Відшукати вулицю Костельну у Калуші було нескладно — потрібно було трішки поблукати вуличками довкола костелу.
З двох під’їздів будинку, у якому живе Марія Василенко, визначити потрібний також вдалося без особливих зусиль — під її під’їздом сиділи дві собаки, з вигляду бездомні і нічиї. Двері на п’ятому поверсі також були особливі — знизу подряпані і погризені. Я постукала. Мить тиші, і у відповідь — багатоголосий собачий хор — гавкіт, дзявкіт, рик, пищання та вищання. Дверей не відчиняли, я постукала ще і на якусь коротку мить уявила, як їх нарешті відчиняють і як ця навала собак, кількості якої я ще тоді не знала, суне на мене чи то гризти і кусати, чи то лизати і лащитися. Уявивши це, вже через хвилину я була на вулиці, а псячий хор тривав ще хвилин десять, аж поки песики нарешті заспокоїлися.
Тоді я подумала про людей, які мешкають у цьому під’їзді: як їм живеться під цей акомпанемент, який може зазвучати у будь-яку хвилину дня і ночі?
Вирішивши задля безпеки почекати хазяйку надворі, я звернула в якусь бічну вуличку, щоб трохи роздивитися місто, в якому востаннє була років десять тому.
І десь хвилин через п’ятнадцять я знову побачила пса. Він щось винюхував під стіною старого будинку, потім, обернувшись, якусь мить дивився на протилежний бік вулиці і стрімголов кинувся через проїжджу частину до жінки, біля якої вже крутилися дві собаки. Я поспішила за псом, і, як виявилося, правильно зробила. Щоправда, і жінку, і собак вже наздогнала на сходах будинку, де й відбулося моє знайомство з Марією Дмитрівною Василенко — головою калуського товариства захисту тварин „Захист”.
Братами нашими меншими вона опікується вже 24 роки, і почалося це зі сліпого кошеняти, якому хлопчиська викололи очі. Потім, як розповідає сама Марія Дмитрівна, були у неї два песики: один випав з балкона і розбився, іншого збила машина.
Їхні смерті пані Марія переживала дуже важко. А потім було видіння Матері Божої, яка постукала у двері її помешкання. В неї Марія Дмитрівна випросила одне бажання — „допоможи захистити твариночок”. Звичайно, йшлося про бездомних, покинутих псів та котів…
Її двокімнатна квартира на п’ятому поверсі „хрущовки” дає притулок багатьом. І „господарюють” вони всюди, крім однієї кімнати, де у господині капличка. Там вона молиться інколи годинами, замолюючи чужі гріхи і випрошуючи добра для людей та тварин.
Коли ми з нею розмовляли, за зачиненими дверима у кімнаті. Коридорі та на кухні вовтузилися і час від часу повискували, як потім виявилося, 13 собак та 5 котів. Як для такого товариства, то вони поводилися відносно мирно, а нас „слухали” ще п’ятеро собак, найменше цуценятко сиділо під моїм кріслом і дуже зосереджено гризло каблук мого чобітка. Марія Дмитрівна пояснила: у нього зубки ріжуться. Меблі та піаніно у помешканні зі слідами зубів та кігтів, але Марію Дмитрівну це майже не хвилює.
Вона годинами може розповідати про своїх підопічних та про їх історії. Наприклад, той собака, за яким я бігла до Марії Дмитрівни вулицею, зветься Бетховеном. Бо гавкає так, наче грає на інструменті. У бездомних собак вік недовгий, їх знищують гицлі, й дуже часто жахливими способами, і Калуш у цьому сенсі не виняток. А ще бездомні пси потрапляють під колеса автомобілів, тоді вихід один — укол і смерть.
А калуське товариство захисту тварин „Захист” реально мало чим може допомогти. Маленьке приміщення. Відсутність спонсорів чи меценатів, зрештою, відсутність коштів не дає можливості реалізувати всі мрії щодо полегшення псячого та котячого життя. От і доводиться опікуватися ними на так званих громадських засадах, тобто за власний кошт, і присвячувати цьому своє життя. Марія Дмитрівна не тільки дає дах над головою псам та котам, вона їх годує двічі на день, витрачаючи на це всю свою пенсію — 87 гривень — і гроші, зароблені від продажу свічок. Тваринки їжею не перебирають, їдять все, що дають — бульйон з кісток, кефір, яблука, молоко, хліб… Також багато грошей треба і на ліки — вони хворіють, калічаться, або їх калічать. Марія Дмитрівна, розуміючи, що так не має бути, оббиває пороги міської влади, мріє про два-три гектари землі для притулку, про велику спеціальну триповерхову будівлю із санпропускником, з ізоляційною кімнатою, з ветеринарними закладами…
І якщо Марія Дмитрівна буквально живе своїми підопічними, вони є сенсом її життя, то таке захоплення дуже неоднозначно сприймається оточуючими. Мешканці під’їзду вже два рази писали листи міській владі з проханням виселити пані Марію десь на околицю міста, дати їй хату з садом та городом. Їм набридли постійний сморід та псяча війна на сходах, спонтанні псячі концерти чи то вдень, чи то вночі, страх бути покусаним у будь-яку мить.
Наразі відповіді немає, отож нічого не змінюється. Але люди налаштовані рішуче, таке сусідство вже давно стало для них мукою. А для бездомних собак та котів — єдиним шансом хоч трішки довше пожити на цьому світі…