І після Перемоги Василь Микитин бачить себе військовим — Василю, розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення? Чим займалися?
Колись я займався тайським боксом. Вчився у Тлумацькій школі-інтернаті. Пізніше — в Івано-Франківському п’ятому ліцеї на столяра-паркетника. А після закінчення три роки робив у польських квартирах та офісах євроремонти. Таким чином забезпечував себе, свою дівчину Тетяну та нашого сина Адама.
Зараз хлопцю сім і він уже ходить у французьку школу та навіть через відеозв’язок вчить мене іноземної. Третього березня 2022 року я повернувся в Україну. Але мене майже рік не брали у військо, бо не підходив за віком, не мав бойового досвіду та й потреби тоді в людях не було такої, як зараз. І тільки у січні 2023 запропонували підписати трирічний контракт, на що одразу погодився.
— Чому свідомо повернулись додому, розуміючи, що більше перетнути кордон не зможете? І як сприйняли Ваше рішення рідні?
У мене на той час в Україні перебував син і я не хотів, щоб він був без батька та ріс в країні, де війна. Я їх відправив з дівчиною у Францію. За цей час у нас не було можливості побачитись, але мені легше від того, що він у безпеці. Адже часто від прильотів гинуть невинні діти — і це найстрашніше. На строкову службу я б точно не пішов, бо це совок, а от служити у бойовому підрозділі — якраз моє. Ці два роки відчуваю себе, як риба у воді — від простого морпіха став головним сержантом. Якщо є бажання, то можна всього навчитися. Спочатку сам не мав поняття, як воювати, зараз — навчаю інших. Солдат проходить 45 днів базової загальної воєнної підготовки, а ще місяць ми його вчимо практичних дій збереження свого життя та життя побратимів. Одразу в окоп не відправляємо.
Мама, дівчина, сестра знали, що сенсу мене переконувати немає, бо я дуже впертий: як вирішив, то так і буде.
— Чи пам’ятаєте свій перший бій?
Після проходження медкомісії я потрапив в «Десну» на місячну базову загальну підготовку, потім було три місяці батальйонного злагодження. Став командиром гранатометного відділення, мав у підпорядкуванні вісім людей.
Перший бойовий вихід відбувся 5 червня 2022 року. Росіяни штурмували селище Новодонецьке. Ми працювали з трьома хлопцями з СПГ — станкового гранатомета. Хлопці з інших рот штурмували, а ми, рота вогневої підтримки, їх прикривали. Зразу я не чув та не розумів прильотів. Добре, що на позиціях були досвідчені бійці, які нас трохи «посвятили», від чого і де ховатися, що летить. Всі побратими були практично мого віку. Найстаршому командиру кулеметного відділення був 31 рік.
— Ви на війні «Фартовий» і це не просто позивний?
Позивний я отримав ще під час навчання від командира взводу. Бо коли хлопці десь «накосячили», я не був поруч з ними. Взагалі мені щастило дуже, бо за два роки війни не мав жодного поранення — тільки легку контузію.
— Ви були у Кринках (лівий берег Херсонщини. — Авт.) 72 дні. Що допомагало там пережити всі випробовування?
Коли несли евакуювати пораненого, в той час нас скидами «утюжили» і біля моєї ноги два ВОГи (уламковий боєприпас для гранатометів. — Авт.) впали. Нас йшло четверо, несли п’ятого — пораненого. То його ще раз поранило, всіх довкола осколками покрило, а в мене ні подряпинки, тільки трохи контузило. Інший випадок був на мій день народження. Я перебігав з точки на точку, там багато дротів і перечепився за дріт, падаю, а два метри поперед мене скид. Якби я зробив ще два кроки, то став би на нього. Тоді забіг до хлопців на «точку», а вони мене привітали енергетиком, свічкою та пачкою сигарет. А могло бути поранення, але Бог є. Треба в щось вірити, віра — це все.
— Чому весь час поступались чергою своєї евакуації?
У Кринках ми сиділи в повному оточенні — це була зима. По флангах в обидва боки росіяни, а позаду — вода, і не було як відійти. Логістика спочатку відбувалася завдяки гумовим човнам, але їх почали сильно розбивати: з десяти доходило дві-три максимум, а інколи й тим не щастило. Почали всю провізію, медикаменти скидати дронами. Щодо еваку (евакуації. — Авт.), то якщо я без поранення, то вважався бойовою одиницею, міг прийняти рішення, відбитися, тому поранений — поза чергою, бо він уже був тягарем.
— Як вона пройшла?
Запливали ми у Кринки 3 грудня 2023 року разом із моїм командиром роти й з побратимом Олексієм, з яким з першого дня пройшли всі бої. О шостій ранку не було жодного ворожого пострілу. А випливав 14 лютого 2024 з Олексієм і командиром другої роти «Арчі». Кілька разів по нас вдарили «Васильком» 82 калібру, але не попали. Головне — виплисти на велику воду у Дніпро, бо воно широке, там можна маневрувати човном та ухилятися від прицілів. Також був туман, тому і для дронів не дуже було сприятливо. Сили оборони там ще залишалися до березня 2023 року.
— Чому не вдалося переправити тіла загиблих побратимів додому?
Ми планували хоч частково це зробити, зносили всі тіла на берег. Думали в човні розмістити одного-двох поранених та до трьох загиблих, але коли він підходив, то починало все летіти й прострілювати. Ми старалися швидко закинути пораненого і самим втекти — на інші дії не було можливості. З Тягинки плили Дніпром 1,5 км проти течії й заходили в річку Конку, по якій долали 4,5 кілометри до Кринок. Багато не допливали, бо човни розбивали у Дніпрі.
— У Кринках Вам довелося керували боєм.
Так склались обставини. Командира другої роти, 23-річного «Арчі» від прильоту FPV дуже сильно контузило. Спочатку він цілу добу не бачив, а потім настала сильна дезорієнтація. Ми в той час оборону тримали в лісі, щоб ворог не заходив у село. І коли ворог штурмував, треба було приймати рішення. «Арчі» мені допомагав, але повністю управляти боєм сам уже не міг. Там вся морська піхота була і 126 окрема бригада ТрО дуже помагала. Я не знаю, для чого була операція «Кринки» — можливо, вище командування бачило в цьому сенс. Там багато хлопців полягло і досі вважаються безвісти зниклими, адже їхні тіла неможливо забрати. Росіян переважали кількісно, плюс техніка, а ми по воді ніяку не могли переправити свою. Сили дуже нерівні.
— Як управляти страхом на війні?
Страх померти є завжди, але на війні легше, бо було кому прикрити спину, адже з нами воювали командири, навіть командир батальйону. Якщо не боротись зі страхом, то ти стовідсотково «двохсотий». Людина не розуміє, що вона робить, не контролює себе взагалі. Там були штурми «Z», багато їхніх зеків, танковий полк чи дивізія. Найбільше лякали КАБи, які й стерли поселення. За добу їх могло прилетіти до 40 на плацдарм площею три кілометри. Цивільних під час операції не було взагалі — їм би місця не вистачило. Ми ж ховались по підвалах, гаражах — все, що нижче землі. У лісі у піску копали льошки, але вони легко засипалися.
— Якщо повернути час назад, чи прийняли б рішення повернутись в Україну та воювати?
Звичайно. Зараз багато людей ухиляються, тікають, а, наприклад, на Донецькому напрямку ситуація дуже важка. Добре, що є волонтери, які розуміють, що фронт дуже сильно просувається і стабілізувати його дуже важко. Так, Василь Урус з першого дня знайомства нам закупівлею дронів та машин поміг. Зараз також назбирав грошей і має відправити «пташок», а ще збирає на пікап, який згорів після прильоту — деяких хлопців поранено, один загинув, інший — залишився без руки.
— Чого Україні не вистачає у цій війні?
Нам не вистачає людського ресурсу — у них піхоти набагато більше. Ті, хто ухиляється, не розуміють: якщо не штурмувати, а просто не зупинити й не утримати лінію фронту, що є зараз, то ворог вийде на адміністративні кордони Дніпропетровської області — до цього залишилося дуже мало. Я планую продовжити службу до закінчення війни. У нас сформувався кістяк батальйону, командир дуже хороший — 25 років, був у полоні, як із «Азовсталі» виходили, а потім його обміняли на Медведчука. Після цього повернувся на службу — і на позиції виїжджає, і дуже правильні рішення приймає. Зараз ми набираємо у батальйон охочих до 44 років. Щоб людина була фізично підготовлена, морально могла йти вперед, бо ми морпіхи, тож завдання відрізняються від простої піхоти.
У нас вся техніка новітня — натівська, все капсульне — американське та британське. З радянського залишились тільки кулемети ПКМ (кулемет Калашникова модернізований. — Авт.) і станкові гранатомети СПГ. Браунінги та Мк-19 (гранатомет станковий автоматичний. — Авт.) — американські. Щодо автоматів, то ми відійшли від «калашів», зараз маємо кольти М5, М4. Озброєння вистачає — бракує людей.
— Що найважче дається під час бойових дій?
Найважче переноситься на війні втрата побратимів. У Кринках я зрозумів, що життя, як клацання пальців: тут — є, а тут — його не стало. Такий випадок стався з медиком «Богомолом». Ми сиділи в гаражі, говорили, я був під стінкою, а він напроти — і тут приліт 152 снаряду. Йому бетонний блок у голову влетів... У мене сльози, нерозуміння того, що сталося, я думав він живий, у вухах пищить, все біле… Ми з хлопцями до нього, а то марно…
— Як найближче був ворог до вас і що відчуваєте, коли його знищуєте?
За п’ять метрів бачив ворога. Через вікно з-за холодильника тримали його на прицілі. Йшла російська штурмова група в складі чотирьох чоловіків: один був під хатою, інший — ззаду, а двоє — збоку, а ми їх гранатами закидували. На війні, або ти вбиваєш, або тебе. У мене перші бої були такі, що я стріляв з гранатомета за 4,5 кілометра і розумів, що в когось попадав, але цього не бачив. У Кринках у ролі піхотинця поклав десь десять ворогів до загального рахунку. Я їм нічого не бажаю, не є злобною людиною. Бажати їм смерті — по-тупому, бо вони також люди. Просто хочу, щоб вони звалили з нашої землі.
— На яких ще напрямках за два роки тримали оборону?
За час служби були на Донецькому напрямку: зачищали фланги Новодонецького і Старомайорського, під Урожайним та Великою Новосілкою йшли по флангах, а 35 бригада заходила в села. Під Рівнополем, а також на Херсонському напрямку. Після Кринок перевівся у FPV-взвод, то три місяці «літав» на Лівий берег. Потім повернувся до себе в роту, де три місяці обороняв Берислав, а звідти переїхали на Курахове.
— Чи є позитив на війні?
Позитивних спогадів багато і в Кринках зокрема. Коли «гради» по нас летіли, ми лягали й сміялися, що вони, косоокі, не можуть попасти. Без жартів там дуже важко. Але негативу вдосталь, особливо повідомляти рідним про втрати. Зараз спілкуюся з сестрою полеглого побратима, яка хоче приїхати з Німеччини й зустрітись. Також присутнє відчуття, що може я не все зробив, що міг, і тому немає хлопців. Проте не все від мене залежить, бо як поліг від снаряда чи дрона, то тут я безсильний, бо це не від вогню звичайної піхоти.
— Як ви отримували їжу та ліки?
У нас були великі українські дрони — «Вампіри», у народі їх називають «Баба Яга». Нам скидали ними до 15 кілограмів мішки з кашами, ковбасою, хлібом. Ми старалися весь час мати запас, ділити такі два «пайки» кожному у тривожні наплічники. Все порівно ділити, адже розуміли, що якщо хтось більше поїсть, інший — буде голодний.
— Що можете розказати про російських полонених і чи думали про таку свою роль?
Щодо свого полону, то це шанс вижити й, можливо, дочекатись обміну, бо в мене сім’я. Підривати себе не думав, адже тіло твоє не вивезуть, тому старався вижити. У Кринках полонених взяв дружній підрозділ 35 бригади. І їх двоє жили з нами в одному підвалі — росіянин та бурят. Коли запитав, навіщо вони сюди прийшли, то почув звичне: «Нас змусили», хоча вони всі контрактники. У іншому підрозділі побачив на позиції полоненого російського капітана, то змусив його у День ЗСУ українською на відео вітати. На Донецькому напрямку взяли старшого діда. Він був поранений, ми йому надали допомогу, напоїли чаєм, обігріли, я його вивозив. Йому сказали, що тут фашисти. Я питаю, чи він їх побачив. «Ви нормальні, і поведінкою, і шеврони не фашистські. Ви до мене добре відноситесь, а наші ваших убивають». Вони знають, що їдуть на вірну смерть в один кінець. На позиціях — і з кулеметами, і з гранатометами, а їх двоє на мотоциклі штурмують цілий взводний опорний пункт. У них на контракті зарплати великі — от і мотивація.
— Про що мрієте?
Хочу, щоб війна закінчилась. Будувати сім’ю, нарешті, весілля зробити, сина обійняти. Але поки що у мене ще рік контракту, який автоматично продовжиться. У мене зі здоров’ям все нормально, тому списуватись не хочу. Але себе бачу і після Перемоги військовим.
— Як ставитесь до цивільних, які не воюють?
Коли йду у формі, то люди косяться, бо думають, що це ТЦК. Я горджуся тим, що служу. Думка інших мене не хвилює. У кожного свій вибір. Є багато волонтерів, що не служать з певних причин, але сильно допомагають, а є зовсім пасивні люди. Та й тих вистачає, що нічого не роблять, але знецінюють тих, хто щось робить. Вони бісять, але я стараюсь увагу на них не звертати.
— Чи достойна зарплата у військових і на що її витрачаєте?
У мене посадовий оклад — 27 тисяч гривень як головного сержанта роти. Понад 200 тисяч мав у Кринках, адже понад два місяці був на «нулі». Життя тих грошей не коштує, але на спорядження, яке погубили, нічники, машини, що вийшли з ладу — знадобились. У нас є фонд роти, куди ми кидаємо гроші. Я купив форму, берці, плитоноску, каску, навушники, оптику на автомат, каримати. За сотню точно перевалили витрати. Держава забезпечує цим всім, але вона видає четвертого класу бронежилети, а я придбав керамічні плити шостого, американські. Вітчизняний бронік важить мінімум сім кілограмів, а у мене одна плита 2,5 кг і навіть з магазинами вона не така важка.
— Яка Ваша думка щодо ТЦК та рекрутингу?
ТЦК свою роботу зробили та показали себе так, що вже людей ніяк не заохотять. Заохочувати має держава, а не ущемляти у правах новими законами. Росіянам за перший контракт виплата йде понад мільйон. Наші хочуть здається зробити п’ять. Зараз ніхто за ці гроші не піде воювати — це не на початку. У кожній бригаді практично є рекрутинг. Головне, щоб у людини було бажання, решту — надамо, навчимо і постараємось зробити так, щоб військовий повернувся живим.
Допомогти грошима на пікап батальйону Василя Микитина можна на картку волонтера Василя Уруса: Монобанк 4441111129864330.
Редакція «Вікон» дякує краєзнавчому музею Калущини за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
