Ми — українські цигани!

Так кажуть про себе представники калуської родини ромів на прізвище Макула. Живуть вони у нашому місті понад десять років, але так і не встигли спізнати, що таке допомога і співчуття. У сім’ї Юлії та Йосипа Макулів — семеро дітей і п’ятнадцятеро онуків. Майже усі вони живуть разом у…двокімнатній службовій квартирі. Бідність і радість завжди ходять у ромів поруч, а наше усталено-негативне відношення до них ранить їхні серця. Коли ми робили світлину, вдома були тільки невеличка частина сім’ї Макулів, а голова родини спеціально одягнув святкову сорочку.
Переглядів: 964

Так склалося, що українське суспільство намагається не помічати таку невід’ємну частину нашого народу, як роми: вони просто не існують для нього. Роми не стають позитивними героями публікацій, про них не хочуть знати ні численні благодійні організації, фонди, ні, як не прикро, існуюча влада. Вони нібито є, але живуть своїм осібним життям. За допомогою не пхаються і не стоять у черзі за отриманням безкоштовної гуманітарки — от і добре! Як кажуть, очі не бачать — серце не болить. Зневажливе ставлення до представників ромської національності призвело до того, що вони, здебільшого без освіти, оскільки живуть у злиднях, не можуть знайти роботи, змушені просити милостиню, збирати металобрухт. Проходимо мимо цих обездолених прохачів на вулиці і прагнемо не помічати, а якщо і звернемо увагу, то вчимо жити: “Йдіть працювати, нероби!” А чи так легко ми, генетичні українці, знаходимо себе у цьому житті? Чи беруть нас на роботу з відкритими обіймами? Скільки нас, у незалежній українській державі, шукає порятунку у смітниках, під церквою, спускаючись на самісіньке дно цього суспільства? Що вже казати про ромів, стійке несприйняття яких, породжене ще радянською системою, переслідує їх і досі. Не давши шансу ромам гідно жити і працювати не тільки у НАШІЙ, але і в ЇХНІЙ державі, прирікаємо їх на злиденне не життя, а виживання.
Не переймаються життям ромів і засоби масової інформації, зрідка подаючи хіба що негативну інформацію: цигани вкрали, цигани видурили… Характерно, що тавро злодіїв і аферистів приклеєне до цілого народу! Чому ж ніхто не каже так про нас, українців, адже 99,9% відсотків в’язнів є саме українцями? Журналісти, як не прикро, наполегливо і систематично нав’язують негативне уявлення про цілий народ зі своїм національним характером, традиціями, давньою культурою. І починає багатьом здаватися, що роми —  суцільні злочинці, кримінальна спільність, соціальна група, небезпечна для суспільства, а не народ. І це в той час,  коли понад півмільйона ромів було знищено у фашистських концтаборах, коли вони спільно з представниками інших національностей воювали проти “коричневої чуми”, коли кращі з них засновують свої театри, є відомими співаками.
Поряд з нами живе чимало чесних і порядних ромів. Вони — талановиті і працелюбні люди, ніколи не впадають у відчай навіть тоді, коли у домі немає і кусника хліба. А які чудові і вроджені вони співаки і танцюристи! З такою сім’єю, що живе у Калуші, мені пощастило днями познайомитися.

Ми — українські цигани

Так гордо каже 52-річний Йосип Кальманович Макула, якого добре знають комунальники міста, адже понад 10 років він з дружиною Юлією працює у структурах нинішнього ДКП “Міськкомунгосп”. Доля покидала ними чимало: зустрілися у Закарпатті, звідки Юлія Василівна — українка — родом, а далі поїхали за кращим життям у с.Рисовод Херсонської області.
— Я 17 років тяжко працювала дояркою, а чоловік — трактористом, — згадує головна жінка родини Макулів. — Йосип був там дуже шанованою людиною, керував місцевим музичним колективом, грав на весіллях. Жили сутужно, але дружно. Виховали 7 дітей, а зараз допомагаємо дітям виховувати 15 онуків. Коли померли батьки, ми вирішили переїхати на батьківщину чоловіка — у Калуш. Та нічого доброго не знайшли. Незважаючи на те, що я — багатодітна мати, не відчуваю ні я, ні мої діти жодної опіки з боку влади. Обминають нас навіть соціальні служби, які могли б допомогти хоча б вживаним одягом. Іде зима, а ми — голі і босі.
Про подружжя Макулів, яке працює прибиральниками на новому міському кладовищі, ніхто не скаже поганого слова — ні сусіди, ні працівники КП “Ритуал”. Роботящі вони люди, щирі і сумлінні.
— Ми працюємо усе своє життя, — каже Йосип Кальманович, — на відміну від інших представників нашої національності. Окремі з них називають нас за це дурними рабами. Але такі — не всі. Мені ніколи було не соромно за те, що я працюю. Навчив працювати і своїх дітей, але з того часу, як Україна здобула таку бажану незалежність, наше життя пішло шкереберть. Циган, звичайно, приймають на найбруднішу роботу, от мої діти і працювали прибиральниками на вулицях міста. Тепер і цієї роботи не мають, бо за неї не платять. І хоч син Євген — слюсар і комбайнер, а Йосип — кухар, вони не можуть знайти у Калуші роботи за фахом.

Найбільша мрія — нове житло

Не всі з дітей Йосипа і Юлії Макулів змогли здобути освіту, бо завжди жили бідно, а тепер не знають, як послати у школу найменших внуків. У двох кімнатках службової квартири проживає три сім’ї, а прописано — понад 15 осіб! Ці щирі і добрі люди, які радо сприйняли мою появу у їхньому помешканні, уже зневірилися отримати бодай якесь житло:
— Ми стояли на черзі ще за радянських часів, а тепер уже втратили надію, — з сумом каже голова родини. — А отримав цю службову квартиру тільки тому, що пішов відловлювати бродячих тварин, чого ніхто не хотів робити. Тепер хата потребує ремонту, тече дах. Зараз ніхто не те, що не цікавиться нашим життям, але й, працюючи у Калуші, я навіть ніколи навіть звичайної грамоти не отримав за свою роботу. Моя невістка, працюючи в іншій організації, і премії має, і грамоти.  А ми — ніби не люди. На Херсонщині мене поважали… Ми з дружиною працюємо тільки двоє на кладовищі, а прибиральників має бути п’ять. Коли вперше побачили кладовище, воно було у жахливому стані. Тепер ми і діти прагнемо підтримувати тут наведений нами порядок.
— Ми і білимо бордюри, і косимо, і сміття замість машин виносимо, — доповнює пані Юлія, — а замість вдячності — понад три тисячі заборгованої платні, і це тоді, коли моя і чоловікова зарплата трохи перевищують 100 гривень на кожного. Борг був би ще більшим, але ми брали в рахунок зарплати похоронні вінки та інші ритуальні речі.
До цієї сирітської зарплатні Юлія Василівна отримує віднедавна 97 грн. пенсії як багатодітна мати (а було і… 27 грн.!). Але її пенсія одразу витрачається на придбання таких необхідних ліків, адже тривалий час хворіє на серцеву астму та цукровий діабет. Тільки вкрай необхідного “Біротеку” на місяць потрібно 4 флакони по 28 грн. кожен. А де ще взяти кошти на інші ліки, зокрема, дорогі гормони?
— Тільки в останні роки, — продовжує свою сумну розповідь Йосип Кальманович, — мої діти пішли просити милостиню. Такого ніколи не було! Чому нас не підтримають — адже це був би приклад для інших циган! Знаю, що у Хусті один циган пішов працювати на взуттєву фабрику, його ставили у приклад іншим, повісили фотографію на дошку пошани. Побачивши це, й інші цигани пішли працювати! Не знаю прикладу, щоб у Калуші ще хтось, крім нас, працював.
Йосип Кальманович і у вихідні не має спокою: торгує на базарі запчастинами до телевізорів, а дружина з дітьми і зятями — викопують із землі залізо, щоб здати його на металобрухт за копійки, а донька Валентина, яка у дуже молодому віці вже має троє дітей, — просить милостиню. Допомогу ж на дітей заборгували за півроку.
— Скажіть, щоб дали нам квартиру, — просив мене її чоловік Володимир, бачачи в журналісті можливу допомогу. — Напишіть, що ми візьмемо будь-яку, вигребемо усе сміття, зробимо ремонт. Ми вміємо шанувати те, що маємо. Ми з дружиною і трьома дітьми живемо з батьками та іншими родичами, а тепер хоче вийти заміж і наймолодша Зоя. Де ми всі будемо жити?
Зоя стидливо і водночас з великою ніжністю дивиться на свого обранця — смаглявого і такого ж юного  хлопця з Хуста. Вони не можуть жити разом, поки не буде хоча б найменшого весілля.
— А яке весілля, якщо у нас ніколи немає грошей! — каже мама Юля. — А без весілля не можна. З нас інші цигани будуть сміятися… Ми ж — порядні люди, а не якась шайка бритоголових.

Дякуємо Богу, що є гуманітарка

Горе відвідало нещодавно родину Макулів: у доньки Ріти, яка живе без чоловіка, помер син, якому тільки двох місяців не вистачило до 17 років. У обох дітей Рити — порок серця. Куди тільки вона не зверталася за допомогою — і просила на вулицях, і була у церквах, і ходила по підприємствах: більше 10 гривень ніде на необхідну операцію не отримала. Як тут не згадати про наше упереджене ставлення до ромського народу?
Чимало фактів приниження і зневаги пригадали Макули у нашій розмові. І невимовний біль був в очах голови цього великого і дружного сімейства:
— Дякувати Богу, що є гуманітарка, а то ходили б голі. А так за 50 копійок чи гривню можна купити вже дуже поношені, але все ж речі.
Досі пані Юлія не може забути, як одного разу поверталася з чоловіком з базару, на якому нічого із запчастин до телевізорів не продали, і зайшла до тепер вже колишнього директора КП “Ритуал”, який читав газету.
— Я слізно просила його позичити до зарплати хоча б 10 гривень, — згадує вона, — адже вдома була голодна родина. Але він, навіть не піднявши до мене очей, так і продовжував читати свою газету…
Незважаючи на страшну скруту, родину Макулів ніколи не покидає почуття гумору. Не раз за час нашої розмови вони щиро сміялися, жартуючи з себе і своїх проблем. Сміялися вони, і згадуючи відзначення Нового року, який святкували з борщем, картоплею у мундирах і оселедцем. Замість шампанського була… солодка вода.
...Три роки Юлія Василівна тяжко хворіла і тому, щоб придбати ліки, чоловік, який свого життя не уявляє без музики і співу, продав майже усі музичні інструменти: гітару, фортепіано, бубни, скрипку. І досі Йосип Кальманович шкодує, що не допомогли йому створити у Калуші музичний родинний колектив під назвою “Ромале”:
— Ми б так співали, а танцювали б, що земля б під нами ходила! Але треба інструменти, костюми. Такого колективу немає ніде у нашій області, а у Калуші би був! Ми — українські цигани!

... Покидала я цей тісний, але такий привітний світ великої ромської родини, з відчуттям великого обов’язку, щоб мені вдалося передати у газетних рядках всю палітру життя Макулів з їхніми болями і проблемами. Проводжали мене роми і ще раз просили сказати, кому треба, щоб допомогли. Я сказала…