Богдан Стельмах: „Думаю, мій „Тарас” ще дочекаєтьсяШевченківської премії”

Днями гостем Прикарпаття був львів’янин, член Національної Спілки письменників України, лауреат численних літературних премій, номінант на Національну Шевченківську премію Богдан Стельмах. Його творчий вечір відбувся у Рогатині і, як не дивно, зі студентською молоддю. Чимало юнаків та дівчат були подивовані такій зустрічі, адже саме ця людина стала автором слів відомих і їм пісень „Лиш раз цвіте любов”, „Розпитаю про любов”, „Перевесло”, які нині виконують і молоді сучасні виконавці.
Переглядів: 707

Саме ця обставина, думаю, змусила багатьох з них не втекти з перших хвилин зустрічі, а трохи затриматися, щоб бодай послухати ці твори у виконанні чарівних землячок Роксолани. А згодом і сам Богдан Стельмах зумів розворушити у молодих душах якийсь незвично-теплий порух. А зробити це було непросто, адже літературні вечори вже давно канули в Лету і збирають хіба що десяток-другий пенсіонерів десь у сільських чи районних бібліотеках. Організатори зустрічі (а це була Рогатинська районна організація Української народної партії) зуміли довести протилежне: такі зустрічі мають майбутнє. Наша розмова якимось дивним чином розпочалася не з поезії.

— Пане Богдане, як оцінюєте політичну ситуацію в сучасній Україні?
— Я як прадавній „нашоукраїнець” позитивно оцінюю останні новини з Верховної Ради, неприйняття змін до Конституції. Один з наших демократичних лідерів сказав мені : „Треба молитися”. Тому всі, хто хоче змін на краще, повинні молитися.
— В одній з Ваших поезій йдеться про те, що нам потрібне новий Бандера. А Ви кажете молитися…
— Ви думаєте, що Бандера не молився?
— Але він і діяв.
— Безумовно. Батько Бандери був священиком. Це було глибоко релігійна галицька родина. Молитви Бандери і його сподвижників, на жаль, не дали результату. Але чи можемо так казати? Адже цей результат ми бачимо сьогодні і він буде дедалі яскравішати в образі тої України, яку ми хочемо бачити, про яку ми мріяли і яку ми таки побачимо.
— Відома Ваша праця з Ігорем Білозором, Володимиром Івасюком. Чи нині Ви так само тісно співпрацюєте з сучасними композиторами, які творять у царині популярної пісні?
— На жаль, ні. Зараз для себе пишуть самі виконавці. Як на мене, це дуже мало схоже на пісні. Це якісь такі твори, пісеньки-лічилочки. Вони мають право на існування, але це не ті пісні, як я собі уявляю. Крім того, й обставини життєві змінилися. Українська естрада поступилася перед експансією російськомовного примітиву. Нібито й немає законних підстав, щоб забороняти звучання російських пісень, але, разом з тим, ця повсюдна реклама сприяє тому, що саме на таку чужинецьку продукцію і є попит. На кого ж нам нарікати, якщо ми самі це купуємо і слухаємо? Найприкріше, що на такому сурогаті виховується майбутнє покоління, яке вже орієнтоване на суто розважальну культуру. Лірична пісня – то вже для них щось заскладне, переобтяжене.
...Наша творча співпраця з Ігорем Білозіром розпочалася у вісімдесяті роки. Власне у той короткий відтинок, від 1980 по 1984 рік, і було створено понад двадцять пісень, які одразу ж ставали хітами теле- та радіоефіру. Сказати, що це була тісна співпраця, замало. Це були по-справжньому щасливі й бурхливі роки для нас обидвох: і для мене, як українського поета, і для Ігоря, як композитора й художнього керівника ансамблю “Ватра”.
У ті роки мене у творчості Білозіра приваблювало насамперед те, що Ігорева пісня мала ліричну душу, а через його пісні таку саму душу здобувала й українська естрада. Отже, для нас завжди залишалася надія. Надія на те, що, незважаючи на тодішній політичний режим, усе ж вдасться зберегти найсокровенніше національне почуття бодай у пісні. І справді, не буде перебільшенням сказати, що такі твори, як “Рушимо, рушимо”, “Джерело”, “Розпитаю про любов”, “Мамина світлиця”, “Щороку і весна, і осінь”, “Не сип, мила, скла”, “Дискотека”, “По-щучому велінню”, “Біла пава”, “Зона”, “Надивлюсь на тебе”, “Пшеничне перевесло” у виконанні ансамблю “Ватра” були дуже популярними.
Не знаю, чи є в тому якась фатальна символіка, але того трагічного вечора за столиком у “Цісарській каві” Ігор Білозір з друзями співали “Перший сніг” – нашу з ним першу пісню, створену на Щедрий вечір 1981 року…
— Наскільки Ви зараз витребувані в Україні як митець, як поет? Ви потрібні своїй державі?
— Думаю, я потрібен їй. Держава, можливо, про це знає, але держава мовчить. Бо держава німа: вона говорить устами своєї влади. А влада поки що не наша. Вона не потребує таких митців, як я. Коли зміниться у нашій державі влада, коли уява про нашу державу співпаде з душею тієї влади, яка прийде, тоді, я певен, мої твори, як і твори моїх численних друзів-поетів, літераторів, будуть потрібні народові.
— Творчі люди часто жаліються на відсутність коштів, через що не видаються їхні твори. Ваша ж творчість дуже широко розтиражована. Можливо, у Львові така сприятлива атмосфера для митців?
— Доброму майстрові не дуже тяжко знайти кошти на видання книжки, тобто майстрові, якого знають люди, які мають гроші. Можливо, мою популярність розвинули пісні, які звучали впродовж багатьох літ. Можливо, якби не було тих пісень, моє ім’я було б теж у мряці маловідомості і мені було б важко знаходити кошти. Хоча і мені нелегко шукати ті кошти. Бо ті люди, які хочуть дати кошти, не завжди їх мають, а ті, що мають, не завжди хочуть. Після 2000 року я видав 6 книг і планую ще. Зокрема, мрію видати великий пісенник усіх своїх віршів, покладених на мелодії. Саме тому я зараз менше пишу, а більше займаюся менеджментом.
— Думаю, Ви надто скромні. Ваш роман про Кобзаря “Тарас” претендував на Державну премію імені Тараса Шевченка.
— Не повірите, але я вирішив написати цей твір після того, як побачив точну копію молодого Тараса — актора Львівського театра для дітей та юнацтва Василя башту. Він був подібний на молодого Шевченка більше, ніж сам Шевченко! Як згодом з’ясувалося, це й не дивно, адже родинна стежка Василя по маминій лінії вела до гнізда Шевченка. Твір складається з двадцяти чотирьох поем, поєднує лірику, філософію, містерію, перекидаючи містки з минулого в сучасність.
Незважаючи на те, що моєму „Тарасу” всі пророкували Шевченківську премію, її отримали інші автори — поет-„афганець” та московський професор — дослідник творчості Кобзаря. Та, думаю, мій „Тарас” ще дочекається Шевченківської премії.
— Тим паче, що визнання читачів та літературної громади він вже дочекався.
— Нічого легко  в сучасному житті не дається. Минулого року я разом з „Нашою Україною” піднімався на Говерлу. Важко було йти вверх, але ще важчу було вниз. Чи довго ще йти Україні? Я вірю, що з цієї Голгофи ми зійдемо!
— І як тут не згадати Ваше лібрето „Мойсей”, яке славетний Мирослав Скорик перетворив на оперу. У біблійній історії Мойсея і його народу багато хто знаходить аналогії з Україною, яка також торує важкий шлях до свого відродження й утвердження.
— Людство дуже добре усвідомило: народи, які в своїй історії мали таких поводирів, не гинули, долали труднощі переломних періодів у своєму розвитку. Вони не лише відроджувалися після тяжких років забуття, а й піднімалися на вищий щабель розвитку, сприяли духовному зростанню великих філософів, учених, зодчих, художників, які увіковічнювали нетлінний образ держави. Як то кажуть, дай нам Бог…
Щодо самої опери „Мойсей”, то моя ідея знайшла спочатку відгук у серці Мирослава Скорика, а згодом і отримала підтримку апостольської столиці напередодні візиту глави католицької церкви Іоанна Павла ІІ в Україну. І підтримку фінансову, що було фактом безпрецедентним: до того часу Ватикан не надавав такої підтримки світським проектам.
Прем’єра відбулася у Львівській опері. Таким чином, майже через сто років (а поему створено 1905 року), супроводжуючи епохальну для багатьох віруючих України подію, «Мойсей» прийшов до глядачів. Власне, «Мойсея» став першою українською оперою третього тисячоліття. У спектаклі беруть участь понад 250 акторів театру.