Кирило Стеценко про діда, інтелігентну калуську публіку і…могильника України

Кирило Стеценко — автор гімну “Ще не вмерла україна”?
Переглядів: 1306

— Кириле, ти з відомої музичної родини. Що для тебе особисто означає родина?
— Родина — це впевненість у тому, що ти — не один у світі. Це дає опору і водночас обов’язок перед своїм власним майбутнім. Моя  родина найкраще підтверджує ці слова, оскільки мій музичний вибір зробив, очевидно, не я, а, мабуть, мій дід. Хоча, коли батькові було вісім років, дід уже помер, але те, що він зробив, впливало вже на долю мого батька і на мою.
Коли я був маленьким, до батька приходили студенти, які вчилися гри на скрипці. Я теж брав дві палички і імітував гру на скрипці. Тато вирішив, що я мрію стати скрипалем. Хоча по-справжньому я полюбив скрипку тільки тоді, коли дійшов до того ступеня, що ніде формально вчитися. Останній мій навчальний заклад — це Московська державна консерваторія, так звана асисентура стажування — еквівалент аспірантурі, де моїм педагогом був знаменитий скрипаль Леонід Коган. Після його смерті я вчився у Валерія Клімова, лауреата першої премії Першого конкурсу імені Чайковського.
Я вже у тому зрілому віці, коли починаєш відчувати свою відповідальність перед родиною і перед її минулим. Навколо мене уже немає тих людей, які колись були вчителями, немає батька, інші люди з родини — не музиканти… Цього року, коли виповнилося 120 років з дня народження Кирила Григоровича Стеценка, я, розуміючи свій зв’язок з родиною, взяв на себе велике зобов’язання: зробити якомога більше прем’єр творів мого діда, які не звучали. Цьогоріч з нагоди 80-ліття після смерті мого діда вдалося зробити три прем’єри його великих духовних творів, зокрема у Михайлівському Золотоверхому соборі (саме тут дід колись був помічником реґента). Це були автентичні речі — “Панахида пам’яті Миколи Лисенка”, “Всенічна” і “Літургія Іоанна Золотоустого”, і все — у виконанні хору “Фрески Києва”. Було непросто все організувати тому, що хор приватний і потрібно багато репетицій, а це все — кошти. Тривалість усіх творів понад 6 годин. Уяви собі, скільки потрібно було репетицій, щоб усе пройшло на належному рівні!
Вдалося зробити нарешті і прем’єру у дійсно професійному виконанні у філармонії, хоча і без декорацій та театрального антуражу, моноопери мого діда “Ефігенія в Тавридії” за текстами Лесі Українки за участю національного симфонічного оркестру України.

Довідка «ВІКОН». Кирило Стеценко був композитором, диригентом, священиком і працював в урядах Петлюри, Скоропадського і Директорії. Тоді і заснував Національну нотозбірню, розробив статут Національного симфонічного оркестру, який існує і дотепер, створив оркестр народних інструментів України, Державну хорову капелу, а за останні п’ятнадцять років життя - 30 хорових колективів. Як священик організував українські парафії з рідною мовою богослужіння. Його вважають одним з фундаторів української автокефальної церкви. За часів більшовицької влади Кирило Стеценко взяв собі парафію в селі Веприк, що на Київщині. Там організував театр і хор. І сам грав на сцені. Парафіяни називали його «світлим батюшкою». Він прожив всього сорок років. Захворів на тиф, сповідуючи хворого, який потім одужав. Найбільші і найкращі твори Кирило Стеценко написав за кілька місяців до своєї смерті. Останньою була «Панахида» - пам’яті його вчителя Миколи Лисенка.

— Чи допомагало тобі у житті відоме прізвище твого діда і батька, чи, навпаки, — заважало?
— Все-таки допомагало, але десь на рівні моральному. Якщо заважало, то я про це менше знаю. Мій батько не міг мати підтримки діда, оволодівав професією скрипаля самостійно, але ті люди, які знали Кирила Стеценка і його творчість, йому приватно допомагали. А щодо влади, то це питання складне, оскільки Кирило Стеценко з одного боку визнавався як талановитий композитор (звучали його романси, світські твори), а з іншого боку замовчувався або подавався як негативний той факт, що він був патріотом України і священиком української автокефальної церкви.
До речі, у мене був такий момент, коли, можливо, негативно на мене вплинуло те, що мій дід — Кирило Стеценко. Коли ще за радянських часів мені треба було виїжджати на міжнародні конкурси скрипалів, то я мав проблеми з виїздом: мовляв, Стеценка добре знають за кордоном і Стеценко-молодший там залишиться. Тобто я фактично був невиїзним і цьому у великій мірі сприяла слава діда, творчість якого добре знали в українській діаспорі в США і Канаді. І справді, я пізніше зіткнувся з таким явищем, що його там знають набагато краще, ніж у нас.
— Чому?
— А дуже просто. Щонеділі українська діаспора (і діти, і дорослі) збирається у церкві, яка є для неї не тільки духовною установою, але й культурним центром, і всі виконують твори Кирила Стеценка. Тож КДБ дійсно мало рацію, що Стеценко за кордоном популярний. Момент другий. Коли я був на запрошення діаспори на 100-літньому ювілеї діда, мені розповіли, що Кирило Стеценко є автором націоналістичного гімну України “Ще не вмерла Україна”. Я не повірив, адже знаю, що його автори — Вербицький і Чубинський. Згодом довідався, що Стеценко створив свій музичний варіант цього гімну у 1903 році, коли йому був тільки 21 рік, і в КДБ це знали. Серед музикознавців цей факт замовчувався. Якраз тоді, коли я засновував фонд Кирила Стеценка у 1998 році, на його презентації хорова капела ім. Ревуцького виконала цей гімн із музикою Кирила Стеценка.

Скрипка — інструмент усіх жанрів і стилів

— Що означає бути у нашій країні класичним скрипалем?
— Мабуть, важко ним бути всюди, оскільки це мистецтво у наш час більше для еліти. Якщо в Україні зберігається культурна традиція, плекають традиційні цінності, то в Україні бути скрипалем навіть дуже добре. Концертуючи у західній Україні, я відчуваю, що мене люди сприймають. Тут культурний пласт є не настільки знищеним, як на лівобережній чи південній Україні. Але щодо негативів, то ще у 1994 році композитор Михайло Степаненко, голова Спілки композиторів України, казав мені, що вже на той час з України емігрувало 25 000 музикантів. Тут дилема для кожного класичного музиканта — “дилема Остапа Бендера”: виїхати за кордон чи перекваліфікуватися в управдома. Це насправді так: багато з моїх колєг-музикантів і навіть студентів працюють в інших галузях. Це проблема державна. Так що жити за рахунок скрипки — інструменту академічного — у нашій країні можливо, але все ж за кордон прагнуть. І за межами України музичною елітою є вихованці саме нашої і ще радянської школи. Але слава і гонорари “зірок” доступні там тільки “зіркам”. Загальний стандарт життя на Заході вищий, тому це поширюється і на життя музикантів.
— Як ти відносишся до комерціалізації музики? Як сприймаєш новітніх скрипалів, які грою під фонограму на електроскрипці збирають багатотисячні аудиторії?
— Це дві різні скрипки і два різні жанри. Скрипка — універсальний інструмент, який може бути використаний у різних стилях і жанрах. Я сам граю і експериментальну аванґардову музику, і класичну, і рок-н-рол. Я свого часу грав у групі “Еней” — одній з перших рокових груп України. Поряд з нами була “Кобза”, старша на п’ять років (хлопці тоді закінчували консерваторію). А ми (я, Тарас Петриненко, Микола Кирилін, Ігор Шабловський, Олександр Блінов) були старшокласниками музичної школи імені Лисенка і робили свої власні пісні, намагаючись повторити шлях “Бітлз”, який спирався на шотландський та ірландський фольклор. Ми теж спиралися на українську народну музику. Якраз у гурті “Еней” я використовував скрипку для рок-н-рольних композицій. Пізніше був джаз. До речі, чому я граю з “Братами Блюзу”? Бо для мене це є можливість розширювати свій жанровий діапазон і, звичайно, це нові приємні контакти.
Я прагну поєднати різноманітні жанри. Я у постійному пошуку і часто мучусь над тим, як мої ідеї реалізувати.
— Як на тебе, чи сприйняла тебе калуська аудиторія, перед якою ти виступав у парку культури?
— Така велика аудиторія є для мене звичною. Я виступав у клубах, на стадіонах. До того ж маю досвід телевізійного ведучого.
Перебуваючи дев’ять місяців поспіль у США, концертував перед українською діаспорою і зробив для себе висновок: публіка змінилася і контакт артиста та аудиторії змінився. Класична музика перестала бути строгою і стриманою. Спостерігається тенденція до демократизації і зворотнього зв’язку з глядачем. Тому навіть на класичних концертах можна інколи спостерігати ту ж реакцію, що і на рок-н-рольних концертах.
Щодо калуської публіки, думаю, що частина мене сприйняла, а інша частина була неготова до сольної скрипкової гри. Ми з Мирославом Левицьким мали виконувати дует — його гарну композицію“Брати Блюзу”. Але Мирослав вирішив, що на великому просторі, де вогко і холодно, ця лірична композиція не прозвучить.
Публіка калуська, до речі, мені сподобалася: вона дуже різна, але я зважив, що на концерті Ані Лорак усі поводили себе, хоч і гаряче, але дуже інтелігентно. До того ж, коли треба було підспівувати, то калушани робили це дуже музично. Це мало де почуєш.

Калуська публіка більш інтелігентна, ніж… столична

— Чи поділяєте публіку на провінційну і столичну?
— Зараз публіка, на мій погляд, формується телевізійною субкультурою, іншими засобами масової інформації. На загальних стадіонних концертах особливої різниці не відчуваю. Хоча мені здалося, що калуська публіка навіть більш інтелігентна, ніж столична.
Якщо говорити про масові заходи, то все ж іде рівень пониження масового сприйняття, бо такі заходи пов’язані з алкоголем, наркотиками і тоді сприйняття музики йде на якомусь фізичному рівні, резонаторі енергії і не більше. Це розчаровує. А камерна і джазова музика потребує малих залів.
Спілкуючись з різними людьми з Калуша (не тільки музикантами і митцями), у мене склалося враження, що це люди більш розвинуті, ніж в іншому звичайному районному центрі. Рівень критичного ставлення до мистецтва і бажання захоплюватися є. Я відчуваю, що є резонанс. Назва “провінція” у жодному випадку тут не може бути застосована до самого рівня сприйняття музики.

Архів Кирила Стеценка схований під… хмарочосом

— Не можу, Кириле, не запитати про твою скрипку. Чи є у неї своя історія?
— Скрипка належить мені вже десь 20 років. Цю роботу Йозефа Ґальяно ми купили разом з батьком. Йозеф Ґальяно — з родини скрипкових майстрів Ґальяно. Я закохався у цю скрипку одразу з першого погляду.
— Чи з першого доторку?
— Так буде правильніше. Їй уже 205 років від дня народження. Скрипка дуже делікатна. Між іншим, вона найкраще звучить саме у камерних залах. Їй особливо вдається тепла і ніжна музика. Хоча завдяки мікрофонам і підсилюючій техніці вона може звучати як завгодно!
— Чи є у вас вдома родинний інструмент?
— Мій дід, починаючи з 1907 року, коли йому було 25 років, щопівроку змінював місце проживання. Йшло його заслання у провінцію і повертання в Київ. І він таким чином не міг заводити свого майна. А у батька була скрипка відомого львівського майстра Вітишина, але вона більш підходить для якоїсь ансамблевої гри. Мені, як солістові, цей інструмент не підійшов. Реліквії сімейні збереглися на рівні пам’яті і документів. З архівами нам не пощастило. Наклали на це відбиток роки війни. Проте сестра діда — бабуся Наталя надійно оберігала папери Кирила Стеценка: у сараї під землею. Зараз цей будинок зруйнований і на його місці (поблизу метро “Лук’янівська”) споруджено хмарочос. Раніше архіви не викопували, бо боялися радянської влади, а тепер уже нічого не повернеш.
— На прес-конференції у готелі “Меркурій” ти сказав, що цього року для тебе є дві основні дати: 10-річчя “Братів Блюзу” і 60-річчя з дня створення УПА. Як для киянина, це зовсім нетипово.
— Я за цим стежу, для мене це дуже важливо. Я виховувався в українській культурній родині, тому цілком природнім є те, що я цікавлюся історією України, цінностями нашого народу, а не тільки музикою. Мені це болить, я цим переймаюся. 60-річчя УПА є для мене важливою датою. Я під час попереднього візиту на Калущину бував у Старому Угринові в музеї Степана Бандери, говорив з директором музею про фестиваль патріотичної пісні чи, можливо, хорового українського мистецтва. Я думаю, це станеться обов’язково. Смішно, що на 13-му році незалежності ще треба комусь доводити, що УПА не було зграєю бандитів, якимось чеченським стандартом.

Про Україну і її могильника

— Як оцінюєте нинішню політичну ситуацію в Україні?
— Я думаю, що вже давно пора щось робити, бо клінічна смерть України не може тривати так довго. Коли вибрали нашого другого президента, я собі сказав: це прийшов могильник України. Дивно, що Україна ще не померла. За прогнозами, це мало статися ще за перші чотири роки його правління. Це не тому, що я міг знати про його вчинки: це відчувається в його культурному рівні, дрібницях поведінки… Ця людина і українська культура — речі несумісні. Не треба бути українцем, але треба бути вихованим в українській чи будь-якій іншій культурі. Якщо, приміром, грузин вихований у грузинській культурі, то він завжди поважатиме культуру іншого народу і відчуватиме свій духовний обов’язок. А якщо цього не відчуваєш у людині, то це небезпечно. Адже у цьому випадку завжди може статися, що матеріальні цінності сприятимуть тому, що головне — побудова держави — забудеться.
Різниця між національними державами полягає у їх різних культурах, бо економіку можна розвивати у рамках будь-якої імперії. А головна місія держави — захистити культурну самобутність свого народу. Якщо державою править людина, для якої духовне є малозрозумілою субстанцією, то це для держави є небезпекою. Криза правління другого президента занадто затягнулася.
— Що побажаєш калушанам і собі?

— Калушанам бажаю особистого щастя і здійснення власних життєвих планів. А щодо себе, то думаю, що вже назріла необхідність проведення у Калуші творчих зустрічей і тому працюватиму над проведенням концерту у гарному камерному залі. Хотілося б мені представити навіть твори мого діда у виконанні хору “Фрески Києва”.