Завдяки меценатам, а саме: голові профкому ЗАТ „ЛУКОР” Олегу Кушлику, добродію Перту Матуляку, голові Калуської РДА Василеві Дзундзі, голові правління Ват „Калуський завод буівельних машин” Мирону Макару, калуським підприємцям Володимиру, Сергію Барні, в івано-франківському видавництві „Нова Зоря” книжка нарешті побачила світ.
Цю високу (без перебільшення це слово вжите тут доречно) поезію Ольги Івасів я відкрив для себе давно. Кожен вірш поетеси — це лірична сповідь про пережите, про минуле, про те, що вже ніколи не повернеться. Кожен рядок вистражданий, пропущений через нерв, через внутрішнє „я”. Почуття в поезіях Ольги Івасів не надумані, а справжні, глибокі. Від них віє теплом душі, хоча й зраненої, та нескореної. Кожним порухом свого серця поетеса відчуває фальш цього світу, живе його болями й радостями. Вона кидає виклик тим, хто задоволений ситим існуванням, і не намагається хоч дещо змінити в цій сірій, бездушній буденності. Навколишнє сприймає таким, яким воно є, хоча відчуває його значно гостріше, ніж хтось із нас. Їй властиве почуття співпереживання за долю ближнього свого і долю безмовних братів наших менших. Втрачене кохання залишає глибокі рани в її серці і ностальгія за ним навіяло і майже всю збірку „Заповідний сад”.
„Заповідний сад” — це країна-ідилія, де немає місця брехні і фальші, де живуть і кохають чисті помислом, наділені високими почуттями люди. Загляньте в „Заповідний сад” Ольги Івасів і ви відкриєте таїну її душі, станете пошановувачем її Слова.
Ольга ІВАСІВ
* * *
Пам’яті Г.Т.
Ми ввійдемо в край обітований,
Де вічнозелена трава,
Стражденні, худі і змордовані, —
Там вічність диктує слова.
Внесемо в наш край обітований
Дитинність надломлених душ,
Захланністю не погвалтованих,
Не скорених хамством чинуш.
Внесемо в той край справедливості
Пречистість освистаних лір
Із світу, де в шатах чванливості
Йде блазень, а з ним — лицемір.
Стражденні, худі і змордовані,
На мить озирнемось, аби
Уздріти, як в путах умовностей
Нам дивляться в спини раби.
* * *
Вдягаю непромокальний плащ.
На лице — маску непроникливості,
Виходжу на вулицю, закуту в асфальт,
Навколо — громаддя помешкань з бетону,
Двері затягнуто дермантином.
За стіною з органічного скла,
Де все розфасовано в поліетилен,
Купую так небагато:
Кілька оселедців, що пахнуть морською водою,
Баночку меду, що густо пахне лугами.
* * *
Вже не любов. Агонія любови.
Забута іі відкинута, конає.
Не знала свята. Муку втрати знає.
Посмертний крик затруєної крови.
Уже не я — то зболена людина,
Що безпричинно нипає світами.
Спротиву дух віднині не повстане —
Хай крайня настає життя година!
Уже не ти — а постать прекомічна,
Яка насліпо б’ється з вітряками.
Під шоломом думок важенний камінь,
Й нема жалю, що так пребуде вічно.
Таке життя. Гірка насмішка долі,
Яка в єдинім подиху з’єднала
Дві сутності єдиного начала
На мить, щоб потім гаснули поволі.
Порушення довіри
