десять у два наплічники. Маю власні запаси тканини, тож думаю: не буду я їх палити або чекати, поки ворог прийде та знищить разом із нами. Вирішила приносити користь навіть цими рукавичками. Це вийшло спонтанно, але минулої зими я віддала на фронт приблизно 200 штук».
Цьогоріч з осені пані Галина почала робити заготовлення, а з першим снігом — шити. Спочатку віддала кілька пар настоятелеві місцевого храму о. Анатолію Козаку для його братів. А зазвичай передає рукавиці через місцеву волонтерку Іванну Коцан.
«Зварила зранку їсти, зробила порядок і сідаю за машинку, бо як подумаю, що там хлопцям холодно... Я дуже переживаю, менше дивлюсь телевізор та Інтернет, а натомість стараюсь у цій роботі себе заспокоїти. Влітку займаюсь квітами. Також ми сушимо овочі: моркву, капусту, буряк, петрушку, цибулю — для борщів та супів військовим. А ще — гарбузи на цукати. Кріп сіяла тричі на городі. У 2024 — понад 12 трилітрових банок насушила сушки (сушених фруктів. — Авт.). Сонце гріє, я збираю яблука, мию, ріжу. Чоловік зробив спеціальні ліски й ми на них сушили на вулиці, пізніше — на поді досушували та в банки герметично закривали. Бог дав руки, ноги, ходжу і коли себе нормально почуваю, то щось корисне роблю».
Жінка пригадує, як віддала волонтерці рукавиці, а вона через десять днів дзвонить з проханням ще пошити. Тоді вставала зранку і сідала за швейну машинку — як на роботі. За день без відволікань могла і п’ять пар виготовити. Потім пішки несли замовлення, бо такий був сніг, що машина не могла заїхати.
«Взимку 2023 року були проблеми зі світлом. А за два дні їхала машина, тому хотіла мінімум 10 пар відправити. Всі рідні допомагали і я ціную їхню підтримку. Чоловік ліхтариком світив, внучка — нитку в голку вставляла, бо я не бачу. Всюди літала тканина, але хлопці отримали тепленький обігрів рук».
Якщо вирізати, настелити, покроїти, зшити, то на одну пару йде до години часу, інколи може і дві — все залежить від обставин та матеріалу, пояснює швачка.
«У мене була моя зимова шуба не знищена, адже колись одягали тільки «про неділю» — до церкви. Вона важка, непрактична — думали, попалити. Але з неї пошила 21 пару рукавиць. Але це не так — розстелила, порізала і вийшла ця кількість одразу. Це гарних цілих було з 10 правих та лівих, а решта — ручна робота, все докупи зв’язувати та «мучити» з машинкою, бо вона грубе не бере, тягне. Треба руку набиту мати».
Галина Баран ще не зустрічалась із бійцями, які носили її рукавиці, але вважає, що це не головне. Коли створює для них рукавиці, то молиться та плаче, але водночас так і заспокоює свої емоції.
«Мені жаль молодих солдатів, що мерзнуть в окопах та гинуть на цій війні. Я б хотіла, щоб моя рукавичка зігріла захисників, подарувала теплоту та любов, відчуття домашнього затишку. Щоб вони бодай одягнули її після бою чи коли щось потрібно перенести. Я роблю свою роботу від душі й радію, що вношу маленьку лепту. Коли людина далеко від дому, то хоче мати вишиту сорочку чи інший оберіг, то нехай воїнові таким буде моя рукавичка. Я слави не прагну, достатньо, що в церкві мені співали «Многая літа». Хочу допомогти й, звісно, щоб кожен захисник повернувся живим до своїх рідних».
Чотирнадцятирічна онучка Софія Мельник розповідає, що бабуся навчає її шити, готує до олімпіад з трудового навчання. Дівчина натомість підтримує її волонтерство.
«Загалом бабуся все робить сама, але якщо просить щось допомогти підшити, підрізати, то я завжди відгукуюсь. Спершу разом думали над емблемою. Знайшла в Інтернеті ялиночки: видрукувала, показала, вона вибрала, ті, що подобаються, тоді їх нарізала, щоб клеїти на рукавиці. Я хочу, щоб здоров’я і надалі дозволяло бабусі бути волонтеркою. Пишаюся, що багато хто говорить про її внесок у допомогу бійцям».
Софія із подругами також долучалась до допомоги: плели в церкві маскувальні сітки та робили розпалювачі військовим.
«Відчуваю радість, коли щось роблю для захисників, цікаво, як вони відреагують. Коли переглядаю відео в Інтернеті, як отримують посилки, бачу їхню усмішку, самій аж плакати хочеться. Приємно було б на воїнах побачити наші рукавички».
Редакція «Вікон» дякує Галині Баран за п’ять пар рукавиць, які вона передала для наших рідних та знайомих. Частина уже доставлена на Запорізький напрямок разом із кутею.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
