Звістку про смерть найріднішої людини п.Михайло почув, коли у червні 1949 року приніс у карагандинську тюрму для мами передачу. Віконечко довго не відчинялося і хлопець відразу почув щось лихе. Коли ж тюремне віконце відчинилося, новина приголомшила: Анастасія Атаманюк померла. Останніми словами жінки були: „Який гарний у мене син, яка гарна у нього дружина” (хоча на той час син ще не був одружений). Мабуть, наглядачка була доброю жінкою, бо на прохання хлопця звела його з „могильником”, який і показав Михайлові місце останнього спочинку його матері. З розповіді, маму поховали без труни, звісно, і без священика, загорнувши у звичайну клейонку. Це місце Михайло Атаманчук запам’ятав на все життя. За якийсь час за допомогою односельчанина з с.Кінашева Степана Бандури встановив на могилі хрест. Але думка про перепоховання мами у рідній землі не покидала п.Михайла все його життя…
Гірка історія родини Атаманюків
Анастасія Атаманюк разом зі своєю донькою була репресована в 1947 році. На той час її чоловіка вже не було серед живих: 14 січня 1945 року, будучи у харчовій сотні УПА, він загинув у перестрілці з військами МВС Бурштинського району в с.Долішні Серники.
— Моє серце передчувало щось лихе, — згадує Михайло Іванович. — Ввечері перед тією сутичкою я мав зустріч з батьком. Як у коня, коли його ведуть на страту, з очей ллються сльози, так і моє серце обливалося болем. Вночі батька не стало. Його тіло привезли у Кінашів через день-два і закопали в снігу на цвинтарі, щоб мертвим не потрапив у руки ворогів. Згодом його таємно поховали. Батьку було 50 років.
Везли маму товарним вагоном, гарячими степами Казахстану, а з їжі були тільки хліб, як глина, і оселедець. Пити ж давали вкрай рідко. Опинилася у Караганді, де її поселили у бараці кінного двору. Вона дуже сумувала за рідним домом, про що знав її син.
— Я тоді навчався у Львівському університеті на ІІ курсі і мав справжні документи. Тому, коли добирався до мами потягами, ніхто нічого не запідозрив, — згадує Михайло Атаманюк. — Так само непомітно я в 1948 році забрав маму з Караганди і ми добралися до Львова, де вона і переховувалася. Тут я і бачив її востаннє, адже коли я приїхав у село, то про втечу мами вже все було відомо. Мене заарештували і допитували, де я сховав маму, та я, звісно, мовчав, адже мене не могли ні в чому звинуватити. Тим паче, що ніхто не знав, що я був у сотні. Проте мій однокласник капітан МВС Федір Бандура написав в КДБ таке (досі дослівно пам’ятаю цей донос): „Я Атаманюка Михайла Івановича знаю дуже добре. Він націоналіст, має кріса”. Я дійсно мав зброю, адже коли в селі разом з німцями перебували „власовці”, то вони напились і мені вдалося вкрасти рушницю.
Без жодних доказів Михайла Атаманюка все ж відправили етапами у карагандинську тюрму, звідки через 2 тижні випустили в руки коменданту КДБ. Тавро „вічне поселення” не дозволяло без дозволу коменданта навіть поїхати у сусідній район.
Маму п.Михайла арештували, коли вона таємно перебралася у рідне село. Тут була велика родина та й старшу доньку не виселили, оскільки мала інше прізвище. На неї вже полювали два місцеві зрадники, які її згодом і арештували. Анастасія Атаманюк отримала 3 роки виправно-трудового табору за втечу згідно з вироком „особого совещания” при МВС СРСР від 05 квітня 1949 року. Вдруге потрапивши у Караганду, через два місяці після винесення вироку вона померла.
Бюрократія і черствість не завадили
— Скільки живу, стільки собі не міг пробачити, що мама похована у чужій землі, — каже Михайло Атаманюк. — Особливо це стало мене непокоїти, коли на початку 90-х повернувся з Казахстану в Україну, зокрема, у Калуш. Адже пам’ятав її босі ноги, мозолясті руки, вічну скорботу на обличчі. Крім того, у пам’яті зринала картина поховання: у клейонці, без домовини, без священика… Крім того, поряд з могилою мами постійно курсували вагони з вугіллям — ніякого спокою усопшому тілу.
Коли ж п.Михайло остаточно вирішив перевезти останки матері з Казахстану для перепоховання в рідному селі, то звернувся за допомогою до міського голови Романа Сушка.
— Пан Роман порадив звернутися до свого заступника Богдана Романюка, — розповів Михайло Атаманюк. — А той замість допомоги почав мене питати: „А навіщо ви перевозите тіло?” Він, мабуть, подумав, що я прошу грошей. Я ж просив тільки дати мені офіційного листа на бланку міської ради до Міністерства закордонних справ України, яке б звернулося до Посольства України в Казахстані допомогти мені у бюрократичних питаннях. Проте п.Романюк відмовився підписати такого листа. Як назвати такий вчинок? На моє особисте переконання, цей чоловік ще не перейшов річку комуністичного бруду на світлий берег добра і справедливості.
Натомість казахи віднеслися до Михайла Атаманюка по-дружньому, адже він — відома у цій країні людина, адже тривалий час працював у редакції газети „Українські новини”, доклав чимало праці, щоб написати про реабілітованих історією. Адже у казахського, як і в українського народу, спільна історія: і голодомор, і репресії, і нищення цвіту нації.
Проте і тут не знали, які потрібно дозволи на вивезення останків тіла для перепоховання. У прокуратурі розвели руками, проте знайшли рішення у місцевому акіматі (міській раді). Дозвіл на перезахоронення і довідку на перевезення видало управління державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Далі свою справу зробили митники, запломбувавши ящик з останками і давши дозвіл на перевезення.
— Розказую так детально обставини справи для тих, хто, можливо, зіткнеться з такою проблемою, — каже Михайло Атаманюк. — Адже, крім чималих грошей, ця справа потребувала подолання багатьох бюрократичних перепон. Повернувшись з останками тіла матері, я зіткнувся з черговою проблемою: мені не виділили грошей на поховання матері. Міський голова зіслався на те, що через тиждень буде засідати комісія, яка і вирішить долю цих грошей. Та, думаю, цю проблему можна було зняти відразу, оцінивши хоча б мої чималі зусилля, виявивши до мене повагу. „Ну, що, я свої дам?” — запитав Роман Сушко. Я не знав, що йому відповісти в той час, коли вдома у мене вже кілька днів перебували останки матері і я готувався до перепоховання… А от подякувати хочу начальнику потягу „Київ-Астана” та провіднику Анатолію Івановичу та Миколі Івановичу Перковим за чуйність та допомогу.
Перепоховання Анастасії Іванівни Атаманюк відбулося минулої неділі у с.Кінашеві Галицького району. Мати Михайла Івановича похована у спільній могилі з батьком з усіма належними почестями: за участю громади села, священика Павла Перекліти, з церковною відправою. У церемонії брав участь голова сільської ради Василь Кіндрат, колишній голова колгоспу п.Черевко з дружиною. Велику допомогу надав Федір Рекун, колишній голова сільської ради, з дружиною, його син Назар, Костюк Галина і її брат Перто Януш. З „Меморіалу”, на жаль, нікого не було, хоч і були повідомлені. Прощання з покінйною відбулося у хаті молодшої сестри Анастасії Атаманюк — 90-річної Євдокії.
Спеціально для цієї події з могили січовим стрільцям зняли національний прапор, подарований Михайлом Атаманюком. Він разом з церковними хоругвами супроводжував поминальну церемонію як символ незнищенності та подвигу цілого народу у боротьбі за свою незалежність. Син виконав свій обов’язок.
На світлині з архіву Михайла Атаманюка:
Анастасія Атаманюк.
Порушення довіри
