Мирослав Левицький: „Пострадянське суспільство хвилюють тільки гроші і політика. Європейців — мистец

Випуск аудіо-чи CD-альбому для будь-якого композитора, музиканта чи виконавця —  завжди подія. Подія, яка підсумовує певний період життя, творчих пошуків і особистих переживань. Подія, яка має право на існування, заповнюючи навколишню рутину своєю сутністю, своєю появою на світ і бажаючи бути потрібною для поколінь прийдешніх.
Переглядів: 491

Випуск нового СD-диска, який був записаний столичною студією звукозапису „Атлантік”, для лідера в недалекому минулому відомого і визнаного у широких музичних колах України калуського гурту „Брати Блюзу” Мирослава Левицького став черговою перемогою над скепсисом окремих слухачів та музичних критиків. Щоправда, диск зміг побачити світ лише за сприяння Швейцарського культурного фонду „Pro-Helvetia”. А передувала цьому поїздка калуського композитора до Канади, де він у невеличкому містечку Бенф (провінція Альберта) на запрошення всесвітньо відомої меценатки мадам Ізабелл Ролстон провів гастрольний тур з десяти сольних концертів та семи виступів у супроводі визначних джазменів з усіх куточків світу.
Нещодавно Мирослав Левицький гостював вдома, і зовсім випадково зустрівшись з ним на вулиці, я дізнався про новий CD “брата блюзу”. Невимушена розмова з Мирославом стала приводом для інтерв’ю. 
— Мирославе, новий запис аудіоальбому чи CD для кожного музиканта — це як народження на світ власної дитини. Що можеш сказати про свій черговий доробок?
— Якщо бути нескромним, то можу сказати, що мені є чим гордитися, адже навіть побувати у Канаді і виступати поряд з зірками світового джазу у всесвітньо відомому „Banff Center’s Music” — це вже предмет гордості. Знову ж таки моя нескромність не буде зайвою, коли скажу, що до Бенфа приїжджають не просто так. Мене в свій час помітила відома меценатка і піаністка мадам Ізабелл Ролстон, і тільки завдяки цьому про Україну і Калуш зокрема знають нині на світових джазових сценах.
До нового альбому увійшли 7 треків. П’ять із них — це мої композиції, один — аранжування традиційної для американців народної пісні „The Water is Wide” („Широка вода”) і ще один трек — „Round Midnight” („Близько опівночі”) — це обробка однієї з найбільш характерних пісень американського джазу. Я дуже пишаюся тим, що в запису цього CD брали участь мої колеги по джазу і можна сказати вже друзі, які є зірками світового масштабу. Це Джефрі Голдберг — американський піаніст і композитор, професор Бостонського університету, який у свій час працював з самим Леонардом Бердстайном; Шелла Джордан — легенда джазу, яка входить у десятку кращих вокалістів світового джазу і яка більше 20 років працювала в джазовому ансамблі Чарлі Паркера, а зараз вона — професор Гарвардського університету, завідувач кафедрою джазового вокалу; Ерік Хегдал  — норвезький саксофоніст, який працює в ансамблі Пета Меттіні — одному з найвідоміших джазових колективів не тільки Америки, але й світу; Кріс Дженнінгс — контрабасист з Канади, який викладає у Паризькій консерваторії; Клер Долбі — скрипалька з Великобританії, випускниця Королівської академії музики в Лондоні, стипендіат премії одного з найвизначніших скрипалів сучасності Ієгуді Мінухіна; Кнут Воран — студент музичної академії Сібеліуса (Норвегія) по класу ударних інструментів та Бріджит Мортенсен — джазова вокалістка з Данії, студентка Гарвардського університету.
Щодо самого альбому, то він записаний з надзвичайно якісним саундом. Думаю, що це і не дивно, адже над ним працювали досить відомі в царині звукозапису майстри Наталія Теплова з Москви, американці Брендан Деффі та Дутті Кріпс, а також номінант на премію Греммі („Амерікен м’юзік Еворд”) в класичній і джазовій музиці — звукопродюсер Джонатан Стівенс з Канади. А щоб зрозуміти, чим я пишаюся — то варто включити диск і у спокійній обстановці, можливо, і за філіжанкою кави, його послухати.
— Мабуть, джаз — це музика надто складна для вуха пересічного сучасного меломана, звиклого до „попси”, яку він слухає, приміром, за гальбою пива.
— Можливо, й так, на жаль. Хоча світ такий різноманітний, що навіть для нашого політично заангажованого суспільства знаходиться місце для справжніх поціновувачів справжньої музики, яку вони „смакують”, як щось недосяжне. Чому так стається? Це надто складне питання, варте уваги психологів і політологів. Наприклад, у нашій державі культурі і музиці зокрема надавали і надають надто мало уваги. Так комусь потрібно. Так легше управляти людьми, вірніше загальною їх масою, або, як прийнято казати у політиці, — електоратом. Чомусь Україну і все пострадянське суспільство загалом хвилюють тільки гроші і політика. Приміром, депутати нашої Верховної Ради, які є дзеркалом народу, переймаються виключно цими двома речами. Люди, які живуть, скажімо, у Канаді, Британії, Америці чи у Норвегії, з якими я активно спілкувався останнім часом, хворіють зовсім іншими питаннями — мистецтвом і естетикою. 
— Як ти знаходиш на цю дилему відповіді? Бо ж ми, українці, не такий уже й відсталий народ і маємо якусь свою національну пиху навіть у царині музики. Тим більше, що Україна — це, як-не-як, а центр тієї ж Європи. Нехай і географічний…
— Як я уже казав, у пострадянських країнах смаки диктує ідеологія і влада. Так само, на жаль, меломани виховуються і в Україні, у якій „комерційна попса” є не чим іншим, як наслідком впливу грошей, які домінують над мистецтвом. Скажімо, в Америці, то там вся структура музики, а відтак і виховання меломанів, ґрунтуються на системі авторитетів, таких, як Квінсі Джонс, Карлос Сантана, Тоні Маттоло, Хербі Хенкок, які, по-перше, склалися як світові музиканти, а по-друге, саме їм суспільство довірило формування свого смаку. Мабуть, до душевного, а не модного сприйняття музики нам ще треба довго йти. І не тільки сприйняття, а й виховання у слухачів естетичного забарвлення їхнього музичного смаку, а відтак — розумного поєднання комерції і музики. Зараз у нас підхід до комерційної музики однобокий і не зовсім естетичний. Та й не цивілізований зрештою.
— Це ти, мабуть, про неліцензійне тиражування дисків і касет. До речі, боротьба з аудіо, відео і СD-піратством є однією з умов, які виставляє Європа Україні до вступу в СОТ. Як ти до цього ставишся?
—  Є багато прикладів показових виступів боротьби з аудіопіратством. Політики цього питання не вирішать. Їм необхідна професійна допомога команди і авторів пісень, і музикантів, і виконавців, і звукорежисерів, і продюсерів. Адже при випуску ліцензійної аудіопродукції мають бути враховані авторські права усіх тих, хто працював над створенням пісні чи музичної композиції. Все це має робитися не тільки для того, щоб Україна відкрилася для закордонного виконавця, але й перед українцями мають відкритися іноземні ринки музичної продукції. Якщо взяти для прикладу мій новий диск, то він видавався в Україні за підтримки Швейцарського культурного фонду „Pro-Helvetia” київською студією звукозапису  „Атлантік”. Диск вийшов за правилами дуже жорсткої ліцензії. Приміром, у США сигнальні диски мали б коштувати близько 30-35 доларів. В Україні ліцензований диск вартував би близько ста гривень, враховуючи те, що тираж його дуже обмежений. Частина тиражу розповсюджується в канадському Бенфі, частину передано в Гарвард, Бостон, Париж, Лондон, Копенгаген, Осло та до Москви, тобто туди, де проживають співавтори мого диску. Деяка кількість дисків є і в Україні, ціна яких вроздріб коштує близько 60 грн. Якщо за кордоном у вищеназваних містах диски розходяться зі значною швидкістю, то у нас, скажем так, дистриб’ютора поки що не знайшлося. Це і не дивно. Потім політики будуть лити розпач з високих трибун про те, що юні українські мізки „невідомо хто” і за скільки начиняє низькопробним „попсовим” продуктом і що наша культура „чомусь” кульгає поряд з європейською.
P.S.  Наразі Мирослав Левицький планує концерт в Івано-Франківську — на вересень. Щоправда, знову ж таки без проблем не обійтися: єдиним в області залом з прийнятною для камерної чи джазової музики акустикою є лише зал обласної філармонії. Дай Бог, щоб ця проблема була єдиною для „Братів Блюзу”.