Віталій Дядюсь служив старшим стрільцем-оператором у Третій штурмовій бригаді Спогадами про свого первістка Марія Дядюсь поділилась із «Вікнами».
«Я дуже хотіла сина і згодом Бог дав мені первістка, на котрого дуже чекала. Ім’я вибирала не довго, бо завжди мріяла назвати Віталій. Тому, що це означає «Повний життям», «Той, який дає життя», — пригадує Марія Дядюсь.
Через три роки у сім’ї народився ще один хлопчик — Любомир. Мама розповідає, що в братів були дуже хороші стосунки.
«Вони любили один одного і завжди були нерозлийвода. Це достойний приклад братів. Також Віталік дуже любив свою прабабусю Марію, якій 91 рік. Пригадую, що коли поїхала на роботу, попросила, щоб приглянув за нею, бо тоді захворіла. Він біля неї сидів цілу ніч, давав їй таблетки та гарячий чай. Прабабуся дуже переживала і чекала його, адже була, як мама. Коли працювала, то завжди дітям готувала їжу, вкладала спати».
Віталік, пригадує мама, був дуже добрий, енергійний, щирий та слухняний. Любив спорт, особливо футбол. Вечорами з друзями бігали ганяти м’яча. Підлітком захоплювався мотоциклами. Полюбляв все фотографувати, а сам ставати до фото не дуже, тому мало спільних сімейних світлин.
Після школи захотів ремонтувати авто, тому пішов навчатися у Войнилівське професійне училище на слюсаря авторемонтних машин. Через рік поїхав працювати у Польщу. Коли виповнилося 18 років, повернувся в Україну, де вступив до Калуського коледжу економіки, права та інформаційних технологій Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Провчившись рік, у червні 2024 вступив до лав ЗСУ на контракт.
«Я не заперечувала його вибору, бо він мріяв захищати нашу країну від російського агресора. Завжди хотів служити. 28 серпня 2024 року син підписав контракт. Спочатку його відправили на навчання у Львівську область, а потім на місяць у Польщу. Звідти дзвонив із захватом та розповідав, як вчать під танки лягати, стріляти… Йому це подобалось. В нього багато друзів служили у Третій штурмовій бригаді, тому Віталік і себе там бачив».
Після навчання його відправили в Ізюм Харківської області, де через кілька днів пішов на позицію і не виходив на зв'язок впродовж восьми днів. Для матері чекання та мовчання було важким, тому вона подзвонила у частину, щоб дізнатись подробиці.
«Мені сказали, що вони пішли на позицію, а коли прийдуть — не знають. Я була в шоку. Після цього через два дні син подзвонив. Сказав, що йому не було важко вижити в тому пеклі. Багато побратимів стали "двохсотим", а він, мало бракувало, щоб був "трьохсотим". 16 листопада я чула сина востаннє. «Мамо, я йду на «нуль», приїду і подзвоню». А 19 — Віталік загинув».
21 листопада 2024 року рідним прийшла страшна звістка, що Віталія Дядюся вже немає серед живих. Воїн загинув від вибухової травми під час артилерійського обстрілу, до останнього подиху захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, землю та наш народ.
«До цього болю не можна звикнути, ворога не можна пробачити, адже гинуть ті, хто мав би народжувати нове покоління українців та доглядати своїх батьків, радіти життю та розбудовувати нашу державу», — констатує мама Героя.
Марія Дядюсь вдячна всім, хто підтримав її ініціативу та підписав петицію про присвоєння сину посмертно звання Героя України. А також закликала, тих хто не встиг цього зробити — долучитись, щоб хоча таким чином увіковічити пам'ять про внесок сина у Перемогу.
Петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) розміщено на сайті Президента України. Підписати петицію можна за посиланням.
Нагадаємо, що Віталій Дядюсь народився 6 листопада 2005 року у селищі Войнилів. Був солдатом військової служби за контрактом. Служив старшим стрільцем-оператором 2 штурмового відділення 2 штурмового взводу 3 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини А 4638 (Третя штурмова бригада). Загинув 19 листопада 2024 року біля населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області. Похований 23 листопада 2024 року на місцевому цвинтарі рідного селища. У нього залишились батьки, молодший брат та прабабуся.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
