До Києва приїхав, щоб підзаробити на будівництві, а потрапив на майдан
— Знаю, що багато майбутніх учасників програми „Караоке на майдані” приходять на передачу, керуючись однією метою — поспівати перед телекамерою, показати себе, свої здібності. Є навіть співаки, які лише заради караоке долають сотні кілометрів. А як потрапив на майдан ти?
— Добре пам’ятаю ті дні: якраз був піст Петрівка (в липні минулого року). Товариш працював в Києві на будівництві. Запропонував поїхати з ним на пару тижнів підзаробити. Звичайно, я погодився. А на майдані опинився випадково. Хлопці кажуть: „Йди, спробуй”. Я й попробував. Взагалі-то на караоке збирається дуже багато людей, які хотіли б взяти безпосередню участь у програмі. Тому ще до відбору учасників в першому турі, який усі можуть бачити на телеекрані, йде репетиція. Одна і та ж пісня прокручується кілька разів і всі бажаючі можуть продемонструвати свої вокальні здібності. А коли йде зйомка, ведучий вже знає, до кого підходити з мікрофоном, бо приблизно визначився з учасниками наступного туру.
— Юрко, ти торік відразу став переможцем місяця. А коли запустили проект „Шанс”, зумів і вдруге перемогти на майдані. Як тобі це вдалося?
— Перший раз я співав як „джокер” у фіналі липня. Тоді вже були три учасники — переможці тижнів, а я став четвертим, єдиним, хто співав вперше. Всі три переможці „пролетіли”, а виграв якраз „джокер”. До свого капелюха у фіналі я зібрав 316 гривень і $1. Відразу скажу, що хоча я мав групу підтримки — земляків, які зі мною приїхали на заробітки, все було чесно. Звичайно, хлопці радо б допомогли, але я знаю, що грошей ми на той час ще не заробили. Тоді „Шансу” не було, я забрав виграні призи, залишив свої координати і повернувся додому.
А за три місяці, в жовтні, на „Інтері” запустили один з найуспішніших телевізійних проектів „Шанс”. Якщо ти пам’ятаєш, то на караоке запрошували двох переможців попередніх програм і двох нових учасників. Переможець отримував нагороду — шанс. Я вдома дивився передачу, але не думав, що коли-небудь зможу туди потрапити. Тим не менше, буквально за кілька днів до чергового випуску, мені додому зателефонував сам Кондратюк. Вже на другому моєму конкурсі „Караоке на майдані” конкуренція була набагато меншою і я без проблем виграв поїздку в лімузині….
Дівчата били сильно
— Мабуть, більшість прикарпатців вболівали за земляка. І ти не підвів: хоча не виграв, зате до фіналу потрапив. Більше того, Юрко Яремчук, на мою думку, був одним з найяскравіших учасників фінального концерту в першому „Шансі”. Говорили, що наш земляк міг би навіть виграти, але пісня, яку ти виконував у фіналі, була класичною, естрадною і не зовсім відповідала модним тенденціям…
— Розповім по порядку. Коли я сів до лімузину, мені відразу сказали: „Лімузин може поїхати на Івано-Франківщину, а може поїхати в „Шанс”. Я, природно, вибрав „Шанс”. Той день забути неможливо. Аби змонтувати годинну вечірню програму, оператори відзняли 12 тригодинних касет: дві камери знімали постійно, а під час занять в хореографа та на самому виступі — цілих п’ять. Щодо самої пісні, то на першому „Шансі” її ніхто сам собі не обирав. Я так розумію, що організатори намагалися побудувати програму так, аби звучали пісні в різних стилях та на різних мовах. Тут вже як кому пощастило. Але це вже було у фінальному гала-концерті. А в самому „Шансі” я мав перетворитися на такого собі латиноамериканського героя-коханця (мачо). Були передбачені всі зовнішні атрибути: на чорно пофарбували волосся, намалювали вуса, наклали смуглий грим. Найбільше клопоту мав з лінзами: за ідеєю, я мав би мати темні очі (насправді очі в Юрка синьо-голубі. — Авт.), тож треба було поставити кольорові лінзи. Але попри чисельні спроби, цього зробити так і не вдалося.
— Пригадую, тоді, за задумом хореографа, на сцені тебе мали постійно штовхати дівчата-танцівниці.
— Підштовхуванням це не назвеш. Насправді, вони досить сильно мене били. Навіть важко було зосередитися на пісні.
— Тим не менше, ти був серед 11 щасливих учасників першого проекту „Шанс”, які змогли вийти до фіналу.
— Для того, щоб вийти до фіналу, потрібно було зібрати не менше як 3600 голосів (стільки глядачів вміщує Національний палац „Україна”). В мене тоді був один з найкращих результатів — 38 тисяч голосів (за майбутнього переможця Віталія Козловського віддала голос 41 тисяча глядачів). Коли готувався фінальний концерт, кожен його учасник займався індивідуально. Підготовка тривала 3-4 дні. Далі був гала-концерт і голосування публіки. Знаю, що той концерт мав дуже високий рейтинг. Глядачі телефонували з усієї України; були навіть випадки, що в кількох областях вийшло з ладу обладнання не телефонних станціях.
— Ти багато часу провів в Києві, увійшов до світу шоу-бізнесу, познайомився зі справжніми зірками. Напевне, з кимось працювати було легше, а з кимось важче.
— Усі фіналісти першого „Шансу” дуже здружилися між собою, ми постійно телефонуємо один одному, підтримуємо стосунки. Найкраще та найцікавіше було працювати з хореографом Дімою Коляденком. Відразу сподобалося спілкуватися з ведучим Кузьмою та композитором Володимиром Бебешком. Спочатку трохи важко було знайти спільну мову з Наталкою Могилевською. Але згодом це минулося. Хоча я не став переможцем „Шансу”, він дав мені класний поштовх.
В серпні мене запросили співати на весіллі в Дніпропетровську
— Наскільки мені відомо, більшість учасників першого „Шансу” не є новачками на сцені. Віталій Козловський до того навіть в якості танцюристкою супроводжував виступи Руслани. Ти також мав сценічний досвід?
— Ти маєш рацію. Я закінчив музичну школу. Довго працював звукорежисером в Богородчанському районному будинку культури. Згодом переїхав до Хмельницького, де виступав в складі фольклорного гурту „Забава” обласної філармонії. Ми двічі виступали на головному концертному майданчику країни — в палаці „Україна”: у концерті до Дня незалежності в 2001 році та під час творчого звіту Хмельницької області. Були і на гастролях в Туреччині, Польщі, Чехії, Нідерландах.
Сьогодні я є студентом четвертого курсу кафедри естрадного співу Рівненського гуманітарного університету. В творчому житті я — вільний агент. Влаштовую сольні концерти, часто співаю на весіллях.
— Кажеш, що після участі в „Шансі” працювати стало легше.
— Так, звичайно. Нещодавно нас навіть запросили співати на весіллі в Дніпропетровську. Наступне весілля відіграємо в Тернополі. Буває, запрошують і на дні народження. Тепер взяти участь в урочистостях нашу групу зі Старуні замовляють мінімум за півроку наперед. Люди хочуть чути якісну народну музику. І вони її отримують. Але основною для себе вважаю концертну діяльність. Це і участь в концертах, які влаштовує проект „Шанс” по всій Україні. Ми вже виступали в Одесі, Києві. В Черкаси нас запросили на День міста. Там кожен співак виконував по дві-три пісні. Я маю в репертуарі більше 10 пісень, тому влаштовую і сольні концерти. Минулого року на Андрія, через тиждень після участі в фіналі „Шансу”, зробив концерт в нашому сільському клубі. Успіх був шалений — в залі на 500 чоловік заледве розмістилася тисяча бажаючих. До речі, сольні концерти з усіх фіналістів першого „Шансу”, проводжу тільки я.
— Ти став кумиром багатьох, твоїм успіхом пишається наша область. А яку музику любиш і слухаєш сам?
— Відразу скажу, що улюблених співаків не маю: мені може імпонувати та чи інша пісня. Віддаю перевагу якісним ліричним пісням. Подобається Руслана. Що не подобається, то це попса. Щодо телебачення, то дивлюся лише новини та спортивні програми. До речі, я сам займаюся спортом, граю у волейбольних командах села та району. Дуже вболіваю за всіх наших спортсменів.
— Дякую за розмову. До скорої зустрічі.
Безперечно, ще не один виступ, в тому числі і в складі команди суперуспішного „Шансу”, попереду у нашого земляка Юрка Яремчука. Ми, в свою чергу, будемо мати нагоду побачити та послухати справді народного співака в палаці культури „Юність” 23 жовтня у фінальній частині конкурсу „Міс Чарівнсть 2004”, що пройде до 2-річчя газети „Вікна”.
Ватикан: коли час зупинився